Любомир Гузар завжди залишатиметься для українського суспільства моральним авторитетом, до голосу якого прислухаються. Нещодавно в інтерв’ю журналістам «Главком» Блаженніший відповів на “важкі” запитання про те, чого бракне сучасній українській Церкві, які проблеми та виклики сьогодні стоять перед християнами в непростих реаліях української держави. ДивенСвіт ділиться із вами найцікавішим.
Хоча це може й не добре звучати від мене, але дам таку відповідь: церкви замало працювали упродовж тих довгих двадцяти з гаком років або не цілком правильно працювали. Духовенство, священнослужителі повинні бути вчителями, провідниками у пізнанні Божої правди, Божої науки. Та коли прийшла незалежність, свобода релігії, число належно підготованих священнослужителів було доволі мале. Греко-католицька церква була переслідувана, не мала можливостей належно виховувати достатньо священнослужителів. Не було семінарій, шкіл, де вони могли б нормально розвиватись і готуватись до свого діла.
Для змін треба багато часу. Щоб мати добру семінарію, треба мати добрих професорів, вчителів, а їх треба виховувати. Не було так, що вони десь чекали, щоб працювати. Та й не так легко все йшло. Всі церкви і релігійні організації потерпіли за часів радянських, і їм дуже важко було втрачене повернути, щоб повноцінно розгорнути систему професійної освіти для вчителя. Це одна сторінка. А є ще друга.
Релігія потребує не тільки священнослужителів. Бо церква – то не є тільки єпископи, церква – це увесь народ. Люди – щонайменше, два повних покоління – виховувались у радянських, комуністичних поняттях. І коли прийшла свобода, незалежність, можливість духовно працювати, не було достатньо підготованих людей, які могли б, в першу чергу, зрозуміти, що сталося з людьми за ті 70, чи в Західній Україні – 45 років, до якої міри той більшовицький режим вплинув на людей. Згадую два принципи, на яких будувалося суспільне життя. Перший – дуже струнка вертикаль влади. Все ішло згори. Громадянство не було вільне розвивати свої таланти. Друга сторона. В якому дусі виховувалось громадянство? Не в творчому. Вчить партія, держава, номенклатура. Вона пильнувала, щоб виховувати громадян не вільних, а радше невільників. Людям краще було не думати, а як думали – не говорити. А ті, хто відважувався, ми знаємо, де кінчили, що з ними сталося, хто наповняв ті табори.
Дуже багато народу в сьогоднішні часи йде до церкви в неділю. Приїжджають люди з-за кордону, з Західної Європи, з Америки і дивуються: скільки у вас людей до церкви ходить! То Богу дякувати. Але я питаюся: як ці люди живуть від понеділка до суботи? Люди йдуть до церкви у неділю. Але з понеділка до суботи багато з них не живуть по-християнськи. Бо щоб виховати народ, потрібен час.
Радянський Союз не вбив людину духовно, але дуже її поранив. І процес лікування потребує часу. Що на мою думку є дуже важливим? От ми мали Майдан. Що сталося? Хто зреагував першим? Молодь, яка вже не знала радянських часів, не була цілковито зіпсута. Але то не значить, що та молодь вже досконало підкована, вони ще мусять працювати над собою, щоби утвердитися. Чи все змінив Майдан? Ні. Але Майдан почав дуже сильний процес зміни. Питання: чи ми готові продовжувати?
Релігія – це ставлення людини до Бога. Якщо люди поставили Бога на першому місці в своєму житті, то їхні релігійні пориви є добрі. Але може бути, що люди, не знаючи добре, що і як, і не поставивши Бога на першому місці, можуть робити великі помилки. Я іду до церкви, бо переконаний, що Бог мене сотворив, обдарував мене талантами, дав мені покликання, вказівки, як поводитися, і дав ціль життя – бути з Богом. Це одне. Але є й інше. Коли деякі люди йдуть до церкви, складають туди великі гроші, але не тому, що вони вдячні Богові чи шукають Бога, а зі шкурних причин. Ми маємо приклади політиків, які перед виборами стають дуже побожними. Начебто, дивіться, до церкви ходить. Але чи він туди ходив весь час, чи ходить тільки місяць перед виборами.
Священики і єпископи у церкві є служителями. Вони мають бути вчителями, допомагати, провадити. Але народ – то є церква. Церква як цілість родини, громади, парохії має виховувати чесних людей. Якщо та людина піде в політику, вона і там буде чесна.
Священик не сміє вимагати грошей за уділення святих таїн. Якщо хтось хоче йому дати, подарувати якусь суму чи щось інше, він може це прийняти. Але він не може сказати: я вас не звінчаю або когось не охрещу, якщо ви мені не дасте стільки-то грошей. Та є різного роду зловживання, на жаль. Це велика трагедія для будь-якої церковної організації, коли є священнослужителі, які компрометують релігію, приймають хабарі чи продають голоси на виборах. Це трагедія для всіх церков. Люди, які будуть зловживати релігією, не переведуться так легко.
Є випадки, коли громади міняють свою приналежність, скажімо, з одної до іншої церкви. Я підозрюю, що в багатьох з цих випадків це стається не зі справді релігійних мотивів, а, може, з політичних, через національну ідентифікацію і так далі. Тобто є прояви, які не чисто релігійні.
От, наприклад, я – греко-католик. Якщо би я з якоїсь причини, під впливом молитви, науки чи ще чогось прийшов до переконання, що мені треба стати, умовно, буддистом. Я не збираюся, звісно, того робити, але уявімо. Якщо би я щиро переконався, що мій шлях до Бога є буддизм, то я б міг стати буддистом. Якщо я міняю свою приналежність до церкви на підставі якихось політичних чи інших засад, то треба бути надзвичайно обережним, чи справді це є справа релігійна. На жаль, сьогодні якась погана політика вкралася до церков. Я говорю про це на підставі того, що чую, що говориться. Наскільки це все є щирим і дійсним, мені важко сказати, і я не беруся судити будь-кого. Мені прикро, що є якісь непорозуміння, закиди з різних сторін.
Церква має одну ціль – освячувати. А не пхатися ані в політику, ані в щось інше. Освячувати, в будь-яких обставинах говорити людям про Бога, заохочувати жити по-божому – оце завдання церкви. Якщо церква починає загравати з політикою, це для церкви є фатально. Вона програє. Церква, якщо хоче бути церквою, мусить бути дуже чиста в своїх діяннях.
Зброя – є засіб, з одного боку, агресії, з іншого – оборони. Священик повинен людей благословити на те, щоби вони обороняли себе і своїх. Для оборони. Я не думаю, що священик повинен в будь-який спосіб благословляти агресію.
Я був також біженцем. Друга світова війна мою родину – батьків і сестру – застала в Австрії. Я з вдячністю згадую людей, австрійців, які до нас ставилися благородно, зичливо. То були справжні люди. Вони поводились з нами, чужинцями, які не дуже-то й мову їхню знали, гарно. Але я знаю випадки, на жаль, і інші, коли люди до таких, як ми, ставилися дуже погано, з недовірою, погордою. Це залежить від культури. Ті, хто на біженців дивиться як на щось погане, не показує себе з доброї сторони. З другої сторони, біженці мусять також не вимагати більше, як можна, мусять поводитися порядно. Стосунки біженців і місцевих повинні бути врегульовані справжньою людяністю, пошаною для людей.
Календар – то є тільки календар, числення часу. Календар не повинен бути мірилом чи засобом. Хоча, скажу на підставі історії, у 20-х роках Західна Україна була частиною польської держави, можна сказати, була окупована. Але у церквах, між владиками, священиками була думка, чи не було би краще, щоб всі святкували Різдво 25 грудня. Реакція була дуже гостра: «Не дай Боже, щоби ми святкували разом з поляками». Переконаний, що ми, християни, після доброї, здорової підготовки повинні святкувати разом. Але я свідомий того, що багато людей трактують це, власне, в такий, майже політичний спосіб. Тому я підкреслюю: треба пояснити, людей підготувати, щоб не мішали горох з капустою. Календар, дата святкування не має найменшої важливості. Важливо, як ми це будемо сприймати.
Повний текст інтервю читайте тут
