Всі чекають весни. Захоплено розглядають фотографії першої зелені в інтернеті. З надією дивляться на залишки снігових плям на вулиці та на кількість днів в календарі до кінця зими.
А я цього року чи не вперше полюбила зиму. І не тільки ту, красиву, з двадцятьма сантиметрами втоптаного снігу, по яких можна без страху кататися на поліетиленових мішках. А таку болотяно-вітряну, з мрякою і колючим дощиком. І нехай комусь здається, що не лиш надворі, а й в голові від тієї погоди туман. А мені ясно. Дихається легко й глибоко
Коли замість снігу під ногами – розсипчаста біла каша, я щоразу дякую Богу за непромокальні капці. Наче равлик, ношу свою “хатку” на собі – сірий плащ. Коли віє вітер – вдягаю капюшон, і стає затишно.
Коли холодно надворі – в хаті вмикаю опалення і дякую Богу, що маю таку можливість.
Дякую за сімейне тепло, за чоловіка, за друзів. Навіть за те, що іноді мерзну – бо все ж потім маю де зігрітися.
Весна – це, звісно, добре. Але саме зима вчить нас цінувати тепло.
