Щоденник “вертепника”: про незвичну подорож

Читай також

  • Лише вперед і вгору! Нові досягнення документалістики у Львові
  • У Львові відбудеться перший Фестиваль документального кіно “Скарб Солідарності”
  • Полтава: відбувся семінар для дружин та матерів учасників АТО
    • Оціни

      0
      0
          Щоденник “вертепника”: про незвичну подорож

          Задум занотовувати кожен свій день на фронті з’явився ще задовго до початку подорожі, але лише в перший день вималювалась чітка картина того, як воно виглядатиме. Намагатимусь передати родзинку кожного дня…Одного з багатьох, які мені послав Бог.

          Ми живемо в постійному русі, який є для нас нормальним – ми звикли до свого будинку, речей, які нас оточують, людей, яких зустрічаємо на роботі чи в університеті… А це є початок занепаду… Найперше духовного життя…Тому виникають можливості для того, щоб вдосконалитись. Однією з таких стала моя поїздка у зону життя…

          09.01.2017. Слов’янськ, Сєвєродонецьк…
          Він просто прийшов і, потиснувши руку, сказав: “Дякую, хлопці й дівчата, я як вдома побував” …Хіба треба більшої мені радості і втіхи? Найкращі слова, які я коли-небудь чула… Найкращі, бо сама наче відправилася до мами… Як тепло і затишно в їхніх очах… Як багато в них життя та віри… Там земляки і не зовсім…Там молоді і старші… Але там – любов і потреба присутності, там щирі оплески і подяки… І я дякую Богу за них і можливість принести їм хоч трохи тепла від новонародженого Христа, бо “коли ти сидиш серед цієї суєти, а тут таке свято – це дуже потрібно і важливо”… До зустрічі, хлопці, вдома!

          10.01.2017. Новоайдар, Щастя, Станиця Луганська
          Сьогодні слово “дякую” набуло нового сенсу… Коли тобі дякують просто за те, що ти є, то хочеться так само дякувати кожному за дар його життя… Як мало потрібно для щастя – одне “дякую” від воїна на передовій…
          Стоячи на межі “двох сторін барикад” без бронежилета та каски, розумію, що моїм найбільшим та найміцнішим Бронежилетом є Бог…
          Починаю розуміти слова нашого “Ще не вмерла Україна” по-новому, по-справжньому і зі сльозами на очах, бо як важливо тут бути нездоланним та непереможним духом та тілом, незважаючи на тих, хто бажає нам смерті…

          11.01.2017.Попасна, Часів Яр, Бахмут
          Постріли куль додають наче музичний супровід, в той час, коли ти звіщаєш про народження Христа… Це наче свідчення того, що Він народжується і тут, що і вони гідні зустріти Його і прийняти у своє серце, в якому море тепла та любові, а в очах – Віра та Надія в перемогу…
          А найбільше гідна цього дитяча радість та щастя, бо багато з них не знають ще, що таке життя без війни, в тихій і мирній хаті… Дитяча уважність і розум дали мені сьогодні зрозуміти, що саме так, без пафосу, красномовності та гордості маю жити і я… І тоді ми переможемо!

          12.01.2017.
          Сьогодні не хочу писати нічого… Бо люди мене вразили до глибини… Навіть не пишу місць, де ми побували, бо цей день – наче зразок чи то нарис для всіх інших.

          13.01.2017.
          Авдіївка, Мар’їнка, Константинівка, Волноваха
          Він називає його “братику”… Комбат до свого солдата каже братику… Яка велика відданість у тому слові… Тут це означає щось більше, ніж просто брат по крові – це брат по духу… Яким треба бути жертовним і святим, щоб назвати іншого своїм братиком! Кожен чоловік в формі тут – це ангел, який розуміє ціну не свого, а найперше мого і твого життя…
          Дорога життя – важка, виснажлива, сувора, часом темна і небезпечна, але разом з Богом – здоланна, переможна, освітлена… Зі стріляниною але без куль та мін, бо Він – мій Бронижелет…. І разом з Ним я зможу все…

          14.01.2017. Маріуполь, Павлополь.
          Останній день в АТО… Звучить непривабливо і викликає сум в серці, бо я не хочу їх полишати. Вони всі такі різні, але такі рідні… Цей день направду підсумував багато чого… А найперше – сльози. Дорослий чоловік, високий, сильний, стрункий, строгий… заплакав майже в мене на плечі. Яка велика мужність! Його розчулив синьо-жовтий браслет, який робили діти Львівщини для своїх героїв. Він наголосив, що кожен солдат так реагує на подібні речі, бо діти – це їх мета, їх сила… В той момент він був сам наче дитя – щирий, справжній, але з усмішкою в душі! Нехай сльози кожного військового будуть квітами любові для їхніх сімей, бо саме з такими чоловіками, які відверто плачуть, ми вилікуємо свою Україну!

          АТО – це не те, про що ми звикли казати… Це зона життя, де вирує справжня війна. Це зона життя, де стоять справжні люди. Це зона життя, де живе любов. Це зона життя, де сльози, зрошуючи землю, вмивають рани. Це – зона життя, на яке заслуговує кожен, хто вимушено і довго страждає.

          Автор: Марта Крайчик

          Фото: korydor

          Знайшов помилку? Допоможи виправити! Виділи фрагмент тексту та натисни Ctrl+Enter.

          Читай також

        • Лише вперед і вгору! Нові досягнення документалістики у Львові
        • У Львові відбудеться перший Фестиваль документального кіно “Скарб Солідарності”
        • Полтава: відбувся семінар для дружин та матерів учасників АТО
          • Оціни

            0
            0

               

               

              Підпишись на новини

              Напиши відгук