Ми втратили смак Неба

Інші дописи автора

  • Немає пов’язаних публікацій.

    Оціни

    3
    0
        Ми втратили смак Неба
        Усі ми знаємо, що літо – прекрасна пора для відпочинку, мандрівок, подорожей… Але чи задумувались ми коли-небудь про найбільшу подорож, яку здійснює абсолютно кожна людина. Ця подорож не потребує віз і, навіть, закордонного паспорта. Ця найдовша наша мандрівка має назву життя.

        Життя - це мандрівка
        Так, вона у більшості із нас розпочалась уже доволі давно. Ще будучи на руках наших матерів, ми споглядали цей прекрасний Богом створений світ, відчували тепло батьківської любові та з кожним днем доходили до чудового розуміння – ми тут не випадково.
        Абсолютно кожна людина зі своїм народженням розпочинає цю велику мандрівку до іншого і, цього разу вже остаточного, народження для вічного блаженства, або ж вічної муки. І протягом цієї першої частини нашої подорожі кожен із нас має своє завдання, свою місію. Одначе, попри наше основне заняття, кожен покликаний до особистого пізнання, «знайомства» з Богом, своїм ближнім, а головне – до пізнання себе самого. І тут починається найбільша проблема.
        Самопізнання
        На заваді нашим відкриттям стоїть «князь світу цього», який також має свою мету – не дати людині часу і можливості пізнавати свого Творця. Оскільки Бог є любов (пор. 1 Ів. 4:8), людина, яка в своєму житті пізнає Його, пізнає цю любов. Тоді правдива любов трансформує людину, спонукає її поширювати цю любов, а значить, в ідеалі, всі люди, які знаходять Бога, більше не бажають жити в ненависті, агресії, війні. Таким чином у світі, вже тут, на землі, панує мир, спокій та гармонія.
        З цим, ясна річ, не може змиритися диявол, який за всяку ціну прагне позбавити людину спокою. Це дуже чітко простежується в наш час. Міркуймо самі: жодна епоха не мала стільки різноманітних засобів «вбивання часу», як це є зараз. Постійна зайнятість породжує втому, а втому наша ера пропонує зняти найрізноманітнішими «препаратами»: телебачення, Інтернет, гаджети, аудіо продукція, забавки (на кшталт спінерів), милі домашні тваринки і т. д. По-суті, кожна із цих речей є індиферентною, тобто ні доброю, ні злою, але людина, яка пристрасно прив’язується до них, часто опускає головне – прагнення пізнавати Бога.
        Спінер
        Те саме стосується наших робочих буднів. Спостерігаючи за більшістю із нас, складається враження, що сьогодні дияволу не потрібно «нашіптувати» нам злі думки, чи провокувати на гріхи, йому достатньо просто дати нам хороший контракт, з повною зайнятістю і гідною платнею. Нам може здаватися, що ми виконуємо ну вкрай важливу роботу, але в цій нашій постійній зайнятості, як же часто ми опускаємо основне… Для прикладу, нещодавно мав нагоду почути таку статистику: 70% українських батьків розмовляють, гуляють, роблять уроки зі своєю дитиною 15 хвилин на день! При цьому 90 % шкодують, що так мало проводили часу з малечею… Я вже мовчу про спілкування чоловіка і дружини, яке є чи не ключовим моментом у сімейному житті.
        Дитина
        Пригадується мені одна історія.
        Дивлячись у вікно, що виходило на ринок, учитель помітив одного свого учня. Це був Гайкель – він поспішав і виглядав дуже заклопотаним. Учитель гукнув його і запросив до себе.
        «Гайкелю, ти бачив, яке сьогодні було вранці небо?»
        «Ні, учителю».
        «А дорогу, Гайкелю? Чи бачив ти сьогодні вранці дорогу?»
        «Так, учителю».
        «А тепер бачиш ії?»
        «Так, учителю, бачу».
        «А скажи мені, що ти бачиш?»
        «Вози з крамом, коней, повно людей… всі щось вигукують, сперечаються, махають руками… Оце і все, що я бачу».
        «Гайкелю, Гайкелю, – м’яко дорікнув учитель, – і через п’ятдесят, і через сто років буде ця дорога і буде подібний до цього ринок. Інші купці приїдуть на інших возах продавати і купувати. Але ні мене, ні тебе вже не буде. Тож скажи, Гайкелю, навіщо ти так поспішаєш, що навіть не маєш часу глянути на небо?» [Бруно Ферреро «Навіщо біжиш?»]
        Пробігаючи цю найбільшу мандрівку, не забуваймо ніколи, що її остаточна мета – Небо. Усі ми запрошені туди, але чи у цьому шаленому ритмі, цій великій рутині ми, часом, не проскочимо поворот, який веде туди. Старі римляни казали: «Memento mori», ми ж, християни, маємо пам’ятати не про смерть, але про Того, хто цю смерть переміг і дарував нам квиток до щасливого життя. От тільки чи ми у цьому переповненому різноманітних гаджетів і додатків світі, ще пам’ятаємо про це?
        Гайкелю, чи бачив ти сьогодні небо?
        Усім бажаю щасливої дороги!
        Ми втратили смак Неба

        Знайшов помилку? Допоможи виправити! Виділи фрагмент тексту та натисни Ctrl+Enter.

        Інші дописи автора

        • Немає пов’язаних публікацій.

          Оціни

          3
          0

             

             

            Підпишись на новини

            Про автора

            Volodymyr Lukashevskyi

            Коментарі

            • Ігор Шевчук, КО НСПУ    11.10.2017 о 18:17

              0

              0

              Небо*
              Поема

              Перш, ніж побити мене і зорі,
              мої люди,
              подивіться: в небі
              білими кронами стоять
              і тягнуться вологі дерева

              1

              Не знала землі, добротою
              сходила
              тричі
              зоря,
              ось і зараз з площі вологу жадібно п’є…
              Світу найважливіше знати тепер,
              що зоря,
              що я єсть.
              Запам’ятаєте: трохи пройшло — і пішов,
              і звіряв;
              запамятаєте: зорі і площа.
              Площа його і зоря.
              Мені в людях, що в сірих відсічках —
              як леза! — настала потреба. —
              Що кров! Світ по-новому створивши,
              як в свічах,
              розміщую в небі.
              Ви спізнились почути новий віфлеємський мій плач.
              Пристосований в бруді —
              не треба чіпати! —
              я ж то знаю, що я —
              на всі часи Небодавач,
              й небо буде таким, яким дати!
              Я тремчу над ним,
              більше нічого не буде:
              небо, чуєте, небо — воно не захоче…
              Давайте сміятись! я стану
              учасником нуду,
              котрий регоче!
              Я згоден!
              Епохо чорного гумору!
              я тебе, крале,
              вилюблював з міста до міста.
              Височенна священність впаде —
              і накинуться з’їсти.
              Раз ви люди,
              ви в фальші, — а звідки ви
              вижаті?
              небо —
              не залишило нічого для себе,
              навіть — щоб вижити!
              Чи мені
              всю старезну вульгарність
              нести в моїй радості цвіту!
              я знаю,
              що рядком неба закінчу всі книги світу.
              Чистим небом
              і світобудовою
              я відкриваю іншу.

              Свіжість лиця пожену серед вулиці,
              новонароджений, —
              та не можна ж так буть! —
              пожену крізь звичайності пащі.
              Що уряди? їм
              ніщо не загрожує,
              вони — добрі,
              я — кращий.
              Я новий.
              І, де нерозуміючих людно,
              так мене, яко звіра,
              ізловлять держави,
              на мені розписатись: які вони,
              що з ними буде;
              пам’ятаєте всі,
              коли захотіли Варавву?
              Я це й думаю:
              де очевидцям подітись?
              Вони знають,
              стиснувши думки,
              як закляті:
              наодинці з своїми «не те»
              лебедітимуть,
              щоб зі мною —
              живим, або ні —
              розмовляти.
              Будь людською, моя всездираюча плато!

              «За все потрібно платити». — Ви хіба не відаєте, що всюди є отак?
              Ставши всі, чи майже всі, жертвами, бо зрадили себе, душі й совість, перед диявольською системою комунізму чи соціалізму, взявши легеньку ношу чи хреста, зроблені з людей мухами —

              безглуздя настаюче ви хіба не чули? І що вбиті будуть?
              За ваш відхід від Христа?? Що кажете?!!

              Стерті в пил
              милосердя проявлять навалу —
              я попрошу за дружину Пилата…

              Отож чи серцем я не являв слово Бога — і нас не хотіли слухати??! Що чую?? Перевірте свій слух і серце: чи ви землю любите, чи більш Христа, Божу правду? Марію Богородицю? А я ж молодий тоді був: що, крім апостольського серця Павла, чи велетенського почуття до Бога — лляло безсмертя! й вічну правду — й зрушувало Небо й окремі серця?!!
              …єдину, котра тоді, бідна, прохала.

              Боляче ж,
              як у майбутнім
              за кожного вбитого.
              А процесії
              іменем
              викликав з нір я —
              земля пред’явила собі ж недовір’я:
              «Бий його!»
              Тихо!
              мене дав народ.
              І людям хотілось поета
              довільного.
              Та —
              сильніший держав —
              я ж
              стаю на коліна:

              підняти, —
              там небо, —
              щоб кожен міг дихати
              глибоко вільно.
              Як я дивився б на нього
              ізнизу,
              хто здогадався б
              розстебнути мені комірець.

              2
              В синь Венеції —
              далі і далі —
              піду золотисто здригатись,
              де небо нарядилось чужоземкою.
              —————————————-
              Поет може марить,
              Марино, красива? —
              Невже нема й пари розумних очей?

              3
              Марія! Марія-Співспасительниця любила мене з чистих шкільних років — дарувала Серце, з молодших шкільних класів!.. І — вела.
              Звідки б було в мені любові неземної аж настільки?
              Хвала Їй! Матері істинного Бога і Людини. Що, дивуєтесь?
              А як любов ви мали, і то вона — те єдине, згадуване вами, що ви маєте?? Бо ж — вічність!!
              А я навіть любов до Богоматері не можу явити так, щоб всю! Явіть!.. Ви ще живі?
              Совєтські мертвими були — а ви чого?
              Зараз появиться ратуша:

              Вісім пробило.
              Час просить слова
              Ратуша совається днище все вирипить
              Часу дали півхвилини на мову
              Що він там вихрипів!
              Ця кав’ярня-п’ятак
              Випаду
              В темноті
              Я
              Собою
              В напівзрозумілій ліні їх
              Я у вічності на животі
              проведу нові світові лінії!
              Я з графітом
              на лоні нестерпного смутку
              вграню в світло покрадені радощі світу
              Хай новіші —
              все далі —
              на очі візьмуть
              смак сліпучого мого графіту!
              Фіолетовий
              в сон
              буде зорі палити
              і плакати сонний
              що хтось і пішов як втягнув і від нього
              взяв і відсунув
              подій горизонти

              так що нема його збудження більше нового!
              Я ради нього
              злітав би як ніч
              вільний юний красивий

              Що ви любите? Можливо, кого любите? Ісуса??
              Толстого? То якого?
              Якогось збоченця? Ще когось любите, і він і ви не маєте стосунку до Божої Любові?? Ви не впевнені, чи й не думали? І як же тоді світу спастись — як без Ісуса, Бог-Слова?! Ніяк.

              4
              Любимо ми що загине
              Найплеканіше першим загине
              Жінак прекрасна в очах як богиня
              Жінка загине
              Вище знаки мої голубі й порпурові!
              Я в житті не змінюся
              змінюсь на портреті
              Писано все: хто хоче любові
              той хоче смерті
              Так писали ж: прощайте — і мимо
              Так завше краса
              Не живе любов в розкоші!
              І не жила.
              Я цих різних Толстих
              підкидав ніби брили! —
              це ж я небу кричав
              «Та убий мій талант!»
              а небо не вбило!
              Це ж так можна літати —
              не розуміючи,
              А можна як Пушкін іти по кільцю.

              5
              «Що це? Хіба ми — в таке?» — це не ви в 1982 році? Як хтось любить, ой, той — про любов, а хто з Богом — ясно — про Бога. А ви?

              Це ж так просто — злітати
              Без цього — єдиного —
              так зірвуться
              в суцільній двиготняві п’яток
              так рвонуться від дихання «Що є людина?»
              що залишать на до дочасно розп’ятих
              Так без неба стискається голе людське:
              «Що це: Хіба ми — в таке?»
              А до мене прибило людей
              і вчорашніх
              кажуть: поки Ви є майже не страшно
              Скільки вибуде ніжність?
              Світ
              забув про людину
              Слухайте ви божевільні
              майбутніх всіх хартій!
              якщо не зважати на кожну людину —
              світ і людина нічого не варті
              Я кому дано
              промовився учням що є світ
              велетенські хвилі
              «Будьте уважні»
              Видно: хвиля гніздилась
              на вуличнім впертім лиці
              кричу
              «Будьте уважні»!
              Будьте уважні
              Надивіться на небо
              Надивіться на небо
              Надивіться на небо надивіться на небо
              Надивіться на небо надивіться на небо
              небо — вся нескінченність нової межі
              Надивіться на небо!
              Надивіться
              на небо
              Найпрекраснішим замком є небо
              Може тому ще ніхто в нім не жив
              Надивіться на небо
              мене не зловити
              Небо — душі мої що ніколи не згаснуть
              Я поставлю чіткіше
              невже люди — єдине чого не прийме прекрасне?
              І появляться палаци, «скляні їхні грані» — мов «чорні мембрани». Хто ви?
              А як встане трава
              потягну до палаців. В скляні їхні грані
              небо буде ломитись як в чорні мембрани

              6
              Що ви втиснулися в землю
              по всьому світові,
              захисники розуму?
              І на що бовванів ще плодити, коли є небо?
              Що ви втиснулися в землю
              по всьому світові,
              захисники розуму!
              Хіба можна в жуйці трястися, коли є небо!
              То я буду
              олживе змітати
              єдино —
              як сила присутності.
              В однотоннішій сині
              світитиму сонце!
              пестуючи сутності.
              Зрозумів я що буду дивитись бездонними
              зорями…
              зрозумів я, зо будуть і будуть і будуть зоряні.
              Та не будьте такими! —
              ви знаєте, як мені литися?
              Щастя неба! Небо! ввижається часто, що
              я вже не знаю як дивитися,
              коли приносять окреме щастячко!
              Як же будете ви — при мені —
              в механічному глузді?
              Як вам бути від крапельки бруду
              до світового безглуздя?
              Строго
              бачучи ясно і строго,
              що де не зрушило,
              буду скільки завгодно я небом,
              ненавязливий і незворушливий.

              Розпливеться все,
              тільки шарпнуся від крайнього міста:
              я дійду, ніби крикну,
              до Центру дійду всезагального змісту:
              «Я зробив!»
              Я поставлю вас прямо на вуха.
              Що це значить, стерильні як ляля?
              ви подумайте.
              Думайте.
              Думайте.
              Слухайте:
              ви ніколи не скажете,
              що вас чогось позбавляють!..
              Цере-
              моніали
              велись, а я з міста до міста
              гнаний
              а я з міста до міста
              прах отряхнувши, з міста до міста — довіку!
              а я жодного міста не вихопив навіть
              з кам’яного віку!!

              Так є?
              Ще раз: є?

              А я ж — з вічного неба, як ви — із нетлінного генія.
              Більша ясність! — Так! — Ніби Тібети вінчав.
              Славлю всю еволюцію! Світ — прохальна єктенія!
              Вона важча, ця, друга, котру я почав.

              Ісусова? А — тож Ім’я Христа гримить, блищить, пролягає в верхах з 35 книг, вулканує!! І хочете Ісуса Христа? Христа розп’я-того і себе розп’ятого?

              я — постановник параболи
              напрямку мислення
              що увічнює вас
              і цвіте вашим днем бо
              йде літочислення — Христа
              тріумфуючим небом
              Жоден сіренький не пошле убити, знаючи
              що я є.
              А до мене пливе
              обтікати маленька Земля,
              яку я відштовхнув — ніби ніжністю зрушив:
              Землю потрібно відпускати, як жінку:
              зберегти свою душу.
              Всіх прощайте, — усіх, що змінитись хотіли.
              Їхні зліпи як протяг під крильми ходять голо.
              Це якби ви жили жили — і влетіли
              в світ де ви не були б вже ніколи
              Сонце!
              Сонце!
              Сонце є тільки в небі, бо ж Сонце-Правда — в Небі!!
              В синьому-синьому
              тягнуться сонячні білі дерева
              Станьте строгі й прекрасні
              В синій оазі
              тремтять тільки кінчики крил
              добре стояти під куполом крони
              як в дзвоні

              7
              Христос є.
              Сказати, що нема Його і Його слова тепер — все одно, що сказати, що нема й не було фізично Ігоря! Воістину.

              Ви мене не побачите!
              В цьому радість і повість.
              В захід сонця заходжу
              в тумані скинувши з крил
              два стовпи крові

              1982 р.,
              Київ
              * поема вставлена в трактат в 2017 році.

            • Ігор Шевчук, КО НСПУ    11.10.2017 о 18:06

              0

              0

              В автора є розум, це видно і в очах, дай Боже серце. В мене всі 36, тепер 37 книг поезій про Бога, Богородицю і Небо, і людину і світ весь в поеті, спілкування з Богом.
              * * *

              Скарбу моєму — Ісусу Христу
              і Богоматері — присвячується

              Зоря все горить —
              не загасне.
              Бо маю я скарб.
              Ще й — припаси.

              Ключі? ні …
              лиш запах
              із раю.
              Ще — серце Твоє —
              проминають…

              Це так ніби —
              лезо…
              Й не чають.
              Тебе у мені
              поминають!

              Аби загасить
              в одіялі,
              дали б жить і шить:
              і діяльність…

              Блаженні ці дні
              проминальні!

              22.03.2017

            Напиши відгук