Постіть з радістю, – о. Олег Кіндій

Читай також

  • Що робити, коли забув, яку покуту дав священик?
  • Чи можна розлученим іти до сповіді?
  • Для чого йти на прощу або 7 правил паломника
    • Оціни

      2
      0
          Постіть з радістю, – о. Олег Кіндій

          Як не змарнувати час передвеликоднього приготування і гідно пройти через Великий піст? Про що варто не забути за зовнішніми атрибутами посту? Про покаяння, очищення душі і повернення до свого Творця розповідає отець доктор Олег Кіндій, сотрудник храму святих Володимира і Ольги, заступник декана з міжнародних зв’язків філософсько-богословського факультету УКУ, духівник організації «Українська молодь – Христові».

          – Зараз триває Великий піст. Чим, власне, піст відрізняється від своєрідної дієти, від «розвантаження організму»?

          – Хотів би розвинути три основних думки. Перше: піст – це певний спосіб присвятити себе Богові. Це час інтенсивного зближення з Богом. Ісус недаремно (ми про це чуємо в Сиропусну неділю) говорить: коли починаєш постити, не роби це як фарисеї – потрусити себе попелом, вдягнути страшний одяг… Навпаки: усміхайся. Намасти своє волосся олією, будь радісним. Насправді піст – це зближення з Богом. А що таке зближення з Богом? Це коли ти витрачаєш менше часу на інші речі, а більше уваги присвячуєш спілкуванню зі своїм Творцем.

          – У Вечірні з чином всепрощення є слова: «Радісно увійдімо в цей час посту».

          – Власне, про це і йдеться. Це майже пряма цитата з Євангелія від Матея, де Ісус говорить: усміхайтеся, постіть з радістю. Це перше: ми певні стосунки – стосунки з їжею, з людьми, з нашим одягом, зі своєю проекцією в цьому світі, в якому живемо – переорієнтовуємо на те, щоби мати більше часу для Бога.

          Друга думка, яку я хотів би висловити – це слова святого Василія Великого про те, що піст є вживанням їжі, одягу, музики згідно з потребами. Це не якесь самобичування, це не самовідречення, не відривання від живого. Ні: їсти стільки, скільки потребує твій апетит, чи нормально одягатися. Піст – це нормальне збалансоване життя людини. Святий Василій Великий говорить навіть, що якби люди постили, не було би війни, несправедливості, хворіб і так далі. Тому що всі би жили відповідно до тих потреб, які мають. Господь подбав про все необхідне для кожної людини, кожної пташки, кожного черв’ячка. Це друга думка, позитивний погляд на піст як на зближення з Богом, як на гармонізацію свого життя. Такий особливий час посту буває кілька разів на рік. Особливо у Великий піст ми намагаємося переосмислити, наскільки я розбалансований і наскільки можу збалансувати своє життя.

          Третя думка: зараз, у контексті конфлікту з нашим північним сусідом, дуже часто вживаємо таке слово, як блокпост. Блокпост – це певні пропускні пункти, певні перевірки. Думаю, в нашому контексті воно повинно загострити і поглибити наше розуміння посту. Піст – це блокпост, з перевіркою на те, які слова вживаємо, якими є стосунки з моїм ближнім, чи я не перевожу через блокпост щось заборонене, якоїсь нелегальної зброї, чи я не перевожу у своєму житті зайвого негативу, чи не вдаюсь до зловживань – скажімо, у стосунку з моїм роботодавцем, чи з колегами по роботі, чи у товаристві, в якому я живу… Блокпост – це місце перевірки різних аспектів мого життя. Я думаю, що піст також є способом переглянути різні аспекти свого існування і подивитися, що треба виправити, що треба відкинути, що треба залишити на цьому блокпості. Бо якщо я проскочу з цим багажем, якщо я перейду через цей піст і не звільнюся від зайвого, я можу до мети не дійти. Можливо, мене по дорозі застрелять ті, хто проводить перевірку. Або, кажучи християнською мовою, я не дійду гідно до свята Христового Воскресіння.

          – Все-таки піст має певну тілесну складову. Як постити в 2015 році, в сучасних умовах? Навіть з огляду на те, що зараз піст – «дороге задоволення». Грубо кажучи, «пісна» риба буває дорожчою за м’ясо.

          – Кажуть, що хтось переходить у піст з м’яса на рибу, а хтось переходить з червоної ікри на курку (сміється). Справді, повертаючись до думки святого Василія Великого чи інших визнаних великих подвижників: піст – це не лише їжа. Це одяг, це те, що ми дивимося, що ми слухаємо, інформація, яку сприймаємо, стосунки, які вибудовуємо – зі світом, з людьми, з Богом. Ясно, що є формальна сторона. Видані спеціальні вказівки, що діти до 14 років не постять; особи, яким виповнюється 60 років, також звільнені від вимог відречення від м’яса. Строгий піст є лише у понеділок, перший день посту, і в Страсну п’ятницю, а в кожну середу і п’ятницю наших вірних заохочують утримуватися від м’ясних продуктів. Ті, хто хворіє, матері, вагітні жінки чи ті, які годують немовлят, також звільнені від якихось дієтичних обмежень.

          Але я думаю, коли мова йде про 2015 рік, про сучасну молодь, було би набагато ефективніше, якби люди, можливо, і не дуже змінили свої дієти, але, наприклад, зменшили кількість часу, яку вони проводять перед телевізором або в соціальних мережах. Ніхто не забороняє спілкуватися в соцмережах, просто часом це затягує, і ми витрачаємо час на речі, яких стає забагато. Сучасний піст – це не гайнувати часу, оптимізувати свій час, щоби більше спілкуватися з Богом, щоби допомагати людям, стати волонтером чи відновити якусь свою волонтерську зайнятість. Творити діла милосердя – це також частина посту. Як тільки людина починає заангажовуватися в якусь добру ініціативу, в неї автоматично стає менше часу на ті всі інші дурниці. Можна піти шляхом відмови від поганих діл, а можна почати робити добрі справи, і тоді все зайве саме відпаде.

          Олег Кіндій

          – У час Великого посту важливо приступити до сповіді, адже церковна заповідь гласить: «Бодай раз на рік, у часі Великого посту, сповідатися і причащатися». В чому важливість цієї передвеликодньої сповіді?

          – Свято Воскресіння Христового – це найважливіше свято в церковному році. Тому такий великий наголос на те, що до нього треба найкраще підготуватися. А як найкраще це зробити, якщо не гармонізувати свої стосунки зі світом, з людьми і з Богом? Гармонізація стосунків зі світом – це їжа, одяг, певні зовнішні речі. Гармонізація стосунків з людьми – це прощення, добрі справи, милосердя. Гармонізація стосунків з Богом – це і певне перепрошення.

          Скільки разів на рік треба сповідатися? Митрополит Андрей Шептицький рекомендував, наприклад, щоби людина сповідалася під час кожного посту, тобто чотири рази на рік. Хтось практикує сповідь кожної першої п’ятниці – це теж добра духовна практика. Немає якогось єдиного універсального припису крім того, щоби приступати до сповіді раз на рік. Але насправді до сповіді треба йти тоді, коли щось перешкоджає людині приступити до Святого Причастя. Тобто коли людина приходить у храм на Божественну Літургію й усвідомлює, що не зможе причаститися, – значить, щось відділяє її від Бога і тоді треба посповідатися.

          – Буває, що є певні зовнішні перешкоди, які заважають приступити до сповіді. Чи страх перед священиком – але дійсно обґрунтований, якщо перед тим вже було кілька неприємних історій, чи, може, навіть сором – настільки сильний, що людина не може його подолати. Як знайти вихід у таких ситуаціях?

          – Насправді до сповіді треба іти з чітким усвідомленням, що насправді це гармонізація стосунків з Богом: не зі священиком, не з людьми, а з Богом. Дивитися на присутність священика просто як на щось допоміжне, хоча не хочу сказати, що другорядне. Є, звичайно, різні священики. Є отці з довшим досвідом, трохи мудріші, є священики-початківці. Є священики, які самі, можливо, потрапили в духовні пастки чи духовні тупики, і цей свій внутрішній стан переносять на людей, які від цього можуть зазнати духовних травм. Але людині треба просто налаштуватися на добру сповідь, на те, щоби відновити свій зв’язок з Небесним Батьком.

          Прекрасний, напевно, найкращий приклад – це зустріч блудного сина. Він вже себе картає: що я тому татові скажу, як буду перед ним каятися, на коліна падатиму, казатиму: «Згрішив я проти Неба і проти тебе». Вже виробив цілу формулу каяття… І приходить до батька, а батько навіть слухати нічого не хоче: обнімає його, одягає, дає перстень, пригортає до себе. Якщо людина глибинно розуміє, що в Тайні сповіді буде зустріч з люблячим Батьком, який насправді все прощає, який любить нас не тому, що ми такі добрі чи погані, а просто нас любить, – то яким добрим чи поганим не був би священик, це відходить на другий план, бо я прийшов посповідатися перед Небесним Отцем. І навіть складні гріхи, чи те, що викликає сором, чи якісь власні глухі кути – все відходить на задній план: тому що для мене є важливим відновити свій зв’язок зі своїм Небесним Батьком і змогти причаститися Тіла і Крові Христової.

          – І все ж є такий собі людський фактор: один каяник іде саме до свого духівника. Є люди, які ходять принципово до незнайомих священиків. Є такі, які перебувають у пошуках свого сповідника…

          – Насправді дуже добре мати постійного сповідника. Але не приписаного чи нав’язаного, а такого, який став сповідником вже через певний період часу. Сповідник – це той, хто вже знає людину трохи більше, знає контекст, знає її слабкості, знає ті перешкоди, спостерігає за певним духовним ростом людини, бачить, як людина нарешті починає справлятися з якоюсь проблемою. Люди майже ніколи не мають постійних сповідників, таке трапляється дуже рідко – у якихось спільнотах, при монастирях, можливо, у менших громадах, бо там є така можливість. А на парафіях, навіть на невеликих, існує цілий феномен: замість того, щоби сповідатися у свого сільського священика, люди їдуть до міста, бо там все анонімно, і так ніби набагато легше.

          На перший погляд, це ніякої проблеми не становить. Але все одно така сповідь створює якийсь знеособлений зв’язок – не так між людиною і сповідником, як між людиною і Богом. Тоді людина сприймає Бога не як живу особу, а як якусь абстракцію: я прийшов, відбув якийсь обряд і мені вже стало легше на душі (а після сповіді часто стає легше). Коли це людина, яку ти знаєш – можливо, перед нею тяжче сповідатися, тому що виринають якісь життєві помилки, і ти розумієш, що ця особа може тебе сприймати якось по-іншому. Але добрий духівник вміє розрізняти дружбу і духовний провід. Я би заохочував все-таки мати постійних сповідників. Це не те, що ідеально, однак це найкращий варіант. Анонімна сповідь теж цілком легітимна, часто практикована і, на жаль, вона домінує в нашому духовному досвіді. Але це свідчить про те, що люди не сприймають Бога особисто, Бога сприймають занадто ритуалізовано.

          – Коли готуємося до сповіді і пригадуємо гріхи, маємо керуватися лише переліком гріхів, вказаних у катехизмовій частині? Чи варто розповідати навіть те, що формально не є гріхом, але від чого болить душа?

          – Найкраще до сповіді підготуватися попередньо, а до сповіді ми готуємося через іспит совісті. Звичайно, що є катехизмова частина в молитовничку чи навіть окремі книжки, присвячені темі сповіді, вони допомагають, дають підказки. Знову ж таки, вони були написані з певного духовного досвіду, з виробленого роками і століттями розуміння, що таке гріх. Врешті-решт, все впирається у Десять Божих заповідей: ці заповіді, якими б короткими не були, є фундаментальними. Якщо ми їх порушуємо, ми віддаляємося від Бога.

          Я би сказав так: людина на сповіді повинна говорити те, що її віддалило від Бога. Тобто якщо якийсь вчинок мене від Бога віддалив – це гріх. Гріх – це свідоме і добровільне порушення Божої заповіді і воно, власне, не так віддаляє Бога від нас, як нас віддаляє від Бога. При гріхопадінні Бог не втік від людини – це людина сховалася від свого Творця. І тепер ми до Нього повертаємося.

          У жодному випадку на сповіді не треба розповідати про всі свої душевні болі. Це тема розмови з духівником, для духовної бесіди. Можливо, десь у корені такого душевного болю і є якесь прогрішення. Але треба до нього докопатися, треба проаналізувати, а якщо не вдається, то принаймні інтуїтивно сказати те, що відчуваємо, а Господь добре знає наше серце. Тому я би сказав, що на сповіді треба дуже серйозно проаналізувати своє життя і згадати саме те, що віддаляє людину від Бога, а всі інші питання винести в категорію духовних бесід: цією проблемою можна поділитися не лише з духівником, а й зі своїми близькими товаришами. Часом близький друг може набагато краще в цьому зарадити, ніж священик – знову ж таки, близька людина знає контекст, краще знає і розуміє різні нюанси.

          – І все ж наскільки треба деталізувати гріхи? Іноді на сповіді таки доводиться пояснювати контекст певного вчинку.

          – Це так, як зі здоров’ям: є різні стадії хвороби. Є початкові, а бувають сильніші, часом є глибинні. Коли людина зближається з Богом, тоді вона краще розуміє якісь маленькі деталі. Людина, трохи віддалена від свого Творця, якось це все узагальнює, спрощує. В будь-якому випадку Бог знає серце людини. Перераховувати на сповіді треба саме те, чим людина образила Бога, але не «я згрішив проти першої, проти четвертої заповіді», а радше «я зробив конкретно те і те». І я розумію, що це було недобре: супроти певної людини чи супроти Бога. Надмірна деталізація – це також ознака духовної хвороби. Часом на сповіді людина багато розповідає не для того, щоби покаятися, а просто щоб її вислухали. З мого духовного досвіду: я бачив, як тільки людина починає розкривати свою душу, стає очевидно, що вона просто самотня. І часом треба вислухати, а часом треба сказати: «Прошу пана, скажіть, чим ще Ви Бога образили». В жодному разі сповідь не є духовною розмовою. Сповідь – це покаяння, це визнання моїх конкретних вчинків, які зруйнували мій зв’язок з Творцем.

          – У час Великого посту особливо наголошують на сповіді. Однак про що необхідно також не забути у час передвеликодніх приготувань?

          – У сповіді обов’язковим є не просто аналіз свого життя. Це глибинне усвідомлення – те, що ми називаємо покаянням. Покаятися – не просто сказати формально «я в цьому каюся», але пережити це внутрішньо. Не обов’язково під час сповіді: це почуття покаяння може бути і напередодні. Це глибинне відчуття, що насправді гріх мені заважає. Все інше також важливе: важлива молитва розгрішення, важлива певна покута. Але якщо немає покаяння і постанови поправитися, все це просто розпадається на окремі шматочки.

          Таке покаяння походить з двох джерел. Ми розуміємо, наскільки Бог є великий, а наскільки ми маленькі. Це насправді нормальний здоровий спосіб людського існування. Це усвідомлення, що переді мною ще насправді стільки незробленого, а я чомусь буксую, чомусь марную свій час. Це теж може бути джерелом покаяння: я не живу на всі сто відсотків. Це може бути один з гріхів – я живу на 20% свого потенціалу, або живу навіть на 70%, я люблю свого ближнього лише трішки, я ненавиджу ворогів. Відчуття величі Божої і своєї мізерності – це перша річ.

          Друге – це історія з блудним сином. Це не просто контраст: Бог – великий, я – малий. Тут є певна гординя, певне бажання самоутвердитися, прагнення зробити по-своєму, що само по собі є цілком легітимним і нормальним, бо це частина людського зростання. Але у цій своїй самоутверджуваності можна сказати: «Бога немає, Він непотрібний». Це і є перший гріх, який вчинив Люцифер, сказавши: «Я є бог, і мені вже Бога не треба». Чи те, що зробив блудний син: «Мені вже не потрібен батько, я можу жити сам». Само по собі це ніби непогано: треба жити самостійно, треба брати на себе відповідальність. Але не брати маєтку, спадщини, ще коли батько живий. Ми часом беремо Божі дари, їх тринькаємо, а потім виявляємо себе біля розбитого корита, розуміємо, що ми потрапили в глухий кут і вирватися з нього вже не можемо.

          Треба знайти в собі сміливість вийти з того глухого кута, підняти голову і сказати: «Боже, де би я не був – я хочу вернутися». Складова сповіді – повернення до Бога. Навіть не варто нічого говорити. Все решта – це деталі, все решта життєве, воно повторюється, наростає чи зменшується… А ось глибинне відчуття – я є з Тобою, а Ти зі мною, нам разом добре, і я хочу поділитися цією радістю життя з Тобою, з іншими людьми.

          – Що би Ви хотіли побажати молоді на Великий піст?

          – Хочу побажати під час посту багато усміхатися. Усміхатися не нав’язано, не штучно, а від щирої душі. Це абсолютно важливий, можливо, навіть і фундаментальний елемент Великого посту. Це наш відважний, усміхнений крок до Воскресіння Христового. Ми перейдемо ще через не одну Голгофу, перейдемо через різні упадки, але ми бачимо остаточну ціль. Перше, що я хотів би побажати, – бачити нашу ціль, Христове Воскресіння, і з усмішкою до нього крокувати.

          Друге, що я хотів би побажати молоді, – знайти час для себе. Знайти час, щоби, можливо, відіспатися, відпочити, відійти від суєти, від всяких абсолютно другорядних, непотрібних речей. Дуже часто ми на другорядне витрачаємо більше часу, ніж на найважливіше. І тому наш світ перевернений з ніг на голову, ми багато з чим не погоджуємося, наче б’ємося головою об стіну. Сісти, заспокоїти себе, дати можливість воді у склянці втихомиритися, а піску опуститися на дно, і тоді вже подивитися на інших і на себе через призму цієї чистої води – це і називається умиротворитися. Хочу побажати молодій людині, з її активністю, її прагненням багато чого досягнути і утвердитися, робити це умиротворено, згармонізовано, з внутрішньою рівновагою. Відновити цю внутрішню рівновагу, бо це те, чого сучасний людині – чи молодій, чи старшій – бракує.

          І третє: хотів би побажати, щоби щонеділі молода людина приходила до Христа і причащалася Його Слова, Його Тіла і Крові, тобто активно щонеділі брала участь в житті Христа. Можливо, це звучить дуже пасторально і не має ніякого стосунку до Великого посту, але це наче зовнішній лакмусовий папірець наших взаємин з Богом.

          Розмовляли Ірина Кисилевич і Катерина Судин

          Знайшов помилку? Допоможи виправити! Виділи фрагмент тексту та натисни Ctrl+Enter.

          Читай також

        • Що робити, коли забув, яку покуту дав священик?
        • Чи можна розлученим іти до сповіді?
        • Для чого йти на прощу або 7 правил паломника
          • Оціни

            2
            0

               

               

              Підпишись на новини

              Про автора

              Kate Sudyn

              Напиши відгук