… розпочалось з прочитання «Мовчання доктора Мурке».
Всю святість, яку віднаходимо у своєму житті, ми прагнемо зберегти у мовчанні. Згадала про форму молитви. Бо збоку вона виглядає німою, більше, – її зовсім не видно на обличчях людей за межами храмів. Я відчуваю, що Мурке мовчав про Бога. Того Самого, якого всі часто вживають лише сполучним словом. А справжнє Слово ж було Богом.
1 Споконвіку було Слово, і з Богом було Слово, і Слово було – Бог. 2 3 Богом було воно споконвіку. 3 Ним повстало все, і ніщо, що повстало, не повстало без нього. 4 У ньому було життя, і життя було світло людей. 5 І світло світить у темряві, і не пойняла його темрява. (Ів. 1:1-5)
Люди від Нього втекли. Надали Йому протилежного значення, знецінивши Його в слові, носять Його у мовчанні. Чи відбулося б життя, якщо б Бог був Мовчанням? Якби слова Євангелії, які ми скоро знову почуємо на Літургії Великодня, починались з усвідомлення того, що Бог був Тишею. Здавалося, що справжнє життя відбувається у діалозі, русі та розвитку. Тиша ж натомість дає благо спокою. Бог єдиний вміє бути Спокійним Словом. А наше промовисте мовчання росте у молитві.
Молитва – є тим істинним призначенням Слова. Вона веде нас до найщирішої розмови, для якої довкола потрібна тиша. Але не внутрішня. І Матір за нього молилася…
В неділю у церкві, на запитання священика «за кого хочете сьогодні молитися?», маленький хлопчик відповів: «за Бога». А й справді! Мене ніби огорнуло правдою, яку ми не запровадили виконувати. Якщо Бог тепер живе не у нашому слові, тепер вже вільному, але свідомо неприйнятому, то справді потрібно молитися за Нього, щоб життя відбувалось із корінного.
Розкішшю має здатність стати те, чого не достатньо. Тому в різні часи це інші потреби. Людина, яка працює на радіо, не може бачити розкіш ні в чому іншому, аніж тиша. Адже і у нашому сучасному активному житті немає проміжної тиші. Ми навіть почали боятися її у діалозі, що доводить знову ж таки до порожнечі, як і в монологах Бур-Малотке.
Ще однією цікавістю мені видалась іконка із написом “Я молилася за тебе в церкві Санкт-Якобі”. Серед всіх тих багатих мистецтвом картин – вона змогла бути неповторною і потрібною. Як мінімум, цікавою, – бо іншою. Але, знову ж таки, – не для всіх.
Хочеться пояснити різносторонність знецінення всього важливого, всього наддостатнього, навіть того, яке раніше було нашим прагненням. Чудовою можливістю для такого «прочищення» свого життя є період посту (нарівні з молитвою та милостинею). У ньому нам потрібно подарувати собі трішки більше того мовчання, яке не відбувається із нами щодня. Піст мав таку ж саму ціль – довести людину до першопочаткової свободи, якої вона себе сама позбавила надмірністю власності. Піст існує, щоб відмовитися від того надлишку, поділитися і почати знову цінувати.
Можливо, саме час переосмислити Бога?
Якась вже притаманна така людині звичка, прагнути до відсутнього. Як Мурке до Мовчання.
Хочеться вживати такий фразеологізм. І заодно, напевне, прийшов час сказати, про що ми мовчимо.
У мене в кімнаті горить свічка. Я зроблю чай з молоком. І виконаю завдання, в якому розповім, про що мовчу. Тільки сама собі. Бо все, що істинно для нас важливе – для прикладу, щастя – для інших може бути максимум радістю. А сказане мовчання втрачає цінність для нас і тим самим рідко може по-справжньому обдарувати співрозмовника.
Але про Бога не потрібно мовчати. Мовчати потрібно з Ним.
