У мирі та комфорті ми просипаємо своє християнство… Мучеництво не міняє своїх виявів – це ріки крові та страждань і сьогодні, у 21 столітті. Мученики тут, за кілька тисяч кілометрів терплять за Христа. Чи ж маємо ми право бути настільки байдужими до збереження живої Церкви та живої віри, такої, як у перші роки навернення й Ісусового проповідування?
Так, всі ми переживаємо лише тоді, коли безпосередня причина торкається нас – болю, хвилювання, радості. Нашому людському постійно потрібні якісь атракції, хліба і видовищ, зрештою. Бо лише те, що стосується нашої хати, здатне нас же сколихнути, коли себе треба посунути із насидженого, заяложеного комфортабельного місця.
І це фактор не якогось чисто суспільного прояву, а будь-якого, де є humanus. Так, і релігійного теж. Застрягаючи у феєричних збоченнях формалістично-традиційного у всьому, починаємо заяложувати уже і те, чого не слід.
Мені, як сучасному християнину, багато чого болить. І це нормально – якщо є спротив, значить, є рух. Гнітить одначе, тому вкотре розколупую це – стан якоїсь дивної заспаності. Так, нашої заспаності. Здається такої, якої перебирала на себе кожна із епох по Христі.
Кожен період християнства мав тисячі шляхів до і від істини, правди і справжнього. Саме так витворювались секти, єресі, відступництва. Що тут скажеш, хвала Божому провидінню і Святому Духові, завдяки Якому у нас є Церква. Бо разом з відступництвом було мучеництво, свідчення віри – і шляхи терезів зрівноважувались.
А що сьогодні? Ми навчились жити у стані війни, коли крайнохатість – стан об’єктивний і з багатьох причин може бути виправданий. І швидкоплинність життя така ж – все йде своїм колом.
І це нормально, що я стою на Богослужінні в честь храмового празника. І в кожної людини тисячі думок про все на світі. І не зовсім всі радісні: хтось після недавніх втрат не підносить очей, хтось думає про святковий стіл, хтось закоханий і щасливий – але всі разом тут, у храмі. Але чому і для чого? Бо так треба? Бо це традиція? Бо це справжнє бажання?
Нікуди від цього дітись, але Літургія із довгими піснеспівами або ж виносить тебе на рівень справжнього спілкування, або ж ти просто тієї хвилі втримати не можеш – і думаєш про все на світі. Аж поки не співають “Вірую”, коли твоя свідомість вмикається, згадуєш, де ти. А так – наче сон. Але ж це ЛІТУРГІЯ! Це ж та сама жертва Ісуса, коли він ішов на Голгофу, це та ж вечеря з учнями, ті ж слова навчання… Де ми, християни?
Я зовсім не маю наміру говорити за всіх, швидше – про себе. Однак скажу і про те, що мене розбудило і з чого власне усі ці мої розважання почались. Отець уже наприкінці у вітальному, як годиться, слові раптом запитав людей: а чи є сьогодні у Церкві мученики? І люди поникли… Бо до них звернулися і очікують відповіді, бо вже закінчилась Літургія, бо… взагалі слід пригадати, з якої нагоди всі тут присутні, бо взагалі…
Мовчанка… Спільнотна маса задумалась… Є! Десь поодиноко пролунало! Та хвиля пробудила і мене, може навіть і жорстоко. В голові калейдоскопом почали прокручуватись якісь зовсім недавні новинні заголовки та фото. Переслідування християн у Сирії – всі ці натуралістичні, безпощадні фото понівечених трупів дітей, розстріляних у школі, катованих священиків, сестри, яку врятувала Пресвята Євхаристія. Мимоволі по тілу забігали мурашки…
У мирі та комфорті ми просипаємо своє християнство… Мучеництво не міняє своїх виявів – це ріки крові та страждань і сьогодні, у 21 столітті. Мученики тут, за кілька тисяч кілометрів терплять за Христа. Чи ж маємо ми право бути настільки байдужими до збереження живої Церкви та живої віри, такої, як у перші роки навернення й Ісусового проповідування?
Видовищ вистачає… Може перед тим як почати Літургію, нам, так звиклим до мультимедійної ексапнсії, спершу протранслювати кадри закатованих невинних дітей, що помирають у ці ж хвилини десь там на далекому Сході лише через те, що їхні батьки – християни, а вони – охрещені? І тоді ми згадаємо, про що, власне, йдеться?
Тому варто, мабуть, вставати із дзвінком будильника, щоб не залежатись, не заспатись духовно, витративши свою християнську самість на бездумне і пасивне начебто “буття”.
Фото: lefigaro
