Цього дня небо сумувало. Нахмурило брови і крізь хмари плакало. Сльози текли по сірому обличчі й скочувалися маленькими краплями донизу. Люди, незважаючи на ці сльози, як завжди кудись поспішали. Хтось у руці тримав парасольку, хтось прикривався сумкою або пакетом, щоб захистити себе. Небо на всю цю метушню споглядало і ще гірше плакало. Плакало, бо ніхто не хотів радіти під дощем, просто так під відкритим небом, ловлячи краплі ротом і стрибаючи по калюжах.
Read in English: ‘O, woman, how beautiful you are …’ How little one needs to be happy!
Зупинка. Стоїть жіночка і чекає на свій автобус. Дощ ллє, як із відра. І ще до повного щастя вітер вириває парасольку з рук і дражниться з кожним разом все сильніше. Автобуса не видно, і час його пройшов, а дорога далека. Сіре небо наганяє сірі думки. Здається, що сльози покотяться по обличчю. О це так зупинка. Називається зупинилася на невизначений час. Чекати чи повертатися? Різні думки, різні варіанти.
Вітер з дощем так вже дошкулили, що далі неможливо терпіти. Півоберта, і перші кроки до пішохідного переходу. Крізь шум дощу і пориви вітру: «Жінко, Ви вродлива». Пропустила повз вуха. Адже її тут ніхто не знає, то це ніяк не до неї. І знову крок, і ще гучніше лунають слова, прориваючись крізь дощову стіну: «Чуєте? Ви красиві. Я ніколи ще не бачив такої вродливої жінки». Обернулася. Незнайомий чоловік усміхається до неї. Чужа людина, але на серці стало тепло, сонце виглянуло крізь хмари. Здається, прості слова, але змусили зупинитися і посміхнутися. «Дякую. Дай Боже Вам здоров’я…»
Раптом, мов з-під землі, з’явився автобус. Двері відкрилися навпроти жіночки, яка сяяла від радості, незважаючи на сльози неба. З усмішкою зайшла в салон, радісно привіталася з водієм і вирушила з гарним настроєм у дорогу.
В її голові й досі звучить: «Жінко, Ви красиві…» Як мало потрібно для щастя!
Фото: vidpoviday
