Як я два тижні жила в чоловічому монастирі

Читай також

  • Майстер-клас з іконописання на фестивалі “Ту Стань”
  • В Італії сестри монахині допомагають нареченим здійснювати їх мрії
  • Навіть Ісус у слінгу: як почали носити малюків на відстані поцілунку?
    • Оціни

          Як я два тижні жила в чоловічому монастирі

          Виявляється, в голові – стільки непродуманих думок, невирішених проблем!

          Буває ж таке – я ще з весни почала мріяти про монастир. Уявляла собі: живу така тижнів два у самотній келії. Всюди тиша й спокій. Вранці сходила з монахами на Утреню, ввечері – на Вечірню, раз на день поговорила з якимсь мудрим отцем про своє життям, а решта часу – блукаю собі монастирським подвір’ям. Пташки співають, бджоли гудуть, сонечко ясно світить і ангелики літають. І ніяких поганих думок.

          Мріяла, але все вагалася.

          Не так сталося, як гадалося, точніше, не зовсім так. В монастир я таки потрапила – на майже два тижні. Нагода підкралася непомітно. Балакала я з подругою про свою потребу якогось морального перезавантаження, а вона каже: «Марто, приїжджай хоч на два дні в Лаврівський монастир до нас на іконописну школу!» (подруга Катруся була на цій школі цього року асистентом викладача). А я питаю: «Катрусю, коли ця школа? З понеділка? Впродовж двох тижнів? Їду!».

          Зателефонувала до організаторів, зареєструвалася, відпросилася у відпустку – ці всі розмови відбулися в п’ятницю по обіді, а вже в неділю під вечір я була на монастирському подвір’ї з торбами.

          Мене поселили у восьмимісну (!) кімнату з дівчатами. Щоправда, нас в перший день там мешкало п’ятеро, а в один із днів – максимум семеро. Приїжджали студентки, які лише трошки хотіли побути на Школі, підзарядитися, так би мовити: дехто з них вже раніше відвідував тут іконопис і хотів поностальгувати, а дехто – постійно ним займається, і лише приїхав побути й глянути на оновлену тусовку іконописців.

          Отже, другий поверх двоповерхового ліжка дістався мені. Зручні нові матраси, драбинка на власне другий поверх, що допомагає тим, які зазвичай прогулювали фізкультуру, трошки надолужити згаяне.

          Металопластикові вікна. Скрипучі двері. Приємні сусіди. В коридорі – ще з десяток таких кімнат. Кожна має свою назву: Назарет, Витанія, Єрихон, Небо, Чистилище, Кана Галилейська, Єрусалим. Я жила в Йордані. Навпроти, в Таворі, жили хлопці й чоловіки – їх на цьогорічній школі була відчутна меншість.

          Краєвид з вікна кімнати “Йордан” у монастирі оо. Василіян в Лаврові

          Через одні двері від нас були класи для занять: для першого курсу (таких, як я), а навпроти – для другого, третього (завершального) та так званого спецкурсів (хто не хотів завершувати третім курсом та приїжджає ще і ще – цьогорічна школа була восьмою за рахунком).

          Увечері в неділю, коли більшість молодих іконописців з’їхалися до Лаврова, нас зібрали у монастирській кімнаті-музеї на знайомство. Спочатку ми сиділи при одній свічці, але кожен, хто мав розповідати про себе, запалював наступну, тож світла в приміщенні ставало все більше. Це було цікаво. Заінтриговані тим, як все буде далі, ми пішли спати, знаючи, що вставати треба буде раненько, за дзвінком, і жити за таким трохи монастирським режимом.

          У перші дні цей режим був полегшеним, щоб ми ввійшли в колію, але в розпал Школи наш день виглядав приблизно так:

          Не можна сказати, що я не люблю молитися. Але часом в голові крутилася пісенька “Це перебір… Молитовний перебір». І справа була навіть не в ранньому вставанні, а в цьому всюдисущому духові колективізму: все разом: їсти, молитись, малювати. Але викладачі та духівник це передбачили, і навіть заздалегідь пропонували нам варіанти для «втечі» від того колективу: малювати час від часу можна було в кімнаті-музеї, окремо від всіх, якщо дуже хотілось бути самому й зосередитися, наприклад, на ескізі лику того, кого ти зображав. Також можна було молитви «зі сну вставши» та на «сон грядущий» молитися індивідуально, попередньо узгодивши з отцем. Цими можливостями я користувалася. І стало легше. Навіть, зізнаюсь, прогулювала Утреню. А на Літургію приходила після ранкових молитов і фізкультури, повна бадьорості, втішена самозосередженням та особистим спілкуванням з Богом – і вже дійсно радісно було всіх побачити й взяти участь всім разом у Богослужінні.

          Іконописна школа 2017 в Лаврові. Молоді іконописці та їхні викладачі. Фото Надії Гавриляк

          Я ще не казала, що ікону я до цього пробувала малювати один раз у житті? До того ж, вона була на картоні, і вдалося мені її створити на майстер-класі дрогобицького художника Левка Скопа на фестивалі «ТуСтань». То був такий лайт-варіант іконопису (тепер я вже це розумію!): ми малювали на картоні простим олівцем, тоді обводили чорним всі контури, а вкінці – зафарбовували кольором. Мені здалося, що якщо раз вийшло, то й вдруге вдасться.

          Але Лаврівська іконописна школа навчає стародавньої техніки, якою користуються тоді, коли хочуть, щоб їхня ікона була справді довговічною. Якщо дотримуватися всіх деталей цієї техніки іконопису (для цього й два тижні замало, краще «розтягувати процес на кілька місяців), то ікона може простояти без пошкоджень 500 років, і їй нічого не станеться навіть у несприятливих атмосферних умовах. Наша викладачка Тетяна Скоромна розповіла, що одна зі створених нею ікон в рамках експерименту буквально провалялася в підвалі півроку. Коли Тетяна вийняла її на світ Божий – та позаростала мохом. Художниця змила цей мох вологою ганчіркою, а ікона – як новенька! Фарбам нічого не сталося. Жовток, до якого додають кольорові пігменти, за цей час пройшов відповідні хімічні реакції та став немовби природнім лаком, якому вологість не страшна.

          Детальніше про процес замішування фарб я розповідала в репортажі зі Школи 3 роки тому, тому зараз зупинятися на ньому не буду. А повернусь до монастирського життя.

          Монахів впродовж дня ми бачили нечасто: молитви та Богослужіння у нас із ними переважно відбувалися окремо. Разом на Літургії – і то не тільки з ними, а й з жителями села – ми були на свято Преображення Господнього та на День Незалежності. Також отці приходили ненадовго до нас на ватру, яку ми мали в честь державного свята. Один із них навіть показував нам різні смішні трюки на турніку (так, у монахів є турнік, а ще – футбольне поле, гойдалка, тарзанка…).

          Ми знали, що у наших господарів «відбій» о 22.00, тому старалися надто не шуміти ввечері, але як же не шуміти зовсім, якщо навколо тебе ще півсотні цікавої, творчої молоді, яка має дійсно багато вільного часу щойно після «відбою»??

          Мешканці кімнат “Йордан”, “Тавор” та “Єрусалим” в очікуванні вечері

          На штрафників, які заголосно шуміли у недозволений час, чекало додаткове чергування на кухні за миттям посуду (додаткове, бо хоч раз, з допомогою друзів, помити за всіма посуд мав кожен учасник школи), також замітання й миття монастирської підлоги. Така собі працетерапія. Насправді після годин сидіння й малювання навіть приємно було порозминатися, але ти знав, що в цей безцінний час міг би писати свою ікону, а днів до завершення школи – все менше, тож можеш не встигнути навести якісь деталі.

          Малювала я Повчанську чудотворну ікону. Для мене найважчим було створити сам ескіз. На це мені пішло 2 дні – бо ж я не професійний художник, а «перебивати» ікону нам не дозволяли. Ми мали максимально подібно відтворити композицію, але навіть у процесі роботи могли додавати щось нове: і в кольорі, і в якихось деталях. Мені хотілося, щоб погляд Богородиці та маленького Ісуса говорили про те ж, що і на оригіналі, і це було таки непросто. Аж за третім разом я намалювала лики.

          Заздалегідь ми пошліфували ґрунт на дощечках, тоді вже на глянцеву поверхню перенесли свій ескіз. А тоді почалася копітка, але дуже цікава робота з фарбами, відтінками. Кожен шар мав добре висохнути, перш ніж можна було наносити наступний. Мені здається, на лик Богородиці я наносила майже суцільний шар фарби не менше десяти разів, на шати – трохи менше. Це було довго. Часом – захопливо. Часом – дивишся на ікону і розумієш, що роботи – непочатий край, а куди рухатись далі – уявлення не маєш. В такі моменти рятували викладач Таня та її асистентки Ліда і Наталя. І світло в кінці тунелю знову з’являлося. Також ми робили об’ємні німби з того ж матеріалу, яким ґрунтують дошки, потім вкривали його «сріблом» чи «золотом» – такими тоненькими сухозлітками – за допомогою пензлика на попередньо просочену клеєм основу.

          Повчанська чудотворна ікона

          Окрім практики, ми ще мали лекції на найрізноманітніші іконописні теми: від того, як виготовляються дошки для ікон то значень кольорів риз на зображеннях Христа чи Богородиці. А чи не найцікавішим навчанням була недільна екскурсія в Дрогобич, де ми побачили на власні очі справжні бойківські ікони з 15-16 століття, намальовані тією ж яєчною темперою, з якою й ми працювали в Лаврові, які таки чудово збереглися. Нас, молодих іконописців, впустили в церкву Воздвиження, яка офіційно відчиняє свої двері один раз на рік. Інша дерев’яна церква-музей, яку ми відвідали та простудіювали – Юрія Змієборця. Обидва ці храми – дерев’яні, старовинні, збудовані без жодного цвяшка. Хто ще не був там – не полінуйтеся поїхати в Дрогобич, не пошкодуєте.

          Церква Воздвиження Чесного Хреста в Дрогобичі

          У вільний час у робочі будні, який все-таки був, можна було вивчати старовинні розписи монастирського храму в Лаврові, можна було ходити до магазину та на природу. Світанок Дня Незалежності я зустріла на горі, з якої наш монастир виглядав геть маленьким. Краєвиди в Лаврові – чудові. Це ще не надто високі Карпати, але дуже красиві. На горизонті по один бік видно вітрові електростанції поблизу Старого Самбора, по другий – кажуть, можна побачити вечірні вогні Перемишля.

          Василіянський монастир св. Онуфрія в Лаврові

          Цікавою пригодою час від часу ставали пошуки мобільного зв’язку. На нього клієнти деяких мобільних операторів натрапляли виключно на горішньому поверсі монастиря або на пагорбі поблизу… і не завжди знаходили. Тож прогулюватися доводилося багатьом.

          А ще бували дні, коли ми мовчали. Не всі нараз, звісно. Кожен учасник мав собі вибрати день мовчанки і намагатися якомога більше зосередитися на тому, щоб почути себе та, якщо пощастить – Бога. Ви собі не уявляєте, яка каша в мізках у того, хто раптом починає мовчати. Виявляється, в голові – стільки непродуманих думок, невирішених проблем! Таке враження, що потрапляєш на велелюдну площу. Ми мовчали по черзі від вечора після Вечірньої, цілий наступний день і до Літургії наступного ранку. Інші учасники Школи намагалися не порушувати зайвий раз зосередження того, хто мовчить. Можна було спілкуватися тільки з викладачами, і то за дійсної потреби, та духівником.

          І ви знаєте, мені сподобалося. Я навіть два рази мовчала, рекомендую.

          То був дуже насичений час, такий трохи робочий, дуже молитовний. А як же розваги, спитаєте ви? Вони теж були.

          На згаданій вище ватрі ми їли ковбаски та печену картоплю, багато спілкувалися і ділилися враженнями, співали під гітару… Насправді під гітару ми з сусідами з «Тавору» співали ледь кожної вільної поміж іконописом хвилини: вдосконалювали існуючі пісні, придумали й розучували нові –виявилося, що в іконописців ще може бути багато різних талантів! З дівчатами з «Єрусалиму» придумали квест для уродинника о. Михайла Олійника і зробили йому свято із мандрами по монастирю, розгадуванням загадок і присвяченою йому та іконописній школі піснею.

          Не варто й сумніватися, що за ці два тижні ми всі – й учні, і викладачі – дуже здружилися. На останній трапезі, такому собі «випускному», коли вже остання безсонна ніч – встигнути домалювати все! – завершилася, ікони – посвячені, настрій – святковий, – ми розуміли, що будемо сумувати одні за одними.

          Учасники VIII Іконописної Школи з готовими іконами. Фото Фото Літньої іконописної школи у монастирі св. Онуфрія – с.Лаврів

          І наостанок – про харчі. Годували нас дуже смачно. Щоправда, якось півтора дня був «перебір» з макаронами, але це радше як виняток, хоча ми і йому присвятили пісню:

          В Лаврівській школі щодня
          Ми їли по три рази
          І було б смачно, якби
          Не та одна зараза…
          Ойоіяійо – макарони
          Ойоіяійо – з молоком

          А все решта було чудово: поживні каші на сніданок, канапки, трав’яні чаї, повноцінні обіди з першим, салатами, м’ясом чи рибою, тушеними овочами, компотом; оладки й налисники як бонус до вечері, а ще всілякі смажені кабачки, домашні повидла, домашній сир… Іконописна школа – це окрім всього іншого ще й мрія для тих, хто надає перевагу домашній їжі, приготованій з любов’ю, але сам втомився куховарити. А згадана святкова трапеза – то був справді парад витворів кулінарного мистецтва!

          Та насамперед два тижні в Лаврові – це вдосталь духовної їжі. А ще – відчуття гордості за себе, що ти завершив ікону. Пройшов усі випробування. І точно знаєш, що трохи менше ніж через рік знову… захочеш у монастир.

          Автор із власноруч написаною Повчанською іконою. Лаврів 2017. Фото Уляни Журавчак

          Знайшов помилку? Допоможи виправити! Виділи фрагмент тексту та натисни Ctrl+Enter.

          Читай також

        • Майстер-клас з іконописання на фестивалі “Ту Стань”
        • В Італії сестри монахині допомагають нареченим здійснювати їх мрії
        • Навіть Ісус у слінгу: як почали носити малюків на відстані поцілунку?
          • Оціни

               

               

              Підпишись на новини

              Про автора

              Марта Зозуля
              Редактор молодіжного порталу "ДивенСвіт", вокаліст християнського гурту "Територія Душі"

              Коментарі

              • 0

                0

                Марта, ви дуже гарно і тепло описали свої враження від перебування в монастирі, мені було дуже цікаво і приємно читати ваш “звіт”.

              Напиши відгук