Блаженніший Любомир: Коли молоді люди разом, то отримують внутрішню духовну силу

Читай також

  • Блаженніший Любомир Гузар невдовзі може стати святим. Глава УГКЦ розпочав беатифікаційний процес
  • Глава УГКЦ про беатифікацію блаженнішого Любомира: Маємо намір розпочати такий процес
  • Зустріч-дискусія «Спогади Любомира Гузара»
        • Блаженніший Любомир: Коли молоді люди разом, то отримують внутрішню духовну силу

          Це інтерв’ю з Блаженнішим Любомиром Гузаром було записане ще в жовтні 2013 року, в час перед революційними подіями на Майдані. Мова йшла про молодь та її цінності. Василь Возняк розмовляв із Блаженнішим у резиденції архиєпископа-емерита в Княжичах про відповідальність, вибір, авторитети і мрії. Частина І.

           Чи відрізняється молодь, коли ви були молоді, і теперішня?

          – Я думаю, що молодь є однакова завжди. І наші прадіди і діди і батьки і ми, наступне покоління – засандничо не змінюється: молодь є молодь. Те, що змінюється – це обставини, в яких ця молодь живе. Я дам конкретний приклад для посянення. Я мав 6 років, коли почалась Друга світова війна, ціле моє покоління, яке народилося в 30-их роках, підростало в час війни. Я думаю, що через ту обставину війни ми набрали певної характеристики. Ми стали досить поважні. Бо ми виростали в умовах, коли війна відбувалася, коли люди гинули.

          Друга обставина – коли люди гинули не лише від воєнних дій, але й від різного роду переслідувань у 1939-му, 1941-му роках. Це була перша більшовицька окупація в Західній Україні, пізніше з 41-го до 44-го були німці – також були свої страхи, було гестапо… То є часи, коли починалась наша відповідь на ті переслідування – створення УПА.  В 44-му і пізніше гестапо знову більшовицька окупація, ну і боротьба УПА на Західній, але й не лише на Західній, Україні. І боротьба, і забирання на Сибір, і пізніше розстрілювання. Почалось переслідування Церкви.

          Ми не мали часу бавитися. Ми, на жаль, були свідками дуже прикрих обставин. Я це підкреслюю, бо мав нагоду також жити на Півночі Америки. Я приїхав туди, маючи 16 років.  Закінчив середню школу, коледж, університет, був висвячений на священика. Тому я мав нагоду приглядатися до тамтешніх молодих людей. Я говорю про місцеву американську молодь.

          Це були люди, які виростали в гарному часі – війни не було, був спокій. Вони виростали в добробуті. Вони дуже відрізнялися від нас. Мені здається, що коли говоримо про молодь сьогодні, то ми мусимо говорити про  молодь в особливих обставинах переходу від більшовицького, комуністичного режиму до того, про що ми мріємо – нормальної демократичної ситуації. Отже, різниця не в молоді, а в обставинах.

          – Які, на Вашу думку, найважчі виклики сучасної молоді?

          – Безумовно, виклик навчитися жити в обставинах рідної держави. Коли я родився, в перші роки мого життя  я говорю про Західну Україну  були часи польської окупації. Пізніше приходили інші окупації: більшовицька, німецька, знову більшовицька.

          Сьогодні ми живемо в незалежній державі, про що в мої часи тільки мріялося – що буде колись вільна Україна. Я пригадую, в 1941 році 30 червня проголошено Українську державу.  В дуже короткий час, впродовж кількох днів, німці це все зліквідували, але факт, що проголошення відбулось. Щось таке сталося, чого пересічні громадяни не очікували. З одного боку  велика радість, а з другого  розуміння, що це довго не протриває. Ну а пізніше – ця боротьба нашого підпілля проти німців, проти більшовиків. Це були часи боротьби в дуже трудних обставинах.

          Старші брати, сестри, товариші – говорили про щось, а ми прислухалися. Ми жили цим духом. Я згадаю такий трагічний момент, коли в 43-му році я був записаний до першого класу гімназії у Львові.

          Ми навчались в приміщенні «Просвіти»,  то було на розі вулиці Руської і Ринку. Приходили товариші до школи, які по дорозі вже бачили розстріляних людей. В німців тоді було таке правило, що як якогось німця вбили або йому пошкодили, то за це мусило згинути 10 місцевих людей.

          І ті школярі приходили до школи, по дорозі вони бачили тіла розстріляних, там було таке місце, де розстрілювали, і розповідали про то – це був такий початок шкільного дня.

          А зараз ми є в іншій ситуації. Ті, хто тепер є молодим поколінням, що народилися вже у вільній Україні, – вони переслідування не пережили. Для них це є тільки розповідь – вони чують про переслідування, релігійні зокрема. Але ще немає того нормального стану демократії, де справді кожна людина втішається своїми правами, де є справедливість, де є правда, де є загальне бажання для всіх громадян. Щоб дати їм можливість працювати, жити разом, розвиватися, вчитися. Це ще є перехідний час.

          – Чому, на Вашу думку, ще немає демократії?

          – Немає. Хто мав би це зробити? Ті, хто сьогодні є на керівних посадах. Займають відповідальні позиціях люди, які виростали за більшовицьких часів, які не пережили на власному досвіді демократії. Вони мали би навчитися, що таке демократія. З іншого боку, вони не знають і не вміють жити, поважаючи права кожної людини. Чи це не залежить від сьогоднішньої молоді? Молодь вростає в певну ситуацію, яка вже починає показувати моменти змін. Цього не знали батьки чи діди, бо вони виховувалися в радянських обставинах обставинах страху.

          Кожен боявся. Такий був порядок, що кожен мав боятися, не довіряти нікому, мав старатися себе забезпечити, не мав проявляти ініціативи. Бо коли хтось показував ініціативу на нього дивилися з великою підозрою. Бо як він вмів щось зробити, то він міг гіпотетично почати контрреволюцію  виступити проти радянської держави.

          Треба відчуття відповідальності. Цього ми тільки вчимося. Нове покоління 18-20-ти років, яке не виховувалося в тих обставинах комуністичного, більшовицького ладу, – вони тепер стараються, хочуть здійснювати те, про що вони чують про демократію. Але молодь має також вчитися, що таке, власне, є демократія.

          Демократія не є, що кожен може робити, що хоче.  Демократія це є, що кожен має мати можливість розвиватися, вповні розвивати свої таланти і належно поважати права кожної іншої людини. А цього треба навчитися. Цього не було. Була група – партійна номенклатура, яка могла робити все, що хотіла. А всі інші мусили тихо терпіти, бо якщо почали показувати певну ініціативу, то на них дивились, як на небезпечних громадян.

          Радянські люди мають досвід страху. Як його позбутися?

          – Підростаюче покоління вже не має причини для страху. Маю приклад, який мені розповіли. Чотири особи сидять за столом і святкують іменини одного з них. Вільно говорять. То була неділя. Мені цю історію розповіла люди, яка там була присутня. А у вівторок одного з них кличуть КГБ і питають: що ти там в неділю таке говорив? Значить, хтось із чотирьох, що були під час святкування, розповів КГБ, про що були розмови. Люди боялися один одного.

          Люди, які жили в таких обставинах, були такі, які вміли подолати страх. Мені розповіли нещодавно історію про нашого письменника. Василь Симоненко написав вірш, і до тої особи, яка мені це розповіла, він сказав: «Я свідомий того, що якщо цей вірш прочитають, то мене вб’ють». Значить, він все ж таки був свідомий, що його можуть арештувати. А то не жарти були. Він писав думки, які протиставлялись тодішній політичній системі. Сьогодні цих обставин немає. Молодь сьогоднішня має можливість не боятися. Правоохоронні  органи ще можуть когось покарати за те, що він висловлюється проти влади. Ще таке можливе, але це вже є рідко. Молодь вже не повинна мати страху.

          Молодий чоловік працює, а йому кажуть: якщо ти так будеш поводитися, то ми звільнимо тебе з роботи.  Його страшать.

          Приходить час виборів: чи це в школі, чи ректор університету, чи директор на підприємстві каже: якщо ти не будеш голосувати так і так, то ми тебе виключимо, втратиш роботу чи виженемо зі школи.

          Все ще є обставини, за які варто боятися. Але є й так, що люди, навіть не будучи героями, не будучи відважними, можуть таким страхам опиратися. Сьогодні ще перехідний час. Бо ще маємо залишки минулого. Ще є певні люди, які стараються за допомогою страху керувати іншими людьми. Але це вже поволі починає зникати. Але з часом молоді люди від 18 до 25 років виступлять супроти і скажуть: «Ні! Я не буду боятись робити те, що я вважаю за відповідне. Я буду голосувати за тих, кого я вважаю гідними». Це є час переходу.

          – Можемо часом спостерігати, що молодь є замкненою, самотньою. Як молодій людині розкрити свої таланти?

          – Мені здається що універсальної розв’язки немає. Але я думаю, що людина повинна спілкуватись. Поводитись вільно. Дуже важливо спілкувалися в християнських товариствах чи суспільних спільнотах. Щоб за всяку ціну старалися бути з іншими. Щоб не бути самотніми. Бо людині самотній важко розвинутись. А людина, яка є в спільноті, має далеко кращу нагоду. Тут допоможуть зрозуміти часи більшовицькі. Чому так страшили? Щоби люди не довіряли один одному, щоби не гуртувалися. Бо якщо люди є в гурті, то тоді разом вони набирають певної внутрішньої сили, відваги. Коли людина є сама, вона рідко коли може бути відважною, це радше виняток.

          Пересічна людина самотня, не захищена, тому дуже часто вона боїться того, чого немає потреби боятися.

          Коли молоді люди є разом, коли стараються аналізувати те, що стається, тоді вони починають набирати тої внутрішньої духовної сили.

          Фото УНІАН

           

          Читай також

        • Блаженніший Любомир Гузар невдовзі може стати святим. Глава УГКЦ розпочав беатифікаційний процес
        • Глава УГКЦ про беатифікацію блаженнішого Любомира: Маємо намір розпочати такий процес
        • Зустріч-дискусія «Спогади Любомира Гузара»
          • Оціни

            How useful was this post?

            Click on a star to rate it!

            Average rating 0 / 5. Vote count: 0

            No votes so far! Be the first to rate this post.

               

              Про автора