Друге Послання Апостола Павла до Корінтян 5, 1-10.
1. Браття, знаємо, що коли земне наше житло, намет, розпадеться, маємо будівлю Божу, будинок нерукотворний, вічний на небі. 2. Тому в цьому й стогнемо, бажаючи надягнути поверх нього наше небесне житло, 3. якщо будемо ще вдягнені, а не нагі. 4. Доки ми в цім наметі, стогнемо під тягарем, бо не хочемо роздягнутися, але вдягнутися, аби те, що в нас смертне, було проглинуте життям. 5. Бог же, що сотворив нас, власне, для цього, дав нам завдаток Духа.
6. Увесь час, отже, ми повні відваги і знаємо, що поки живемо в тілі, ми далеко від Господа, 7. бо вірою ходимо, а не видінням: 8. ми сміливі й воліємо вийти з тіла, щоб жити з Господом. 9. Тому й намагаємося з усіх сил йому подобатися: чи ми в тілі, чи поза тілом. 10. Всім бо нам треба явитися перед судом Христовом, щоб кожний прийняв згідно з тим, що зробив, як був у тілі: чи добро, чи зло.
__________
Євангеліє від Луки 7, 1-10.
1. Одного разу ввійшов Ісус у Капернаум. 2. А був там в одного сотника слуга хворий, що мав умирати; він був дорогий для нього. 3. Почувши про Ісуса, він послав до нього старших юдейських, благаючи його, щоб прийшов і врятував слугу його. 4. Прийшли ті до Ісуса й почали наполегливо його просити, кажучи:
5. – Він достойний, щоб ти йому зробив це: любить бо народ наш і збудував нам синагогу.
6. І пішов Ісус з ними. Та як він уже був недалеко від дому, сотник вислав друзів, щоб йому сказати:
– Господи, не трудися, бо я недостойний, щоб ти увійшов під мою крівлю. 7. Тому я не насмілився йти до тебе, але скажи лиш слово, і слуга мій видужає. 8. Бо й я чоловік, що стою під владою, маю вояків під собою і кажу одному: іди, і той іде; іншому: ходи, і той приходить; і слузі моєму: зроби це, і той робить.
9. Почувши це, Ісус здивувався і, обернувшись, сказав до народу, що йшов за ним:
– Кажу вам, що й в Ізраїлі я не найшов такої віри.
10. І коли послані вернулися додому, найшли слугу здоровим.
__________
Ми сміливі й воліємо вийти з тіла, щоб жити з Господом.
“Я сумую за небом”, – так має відвагу казати владика Венедикт Алексійчук. Дійсно треба бути відважним, щоб за життя говорити про те, що буде після нього. Багато хто з нас боїться говорити про смерть, про своє потойбічне життя.Але якщо ми християни, то те, що після смерті – це дійсно важливо. Більше того, ті кількадесят років, які ми живемо тут – це малесенький початок того, що ми маємо прожити далі. Тут, на землі, ми готуємо собі підґрунтя для дальшого життя у вічності.
Щоб не боятися цього, треба дійсно гідно жити тут, на землі. І в будь-який момент бути готовим глянути в “Божі очі”, не соромлячись своїх вчинків. А натомість – маючи багаж здобутків, самореалізації, щастя і страждань, які ми прожили з разом Богом. І тоді, хоч апостол каже, що “поки живемо в тілі, ми далеко від Господа”, все ж зустрітися з Ним не лише як із Батьком та Творцем, але й як із добрим другом, з яким ми подолали всі випробування і вийшли переможцем.
І коли послані вернулися додому, найшли слугу здоровим.
Коли ми маємо віру – можемо бути спокійні. Коли ми знаємо, на що здатен Бог – то не мусимо щоразу хвилюватися за якісь нюанси. Ми просто знаємо, що Бог – всемогутній, і що коли ми це Йому показуємо у своїх молитвах і вчинках – то Він таким нам Себе й покаже.
Часто ми ніби довіряємо комусь, а на практиці – мусимо перевірити, уточнити, запитати когось збоку, начебто компетентнішого. І коли ця людина бачить, що ми насправді не віримо її словам – а вона ж нам бажає тільки найкращого! – як вона має себе почувати?
Скільки ще можна сумніватися, що Бог бажає нам тільки добра? Що Він організує для нас все якнайкраще? Хто може бути компетентніший за Нього, що ми так часто шукаємо відповіді деінде?
“От побачиш, все буде добре” – це щосекундна відповідь Бога на нашу щиру віру.
