Я вам розповім одну історію. Одного разу, багато років тому, в одинадцятій годині вечора мені зателефонував мій єпархіальний архиєрей. Він сказав: “Отче, сподіваюся, я вас не розбудив?” Звісно, він мене розбудив. Далі він продовжив: “Мені зателефонували з лікарні. Потрібно, щоб ви терміново поїхали туди і причастили вмираючого”. Я зібрався, сів у метро й поїхав у Бронкс, який розташований приблизно за двадцять кілометрів від нашого монастиря…
Я приїхав до лікарні, вділив умираючому Святі Тайни, і коли я знову спустився в метро, була вже перша ночі. Я дуже довго чекав на потяг, а коли той прибув, то у вагоні нікого не було. Бронкс – дуже бідний і дуже небезпечний район. І буквально через декілька зупинок у потяг зайшов якийсь чоловік, зупинився в протилежному кінці вагона й почав мене пильно розглядати. Виглядав цей пасажир дуже небезпечно. І коли двері зачинилися й поїзд рушив, він почав наближатися в мій бік. Першою моєю думкою була: “Все, моя година настала”. Чоловік підійшов, став наді мною і каже:
− Ну, і хто ти такий? Чого це ти так вибрався?
Я відповів йому, що я священик.
У мене з собою була сумка, в якій лежали єпитрахиль, требник і все, що було мені потрібне для служби. Киваючи в бік сумки, чоловік мене запитав:
− А що в тебе в сумці?
− Те ж, що у тебе в голові.
− Тобто?
− Порожньо.
Чоловік засміявся:
− То що, ти мене не боїшся?
− Та ні, – відповідаю, – не боюся.
Він сів і каже:
− Ти знаєш, я колись був віруючим, але в усі ці речі більше не вірю.
Я питаю:
− У які речі?
Він відповідає:
− Один священик розповідав нам, що він може змінити хліб і вино на Тіло і Кров. Невже ти віриш в це?
− Звичайно, вірю, – відповідаю я .
− Тоді, – каже він, – твої парафіяни в це не вірять.
− Звісно, вірять!
Він подивився на мене і запитав:
− То що ж вони ніколи не ходять додому?
Я не зрозумів його запитання:
− Про що це ти? Звичайно, вони ходять додому!
Почувши це, він махнув рукою, кинув на мене глузливий погляд і сказав з упевненістю:
− Ні, вони не вірять. Якби я вірив, що Ісус Христос є на цьому вівтарі, в цій церкві, я б ніколи не пішов додому. Навіщо мені кудись йти? І вони не вірять, і ти, отче, не віриш.
Це була одна з найкращих проповідей, яку я коли-небудь чув. І я зараз кажу вам:
ви не вірите, що Христос тут. Ви не вірите, що Він у вас, і ви не вірите, що Він у вашому ближньому, – інакше б ви ніколи не вели себе так, як ведете зараз. Тому це ви, а не якісь люди з вулиці відрікаєтеся від Христа. Самим своїм життям ви говорите один одному і всім людям: Його не існує. Він сказав: той, хто відречеться від Мене перед людьми, зречуся того і Я перед Отцем Моїм Небесним (Мт 10, 33). Чи не горить у нас земля під ногами? Коли ж ми змінимося? Чого ви чекаєте, блискавки з неба?.. Я одного разу сказав цю фразу на проповіді, і раптово блискавка дійсно вдарила в церкву – досі ніхто з тих, хто тоді був у храмі, не забув про те, про що я тоді говорив. Шкода, що я не можу хоча б іноді це повторювати…
Монах-схиархимандрит Йоаким Парр, настоятель монастиря преподобної Марії Єгипетської в Нью-Йорку
