Багатотисячні хресні дороги: запитання без відповіді.

Підходить до завершення благодатний час Великого Посту. Час покаяння, який кожен пережив по-своєму, хоч всі мали його провести по-божому.

Великої популярності в ці останні кілька років набирають велелюдні хресні ходи на рівні єпархій та парафій. Сторінки соціальних мереж заполонили фото та відео багатотисячних хресних доріг за участю єпископів і сотень священиків. Направду перехоплює дух від кількості наших вірних, що йшли за хрестом у Львові, Івано-Франківську, Тернополі, Стрию та інших катедральних міст Галичини. Проте всіляко намагаюся відмахнутися від думки, що щось є не так в цьому всьому.

Не хочу, щоб мене зрозуміли невірно. Я сам організовую 10 років на парафії таку хресну ходу, неодноразово брав участь в них на інших парафіях і буду це робити надалі. Проте є те, що не дає мені спокою. Наша участь у хресній дорозі вимагає чіткого усвідомлення того, що ми є тими, хто супроводжує Ісуса у Його страстях. По-суті, ми в дуже буквальний спосіб сповнюємо те, що означає називатися християнином – “йти за Христом”.

Мені виглядає, хоча можу і помилятися, що переважна більшість учасників цих багатотисячних хресних ходів не до кінця знають Того, за Ким ідуть і про кого роздумують. Це часто більше нагадує урочистий вхід Спасителя до Єрусалиму у Квітну Неділю ніж події Страсної П’ятниці. У Квітну Неділю Ісуса також оточували сотні,  а може і тисячі людей, які витворили у своїй уяві зовсім інший образ Месії.

На жаль, і більшість з нас не знають Христа. Я питаю себе: скільки людей, яких я бачу на фото серед тисяч інших, що йдуть за хрестом, можуть за порядком назвати Божі Заповіді? Мене мучить питання: скільки з них приступають щонеділі до Євхаристії? Мені не дає спокою думка про те, що переважна більшість тих чоловіків та жінок не назвуть чотирьох євангелистів і ніколи не тримали в руках Катихизму, А скільки з них знає Символ Віри і чи назве всі сім Святих Тайн? А який відсоток моїх парафіян, що так чисельно взяли участь у цьогорічній хресній дорозі, присвяченій Року Божого Милосердя, назвуть принаймні 2-3 новомученики УГКЦ чи головні гріхи?

Я приблизно знаю відповідь, але не на всі свої запитання; і мені від них чомусь стає трошки ніяково і страшно. Ніяково за те, що мало навчаю і проповідую, Страшно через ту відповідальність, яка покладена на нас, душпастирів бути свідками віри. Але також є і сумно за те, що стільки покликаних до нового життя у Таїнстві Хрещення не хочуть бути серед обраних для Царства Божого.

Було б дуже цікаво провести якісь статистичні дані про те, наскільки віра в наших вірних є оперта на катехитичні знання. Чому люди їздять на прощі, відпусти, беруть участь у хресних дорогах вулицями міст і сіл, якщо мають в більшості катехитичні знання дитини 3-4 класу? Що змушує людей робити щось, йти за Кимось і слухати Когось, кого ти не маєш бажання більше пізнати? Чому простіше “відмовити” кілька дев’ятниць чи різних вервиць, а боятися взяти в руки Слово Боже і над ним роздумати? Звичайно, що молитва має відігравати ключову роль в духовному житті. Але як можна молитися до того, кого ти не знаєш або знаєш не Того?

Мене вразила історія одного священика, якого бабця в дитинстві вчила молитися. І на невинне запитання дитини вона дала йому таку відповідь, яка могла духовно травмувати на все життя. “Чому Ісусик, бабцю, так тримає свою руку?” Бабця не знайшла нічого кращого, як сказати: “То Бозя, яка тебе завжди бачить і пальчиком каже но-но-но, не будь нечемний” Аж набагато пізніше той священик відкрив іншу правду: на образах та іконах Христос благословляє людину, а не погрозливо махає “пальчиком”.

Так можна прожити все життя і не знати милосердного Бога. Так можна кожного року ходити на хресну дорогу своїм містом і гніватися на роботі, брати і давати хабарі, робити екологічні гріхи, красти на роботі і жити так, ніби Бог нічого не бачить. Може хресна дорога є способом відвести Христа до місця страти, щоб почати жити так, ніби Його ніколи не було? Чи може це прояв нашого найпотаємнішого інстинкту самозбереження всіх галичан: а що про мене подумають люди?

Чим більше себе питаю, тим більше виникає запитань. Принаймні для себе постановив робити все, що від мене залежить, щоб мої вірні знали Того, чиїми слідами йдуть. Щоб не сплутали Його з тим Христом, якого хотів бачити і зустрічав цілий Єрусалим. І не дай Боже, щоб я з ними опинився в натовпі юрби, що кричатиме “Розпни Його, розпни”. В цьому, напевно, і полягає місія священика: не повторити вчинок первосвященика Каяфи і не видати людям Христа на розп’яття.