Я голосом моїм до Господа взиваю,* я голосом моїм до Господа молюся.
Скаргу мою перед ним виливаю,* мою скруту йому я виявляю.
Коли тривожиться в мені дух мій, ти знаєш мою стежку.* На дорозі, де я ступаю, тайно розставили сильце на мене.
Поглянь праворуч і подивися:* нема нікого, хто дбав би за мене.
Нема куди мені втікати,* нема нікого, хто піклувався би мною.
До тебе, Господи, взиваю й кажу:* Ти моє прибіжище, в землі живих ти – моя доля!
Зверни увагу на моє благання,* бо я вельми нещасний.
Спаси мене від гонителів моїх,* бо вони сильніші від мене.
Виведи з в’язниці мою душу,* щоб дякувати імені твоєму.
Мене обступлять праведники,* бо ти добро мені вчиниш.
_______
Часто ми залишаємося наодинці з найвагомішими випробуваннями нашого життя. Ніхто нас не підтримує, не вірить в нас чи в нашу справу, ніхто не дбає про нас, щоб забезпечити нам відчутний “тил”, поки ми боремося за своє щастя. І це не тому, що “світ жорстокий”. А просто тому, що в боротьбі за мрію ми маємо навчитися бути воїнами. Бо боремося не просто за себе, а й за те, якими створив нас Бог, що Він у нас уклав.
Це баланс між дитячо-впертим “я сам” і дитячо-праведним “Боже, я в твоїх руках” – дуже мізерний. Та радість від того, щоб бути собою і водночас із Богом ні з чим не сплутаєш. Вона чомусь з’являється відразу після того, як ми опускаємо руки із фразою “Боже, я вже нічого не можу”. І тоді Бог дає нам нові сили, натхнення і “праведників” які “обступлять нас” і підкажуть, що ми рухаємося туди, куди треба.
