Українська родина, споріднена у святині.
Це одинадцятий крок програми духовних приготувань української молоді до Світового Дня Молоді Краків 2016
Наша пропозиція до наших українських родичів, що живуть по сусідству, наша пропозиція до світової родини народів: прийдіть і подивиться і радуйтеся з нами. Ділитися святинею, ділитися вірою, ділитися життєвою силою, ділитися Вічною Долею. Українська вірність в любові.
Розпорядок зустрічі:
- Збір
- Привітання та молитва
- Вступне славо
- Пояснення теми
- Ігри
- Пояснення для праці в групах
- Праця в групах
- “Вільний мікрофон”
- д/з
- молитва
- чай і щось смачненьке
Молитва
Молитва до прп. Iова Почаївського за мир i процвiтання держави
О преподобний отче Iове, богомудрий наставнику працелюбних ченцiв; вiд ранньої юности до пiзньої старости невтомний подвижнику лагiдности та стримання, чистоти й цiломудрости, братолюбства i безкорисливости, терпеливости та пильнування; вiри православної великий ревнителю i нездоланний оборонцю; свiточу пресвiтлий землi волинської та галицької; непереможний заступнику святої Почаївської обителi! Зглянься милосердним оком твоїм на нас, негiдних дiтей твоїх, що до тебе усердно повсякчас удаємося, i твоїм заступництвом перед Богом виблагай нам усе корисне й потрiбне для життя та благочестя: хворих зцiли, слабодухих змiцни, скорботних утiш, за скривджених заступися, немiчних пiдтримай i тих, що впали, пiдiйми — даруй усiм усе благодаттю, тобi вiд Бога даною, за потребою кожного на спасiння душi та здоров’я тiлу. Вознеси, угоднику Божий, всемогутню молитву твою за владу нашу, щоб завжди був у державi нашiй мир i спокiй, благочестя i благоденство, у судах — правда i милiсть, у радах — мудрiсть i поступ; нехай змiцниться в добрих людях вiрнiсть, а у злих — страх i розгубленiсть, аби вiдстати їм вiд зла i творити добро; щоб так у державi Українськiй зростало i множилося Царство Христове та щоб прославлявся в нiй Бог, дивний у святих Своїх. Йому ж єдиному належить усяка слава, честь i поклонiння, Отцю, i Сину, i Святому Духовi, нинi, i повсякчас, i на вiки вiкiв. Амiнь
Матеріали для розкриття теми
Що таке подружжя і яким воно має бути? – зі звернення Папи Франциска.
Ці роздуми Папа розпочав у світлі євангельської розповіді про весілля в Кані Галилейській, на яке були запрошені Марія, Ісус та Його учні. Як знаємо, Ісус не лише прийшов на це весілля, але й «врятував свято», вчинивши Своє перше чудо, що було «жестом великої прихильності до цієї новонародженої сім’ї». Подібно до завершення діла сотворення, яке Бог підсумував шедевром – створенням чоловіка та жінки, також Ісус розпочинає свої чуда у подружжі, на весіллі. «Таким чином, Ісус навчає нас, що шедевром суспільства є сім’я: чоловік та жінка, що взаємно любляться».
Як зауважив Святіший Отець, сьогодні «не є легко говорити про подружжя, як про свято». Дедалі менше людей виявляють бажання одружуватися, навпаки, зростає кількість розлучень, зменшення кількості дітей. Саме діти є «найважливішими постраждалими» від розпаду сімей, а досвідчивши вже змалечку, що сім’я є лише «зв’язком на визначений час», самі підсвідомо матимуть таке ж наставлення.
Папа звернув увагу на те, що саме завдяки «Євангелію родини», християнство подолало зловживання, яке в давнину вважалося чимось нормальним, тобто, право чоловіка відмовитися від дружини навіть через якісь дріб’язкові причини. «Християнський засів радикальної рівності між членами подружжя, – додав він, – повинен принести сьогодні нові плоди. Свідчення суспільної гідності подружжя стане переконливим саме на цій дорозі – на шляху свідчення, яке притягає, шляху взаємності та взаємодоповнюваності».
Підсумовуючи, Глава Католицької Церкви звернув увагу на те, що християни повинні бути вимогливішими у цих питаннях, долаючи прояви дискримінації, добиваючись, наприклад, рівності в оплачуванні праці, визнавати, як багатство, ще не втрачає своєї актуальності, материнство і батьківство. «Дорогі брати й сестри, не біймося запрошувати Ісуса на весілля! Не біймося запрошувати Ісуса до свого дому, щоби перебував з нами і оберігав родину. А також і Його Матір Марію!», – закликав Папа, нагадуючи, що християни не одружуються самі для себе, але «одружуються в Господі на благо всієї громади та цілого суспільства».
Родина
Здавна повелося, що родина – це не тільки чоловік, дружина і навколишні їх діти, це і батьки подружжя, і їх родичі. Так, вони не живуть під одним дахом, але хто скаже, що це – не члени однієї родини? Хто першим приходить на допомогу, якщо в будинку подружжя трапляється біда? Хто, забувши про свої справи, мчить на допомогу не тільки по першому заклику, а без заклику взагалі, лише тільки дізнавшись про подію нещастя? Правильно, наші найближчі родичі. Зазвичай пишуть і говорять, що першим приходить на допомогу один. Напевно, але в тому випадку, якщо немає в родині добрих відносин, якщо, крім загального даху і спорідненості «по крові», нічого більше не ріднить. Якщо родина справжня, то саме дружина і батьки, а також дорослі діти – і є самі надійні друзі і спонсори.
А з ким, перш за все, діляться своїм щастям? І знову ж, з членами своєї родини: з братом чи сестрою, батьками і чоловіком. Вони не зрадять ніколи, вони завжди пробачать, зрозуміють, допоможуть. Але, знову-таки, в тому випадку, якщо родина – справжня, в якій, крім безособових родинних зв’язків, існує любов, взаємна відповідальність і милосердя, які народжують терпіння і самопожертву.
verano.rv.ua
Кожен, хто увірував у Христа має обов’язок ділитися своєю вірою, – Блаженніший Святослав
“Сьогодні Церква відчуває, що завдання євангелізувати не є тільки завданням єпископів чи священиків, але кожної охрещеної людини. Кожен, хто увірував у Христа має обов’язок своєю вірою ділитися з тим, хто може Христа не знає або не живе християнським життям”.
Друге, що сказав Блаженніший Святослав, – це те, що нова євангелізація – це нове зрушення в Церкві із залученням насамперед християнської родини, яка є основним місцем навчання та передавання віри, та парафії.
“А третє, – це є те, що Церква сьогодні рішуче засуджує усякі фундаменталізми, бо відомо, що процес секуляризації заторкає усі релігії не лише християн, але теж мусульман і представників інших релігій, тому що сучасна людина втрачає оте відчуття Божої присутності. Різні релігії по-своєму реагують на це. Багато з них повертаються до так званого фундаменталізму, тобто до якогось такого, я би сказав закриття і ворожості до всього нового, зокрема до нової культури чи до інших релігій. А Католицька Церква проголошує цілком іншу поведінку – ми вважаємо, що нові обставини вимагають по-новому вийти на зустріч тому світові, тій культурі, яка на сьогодні існує довкола нас”.
Папа Франциск про віру (читай тут>>>)
Цікаві відомості про українську сім’ю
Сім’я — це об’єднання людей на основі шлюбу або кровної спорідненості, які пов’язані між собою спільністю побуту та взаємною відповідальністю.Проста сім’я складається з однієї шлюбної пари (чи одного з батьків) з неодруженими дітьми (або без них). Вона може бути кількох різновидів: подружня пара; повна сім’я — батьки та діти; неповна сім’я — один з батьків і діти. В селах трапляються неповні сім’ї. Як правило, вони виникали внаслідок смерті одного з подружжя і дуже рідко — через розлучення. Єдина причина розлучення, яку до певної міри могла якщо не виправдати, то хоча би зрозуміти громада, — це відсутність дітей. Загалом у народі засуджувалась невірність, люди були проти розірвання шлюбу. Такої ж позиції дотримувалась церква.
Часом з різних причин чоловік чи жінка полишали свою сім’ю і створювали нову, в якій жили «на віру» (без церковного шлюбу). У селі такі невінчані подружжя не вважалися за сім’ї. До них ставилися негативно, оскільки такий крок вважався гріхом.
Вдови і вдівці з дітьми, які становили основну частину неповних сімей, намагалися якомога швидше одружитися. Щоправда, в народі засуджувалося повторне одруження раніше, аніж через рік по смерті чоловіка чи жінки. Часто траплялося, коли вдови і вдівці, які були сусідами, об’єднувалися на чоловічі та жіночі роботи.
Особливістю розвитку української родини є постійний потяг до створення окремої індивідуальної сім’ї. Це пояснюється певними психологічними рисами і своєрідністю національного характеру: українець найвищою цінністю вважає свободу, приватну власність і господарство, хоч би на крихітному клаптику землі.
Структура сім’ї — це спосіб і організація зв’язків між її складовими частинами (батьками, дітьми, подружжям і т. ін.), характер їх взаємовідносин у процесі життєдіяльності, типи авторитету.
Соціальний склад. Перш за все українські сім’ї можна класифікувати за місцем проживання на сільські та міські. у кінці XIX ст. на території України, що була під Росією, лише 5,6 % українців мешкало у містах, а понад 94 % — у селах; в Галичині частка міських жителів серед українців становила близько 10 %.
У 19 столітті сільські сім’ї поділяються на селянські, сім’ї заробітчан і сім’ї інтелігенції. Оскільки сімей сільської інтелігенції було вкрай мало.
Міські сім’ї можна поділити на робітничі, сім’ї службовців і сім’ї інтелігенції. Незважаючи на бурхливу індустріалізацію та урбанізацію суспільства в другій половині XIX — на початку XX ст., переважна більшість населення залишалася сільськогосподарською. Однак розвиток української сім’ї у цей період відбувався у напрямку збільшення кількості робітничих сімей. На початку свого виникнення робітнича та заробітчанська сім’ї мало чим відрізнялися від селянської. Більшість членів таких сімей не втрачали зв’язків із сільськогосподарським виробництвом. Це значною мірою визначало їх традиційний уклад, який був дуже подібний до батьківських сімей на селі. Проте у внутрішньосімейних стосунках, у розподілі родинних обов’язків, становищі молоді щораз більше були помітні зміни в бік рівноправ’я та незалежності між чоловіком і жінкою, батьками і дітьми.
Селянська сім’я залишається доволі замкненою виробничо-споживчою одиницею з дотриманням усіх традиційних культурних звичаїв і обрядів. Робітнича сім’я стає більш залежною від держави і відкритою для різних впливів, у тому числі таких негативних, як мовна і культурна асиміляція у часи окупаційних режимів: австрійського, польського, російського та ін. Для України традиційно були властиві соціально однорідні сім’ї. Шлюби між представниками різних верств населення траплялися рідко. Проте часто спостерігалися такі випадки, коли робітники чи заробітчани їздили до свого села вибирати наречених.
Національний склад.
На зламі XIX—XX ст. в Україні лише близько 70 % населення становили українці.. Решта відсотків припадала на росіян, поляків, євреїв, білорусів, молдаван, татар та ін. Українське населення здебільшого було зосереджене у селах. Торгівлею у містах займалися переважно євреї. Майже всі посади на державній службі обіймали росіяни і поляки. З метою русифікації до українських міст як робітнича сила спроваджувалася величезна кількість росіян з центральних губерній Росії
Здавалося, що в такій ситуації повинна зростати кількість змішаних шлюбів українців з представниками національних меншин. Проте цьому перешкоджали мовна, релігійна чи конфесійна, державна і політична відмінності, норми і традиції звичаєвого права тощо.
Найголовнішим ендогамним фактором була релігія. Більшість населення України сповідувала християнство (українці, росіяни, поляки, білоруси, болгари, греки), євреї йкараїми — іудаїзм, татари були мусульманами. Шлюби між християнами і представниками мусульманства або іудаїзму були неможливі.
За християнськими канонами шлюби з євреями можна було укладати в разі зміни іновірцем своєї релігії. В українських селах траплялися поодинокі випадки вихрещення євреїв, які хотіли брати шлюб з українцями. Щоправда, в таких випадках єврея чи єврейку, що відступали від віри своїх батьків, виганяли з громади і, згідно зі звичаєм, за ними справляли поминки, як за померлими. «Вихрест», який не належав уже до своєї громади, докорінно змінював свій спосіб життя, зрікався рідної культури, традицій та обрядів. Діти в таких сім’ях виховувалися на традиційно-побутовій культурі та релігії українців і визнавали себе українцями.
Тоді основними перепонами у взятті шлюбу були відмінності у мові, звичаєвому праві, традиціях, обрядах тощо.
У західній частині України в змішаних сім’ях національність дівчат визначалася за матір’ю, синів — за батьком. Аналогічно було й з конфесійною приналежністю, про що свідчать записи у метрикальних книгах. Кількість членів сім’ї залежала, в першу чергу, від її типу. Природно, що складні сім’ї могли нараховувати до 20—25 осіб.
В українців батьки на старість ніколи не були самотніми. Згідно зі звичаєвим правом з батьками залишався жити один із синів: на Лівобережній Україні — переважно молодший (звичай мінорату), а на Правобережній — старший (майорат). На практиці дуже часто батьки залишали біля себе того, з ким, на їх думку, буде краще доживати віку. Дочки з батьками залишалися лише в тому випадку, коли не було синів. У такій ситуації донька приводила до батьківської хати приймака.
Залишитися у батьківському домі й доглядати батьків уважалося дуже почесним обов’язком. Це було вигідно із матеріального боку: за звичаєвим правом українців, батьківська оселя і більша частина землі — так звана дідизна — залишалася тому, хто опікувався мамою і татом. Це правило поширювалося і на доньок, що також свідчить про рівноправне становище жінки в українській сім’ї.
В українців наприкінці XIX ст. були досить демократичні внутрісімейні стосунки, які базувалися на звичаєво-спадковій системі. Про це свідчить майже рівномірний розподіл батьківського майна між усіма членами родини, в тому числі й між доньками.
Таким чином, чоловіки найбільше робочого часу витрачали на рільництво, догляд за худобою і промисли, а найменше — на домашні роботи. Жінки, навпаки, основний робочий час виконували хатню роботу, доглядали за дітьми і худобою. Жінка працювала протягом дня більше часу, аніж чоловік, але ця робота була фізично легшою.
Активними помічниками дорослих були діти. П’ятирічних дітей починали залучати до різної хатньої роботи. З шести років вони починали скотарити. Сільський хлопець від восьми до чотирнадцяти років зранку вже годував, поїв овець, коней, корів, чистив їх. Потім ішов до школи. Хто не вчився — їхав за сіном, дровами. Наприкінці зими вивозив з батьком гній на поле. Навесні допомагав орати, волочити, вибирав каміння з ріллі, підчищав траву. З восьми років учили молотити ціпом, а з дванадцяти — косити. 12—13-річні дівчата вставали удосвіта прясти, ткати, ввечері шили за материним кроєм, вишивали. Молодші годували корів та іншу худобу.
До б—7 років дівчата і хлопці були під опікою матері та виконували приблизно однакову роботу — пасли овець, свиней, гусей. У цей же час їх починали залучати до різних занять: хлопці допомагали батькові коло худоби, а дівчата — мамі коло печі, мити посуд, замітати хату. Трохи старші діти вже виконували чітко розмежовані функції у домашньому господарстві. Дитяча праця широко використовувалася в збиральництві, що особливо характерне для Полісся і Карпат. Діти збирали гриби і ягоди в такій кількості, що їх вистачало не тільки для потреб сім’ї, а й на продаж.
Невід’ємним компонентом етнопедагогіки було розумове виховання.Саме розумові здібності людини відігравали велике значення при виборі нареченого чи нареченої. Про це свідчать приказки: «Краще з розумним у біді, ніж з дурним у добрі»; «Краще з розумним два рази загубити, як з дурним раз знайти»; «З розумним розуму наберешся, а з дурним і останній згубиш» та ін.
Для становлення повноцінної людини в сім’ї велика увага приділялася здоров’ю і фізичному вихованню. У догляді за дітьми українські жінки користувалися переважно засобами народної медицини і гігієни. Великого значення в народі надавали загартуванню дітей змалку. Гуцули казали, що «як дитину хоронять перед студінню, то з того нічого не буде». У сім’ї дітям прищеплювали елементарні гігієнічні навички: тримати в чистоті тіло і одяг, постіль і житло. Фізичному розвитку дітей сприяли рухливі ігри.
В українській сім’ї дбали не тільки про виховання дитини добрим господарем чи господинею, розумної і фізично здорової, але й про її морально-етичні засади, які здебільшого опиралися на християнський світогляд. Сім’я в Україні в XIX — на початку XX ст. становила справжню малу, домашню, родинну церкву. Батьки євангелізували, навчали дітей, залучали їх до християнського життя, відповідали за них перед Богом, Церквою і Батьківщиною, оберігали від диявола і лихих людей.
В українських сім’ях дітей передусім учили любові. Митрополит Андрей Шептицький звертався до батьків: «Пам’ятайте й те, що Ваша хата є першою і найважливішою школою, в якій діти Ваші мають навчитися любити Бога і людей».
У народі суворо засуджували втрату честі та цнотливості. Якщо дівчина позбулася честі до шлюбу, то не мала права одягати вінок — символ дівочої цноти. До збезчещеної дівчини нерідко застосовували фізичні покарання: її били шнурами від дзвонів, які перед тим мочили кілька днів у соляній ропі. Такій дівчині обрізали косу, водили разом з хлопцем, що звів її, селом, обмазували ворота дьогтем, надягали хомут і запрягали до воза. На Бойківщині побутував звичай «зганьблену дівку вести на купу»: посеред села насипали купу каміння, виводили на неї дівчину і доручали найстаршому чоловікові в селі покрити її голову хусткою.
Функція етнічного відтворення насамперед повинна була формувати у членів сім’ї національну свідомість і сприяти нагромадженню та передачі національно-культурних цінностей. Елементами нормального культурного способу життя в українській родині були: 1) сповнення щоденно спільно і вголос молитви; 2) розповіді про свою сім’ю, рід, село, регіон, минуле свого народу і його героїв; 3) оповідання казок і легенд, співання народних пісень; 4) святкування національних свят.
Важливим елементом здійснення передачі етнокультурних цінностей було читання Святого Письма. Знання дітьми Євангелії ставало предметом утіхи батьків. Дуже часто селяни навчали синів і доньок історії свого народу, славили героїв, ганьбили зрадників на паралельних зіставленнях з історією цивілізації, єдиним джерелом знань про яку була Біблія. Таким чином наголошувалось на приналежності України до цілого християнського світу, виховувалась гордість за гідний внесок українського народу в скарбницю світової науки, мистецтва і культури.
Величезного значення у процесі виховання набувало святкування всією сім’єю християнських свят — Святого Вечора, Різдва Христового, Надвечір’я Богоявлення, Воскресіння Христового тощо. Зміст таких свят був завжди глибоко національним, про що свідчили Свята Літургія, святковий одяг і страви, пісні, танці, забави, особливе місце серед яких посідали коляди, щедрівки і веснянки (гагілки). Основним завданням української сім’ї у другій половині XIX — на початку XX ст. було не тільки зберігати й розвивати національну традиційно-побутову і церковну культуру, а й рідну мову. Фактично українська родина була єдиним середовищем, яке сприяло збереженню і передаванню наступним поколінням українських національних традицій і мови.
Український народ завжди розцінював дітей як великий дар Божий. Про щастя мати дітей йдеться у низці народних прислів’їв та приказок: «Діти — то Божа роса»; «Малі діточки, що ясні зірочки: і світять, і радують у темну ніченьку» та ін.У народі існувало переконання, що кожна сім’я повинна мати дітей: «А як не росте й одна дитина, то на старості трудна година». Народна мораль українців, вважаючи основним обов’язком кожного подружжя народження і виховання дітей, трактувала намагання запобігти дітонародженню як тяжкий гріх. Такої ж думки дотримувалася й церква. Тому в XIX — на початку XX ст. жінки здебільшого не переривали вагітності, навіть якщо народження дитини було небажаним.
Інтимне життя до шлюбу і поза подружжям засуджувалося церквою і громадою.
Надзвичайно важливе значення для забезпечення домашнього затишку і сімейної злагоди в українських родинах мав звичай прощання одне одному всіляких образ, провин і гнівань напередодні великих християнських свят — Різдва Христового і Великодня. Кожен член сім’ї, йдучи до сповіді перед цими святами, повинен був перепросити усіх, хто на нього гнівається, і пробачити провини тим, до кого він мав жаль. Великий вплив на формування позитивного емоційно-психологічного клімату сім’ї мало спільне святкування родинних урочистостей і християнських свят. Ось які погляди існували в народі на Свят-вечір: «Усе живе і мертве, що є в господарстві, повинно зустріти урочисту хвилину Свят-вечора на своєму місці. Всі члени родини повинні бути вдома. Боронь, Боже, сваритися в цей день! Навпаки, добре помиритися з ворогами, щоб у новому році було мирно і в хаті, і поза хатою. Вдарити сьогодні будь-яку тварину — великий гріх». Батько і мати своєю поведінкою подавали дітям приклад взаємної любові, поваги і розуміння, чистоти відносин. Для дітей такі взаємини були не тільки джерелом задоволення і втіхи, а й великою виховною силою.
В Україні з минулих століть і до нашого часу існує переконання, що новонароджену дитину, особливо хвору чи кволу, слід якнайшвидше охрестити. Таким чином переслідувалася подвійна мета: охоронити її від усього злого і прилучити до християнської громади, очистивши від першородного гріха. Мамі дозволяли ходити до церкви лише після здійснення церковного обряду «виводу», що символізував очищення.
У різних етнографічних районах України існували різні звичаї обрання хресних батьків. Переважно за кумів кликали когось з далекої родини або односельців.
Часом траплялися випадки, коли позашлюбній дитині давали негарне ім’я на ознаку незаконного її народження.
Після хрещення до хати сходилися родичі та сусіди. За традицією, не можна було приходити з порожніми руками. Здебільшого приносили полотно, їжу або продукти (хліб, цукор, яйця та ін.). Гостювання відбувалося весело, з піснями.
Найбільш пишною обрядовістю відзначався весільний день. На Бойківщині в кінці XIX ст. побутувало вмивання молодих у цей день у відварі барвінку, що залишався від плетіння весільних вінків. Церемонія одягання молодої дружками і свашками відбувалась у коморі в супроводі пісень. Молоді обов’язково мусили мати нові сорочки, ще не прані. Спеціально до весілля шили одяг, який зберігали і шанували впродовж усього життя.
Сьогодні в Україні відбувається відродження народних християнських обрядів і звичаїв, що пов’язані з народженням і смертю людини, створенням нею сім’ї, вихованням дітей тощо. Важливо, щоб у кожному етнографічному районі, в кожному місті та селі дотримувалися і передавали наступним поколінням свої традиції, які всі разом творять самобутній родинний лад українців. Саме завдяки міцній християнській сім’ї український народ через віки лихоліть зумів зберегти свою національну свідомість, психологію і культуру. її традиційні демократичні засади повинні бути основою побудови незалежної демократичної держави. Пам’ятаймо слова митрополита Андрея Шептицького: «…слаба та й нещасна така суспільність, що складена з нещасливих родин».
Родина – домашня Церква
У кожного з нас є певне особисте представлення про те, що ми називаємо родиною – і у тих, хто насолоджується про її турботу, і в тих, котрі були її залишили через різні причини. Але всі знають, що таке є сім’я, тому що, всі були народжені від отця і матері природнім шляхом. І лише дві особи не ввійшли в це життя як ми – Адам, який став початком, людського роду і Новий Адам – Господь наш Ісус Христос, який став Чоловіком, родоначальником нового людства, тому що, зачаття Його від Приснодіви Марії було не звичайним, але надприроднім. Однак як і перший Адам мав уявлення про те, що таке сім’я, адже ж, був першим, хто створив родину, – так і Другий Адам, – Господь наш Ісус Христос, – в своєму земному житті будучи названим Сином теслі Йосифа і Пресвятої Богородиці, – виростав під їх пильним наглядом. У Катехизмі Католицької Церкви зазначено, що сам Христос бажав народитися і зростати в лоні пресвятої Родини Йосифа і Марії, які мабуть й були першою домашньою Церквою. І власне, завдяки цьому – сьогоднішня Церква є «Божою родиною». Крім того, у катехизмі сказано, що від самого початку, ядро Церкви становили ті, що з усім своїм домом увірували в Господа і тому, саме вони, були тими християнськими острівцями життя у світі невіруючих .Отож, сам Богочоловік мав родину, але треба сказати, що Він не був просто членом свого Святого Сімейства, – будучи правдивим Богом і Людиною, – він є творцем кожної сім’ї і законодавцем священного встановлення родини. Саме Він освячує всіх тих, хто живе в християнській родині і дарує їм свою благодать, – дітей, які є найціннішим скарбом у цілій Вселеній. Таким чином, кожна християнська сім’я проголошується домашньою Церквою (Рим. 16,5; І Кор. 16, 19; Кол. 4, 15), і отримує таку ж святість, яку має Церква – Тіло Христове у Новому Завіті.
Отож варто запитати себе: що означає те, що сім’я називається домашньою Церквою? Безперечно, – в першу чергу це говорить нам про те, що єдність кожної родини з Христом повинна бути нерозривною, – подібно як Церква, будучи тілом Христовим, – не може існувати без Нього, так само і подружжя є покликане до єдності, нерозривності, тому що, воно представляє собою єдине тіло; по-друге, життя сім’ї повинно бути духовним і благодатним, тому що, Церква є святою. Подружжя повинно чітко усвідомити, що ціллю сім’ї, в основі якої є таїнство, повинно вести святе життя і виховувати дітей у святості; і по- третє, єдність членів родини повинна залишатися нерозривною аж до смерті, тому що, Церква є в єдності завжди щодо своїх непомильних догм, поглядів і служіння . Таким чином, можна впевнено сказати, що роль кожного члена домашньої Церкви представляє собою подібність до духовного служіння в Церкві. Кожна особа у той чи інший спосіб – священнодіє у своїй християнській сім’ї, подібно до священнослужителів у Божому Храмі. Варто додати, що в ідеалі, сім’я – це першопочаткова клітинка церковного тіла, цеглинка церковної будівлі, яка єднає обох, – родину і Церкву в одно єдине. І власне, щоб стати домашньою Церквою, – родина повинна володіти деякими діями та ознаками Церкви. Найперше, треба підкреслити, що через таїнство подружжя родина освячується благодатю Святого Духа, і повинна постійно підтримувати взаємну любов між всіма її членами. В особливіший спосіб повинна бути спільна любов чоловіка і жінки до Бога.
Також не менш важливим є те, щоб сім’я була місцем спільних молитов чоловіка та жінки з дітьми, щоб вони просвітлювалася спільно через читання Слова Божого – Біблії. Безперечно, стрижнем християнської родини є молитва. Вона повинна ввійти в життя родини, тому що, молитва – це розмова людини з Богом. Також варто додати, що домашнє богослужіння в сімейному житті допомагає вкоренити молитовне спілкування чоловіка і жінки і включити в нього дітей. Крім того, кожна родина в цілості і кожний її член повинен виховуватися в повному передані себе на волю Божу, – без якої ми нічого не можемо зробити . Отож, можна зробити маленький висновок, – домашня Церква існувала протягом всієї історії християнства. Переживши роки суму і радості, – вона існує і сьогодні, але зауважуємо, що через шалений розвиток технічного прогресу, сексуальну революцію, – цінності сім’ї губляться, забуваються, вона починає втрачати свою основну функцію – давати і передавати любов, любов до всіх і всім.
Важливим є також збагнути, що під титулом сім’ї як домашньої Церкви мається на увазі Церкву не як споруду чи інституцію, але як живу спільноту, як спілкування людини з Богом: людей єдиних в Отці через Сина в Дусі Святому. Саме в цьому значенні всі ми покликані стати Церквою, але найбільше це стосується сім’ї, тому що, саме в ній людина народжується і виростає у вірі, вчиться відкривати і любити Бога, який у своїй сутності є сам сім’єю, – Він має батьківство – Отця, синівство – Сина і любов – Духа Святого, тобто всі необхідні відносини, які творять сім’ю . І тому кожна родина повинна усвідомити те, що їх любов і їхній союз може і має бути віддзеркаленням троїчного життя – вповні. Очевидно, що духовна атмосфера шлюбу в першу чергу залежить від того, наскільки подружжя розуміє його цінність, трансцендентність і тайну та, живе ними, що, безперечно, не може бути осмислено й реалізовано в житті будь-якої родини, без основних стосунків з Богом, які в перш за все повинні виражатися як у справах, так і в сім’ї, приводячи таким чином до створення домашньої Церкви в себе в дома.
Андрій Мрочковський
Папа Франциск про подружжя
Говорячи про вірність, Папа процитував слова святого апостола Павла: коли хтось визнає Христа, то і Він його визнає перед Отцем; «якщо ти зречешся Христа, Він зречеться тебе перед собою, бо якщо ти невірний, то Він залишається вірним, бо не може зректися себе самого». За словами Наступника святого Петра, вірність, власне, становить «сутність Ісусової любові», і ця вірність також проливає світло на подружжя.
«Подружнє життя повинно бути витривалим, — вів далі проповідник. — Тому що в протилежному випадку любов не може прямувати вперед. Витривалість у любові, в прекрасних та важких хвилинах, коли приходять проблеми: проблеми з дітьми, економічні труднощі, ті чи інші проблеми… Але любов — витривала, прямує вперед, постійно намагаючись розв’язати ці справи, щоби зберегти сім’ю».
Хрещення, яке народжує нових дітей Церкви, є свідченням плідності Христової любові, і завдяки цій плідності «Церква зростає». В сім’ї, за словами Святішого Отця, плідність іноді зазнає випробувань, наприклад, тоді, коли неможливо мати дітей, чи коли діти хворі. Такі пари черпають сили зі споглядання любові Ісуса до Церкви. Натомість існують такі пари, які залишаються неплідними з власного вибору. Але такий стан речей закінчується тим, що вони на старості залишаються «з гіркотою самотності». А це тому, як підсумував Папа, що вони «не чинять того, що чинить Ісус зі своєю Церквою. А Він вчиняє її плідною».
Ті подружжя, сказав Папа, які не хочуть мати дітей, які бажають залишатися неплідними, виросли з культури добробуту, що переконала нас: «Краще дітей не мати! Так зручніше! Тоді можеш їздити у відпустку й пізнавати світ, можеш мати дачний будинок, мати спокій…» Краще — вигідніше — мати собачку, двох котиків, і обдаровувати своєю любов’ю котиків і собачок. І зрештою таке подружжя старіє у самотності, в гіркоті злої самотності.
Ігри
“Косичка”. Для гри необхідно 4 особи. Одна особа тримає нитки, інші троє тримають три кінці нитки. Завдяння – не відпускаючи нитку, заплести косичку якомога швидше.
Підтримка. Стаємо всі по парах, обпершись ноги об ноги і взявшись за руки. Потрібно разом сісти і встати. Потім маємо це повторити, але уже по троє чоловік, згодом по четверо, а вкінці мають всі разом присісти.
Мораль цієї гри: Сім’я починається з довіри, підтримки. Сім’я – одне ціле.
Праця в групах
Інформаційне вікно
Звичайний аркуш А4 ділимо на 4 частини, на кожній частині пропонуємо завдання, написати формулу, знак, термін, пояснення до слів «українська родина». Праця може бути як в парах чи групках, так і кожен окремо.
Питання: Якою є наша пропозиція до наших українських родичів (що живуть по сусідству) та до світової родини народів?
Вільний мікрофон
Презентуємо опрацьовані матеріали і робимо підсумок теми.
Домашнє завдання
спробувати дослідити та намалювати своє родинне дерево хоча б до 5-го коліна.
Молитва
Молимось разом Молитву Андрея Шептицького за родину.
Дай нам таких батьків, які голосно й відверто призналися б до Божественного Твого Об’явлення, до Твоєї служби.
Дай нам батьків, які для своїх дружин були б прикладом християнського життя, правдивими опікунами та добрими провідниками в житті.
Дай нам таких матерів, що вміли б добре, по-християнськи виховувати дітей своїх, для чоловіків своїх були б поміччю, потіхою та доброю радою.
Дай нам таких дітей, які були б потіхою та славою батьків і красою народу свого.
А з-поміж молодого покоління і з кожного покоління вибирай собі достойних слуг жертовників Твоїх.
Дай народові нашому священників добрих і в кожній галузі праці людей, що вміли б і хотіли працювати для загального добра.
Благослови, Боже всемогутній, український нарід. Дай йому ласки вірно Тобі служити і доступити колись вічної нагороди в Небі, де Тобі, Боже, у Святій Тройці Єдиній, Отче, Сину, і Духу Святий, належать вся слава, честь і поклін на віки вічні. Амінь
