Це одна з тих небагатьох історій, про які часто воліють не розповідати. Я розповім.
Те, чим поділюсь із вами, трапилось зі мною рівно рік тому у Римі.
Побачити омріяне місто слави в атмосфері осіннього сонця та спільної молитви було неймовірно.
Рим вразив мене своїм витонченим пафосом, неймовірним поєднанням історичних пам’яток.
Однак дещо вразило мене найбільше.
Один день нашого римського життя був присвячений відвідинам храмів – величність і святість просто змушували затамовувати подих.
Однак лише при вході до однієї з базилік я почала відчувати щось дуже дивне. Це “щось” неможливо пояснити. Тривке тепло, тремтіння всередині, сльози навертаються на очі. Я не знала, куди ми заходимо. Однак все тіло моє почало якось абсолютно нетипово поводитись.
Ніжне тепло розливається по тілу, торкаючись його хвилями.
І тут ми входимо в кімнату, де посередині – хрест Господній і цвяхи, якими прибили Ісуса.
Тут я починаю розуміти, наскільки, наскільки неймовірна сила цих святих речей, що моє фізичне тіло відчуло її. У кімнаті справа – Туринська плащаниця.
Частинка Господнього хреста зберігає незбагненну силу Божої любові і свідчить нам через тисячі років про жертовність Бога, який став людиною.
З того моменту завжди намагаюсь усвідомлено хреститись, бо це не просто ритуальний припис – це свідоме прийняття Христової жерви, вдячність і співпереживання Божої смерті.
Це римське паломництво стало для мене моїм особистим “воздвиженням” Хреста, підняттям Його значимості у моїй свідомості.
І скільки разів у своєму житті ми підіймаємо, як колись у 4 столітті, віднайдений хрест Ісусовий?
Відходячи, блукаючи, повертаємось до джерела нашого життя – Христового хреста.
