Закон і благодать українського життя.
Це дев’ятий крок програми духовних приготувань української молоді до Світового Дня Молоді Краків 2016
Від Володимирового хрещення віковічний закон України: Церква формує громадянина, громадянин формує державу. Наслідки колоніальної контуженості в ментальності сучасних українців: держава формує громадян, громадяни формують церкву на вподобі клубу за духовними інтересами. Як долати колоніальний менталітет і відновлювати історичну українську ментальність? Звертатися до спадщини велетнів духу («Слово о законі і благодаті» Митр. Іларіона, «Руська правда» Мономаха, Конституція Пилипа Орлика, «Як будувати рідну хату» Митрополита Андрея Шептицького, «Заповіт» Патріарха Йосифа Сліпого). Навчитися жити за зразками, заповіданими Велетнями Духа.
Розпорядок зустрічі:
- Збір
- Привітання та початкова молитва
- Вступне славо
- Пояснення для праці в групах
- Праця в групах
- “Вільний мікрофон”
- Пояснення теми
- д/з
- молитва
- чай і щось смачненьке
Молитва
Робимо знак хреста та молимось «Царю небесний»
Гра
На початку або вкінці можна зіграти будь яку гру на команди, для розрядження ситуації. Наприклад, “салат”
Вступне слово
Блаженніший Любомир Гузар “Яке значення має культура для нашого життя?”
Слово «культура» останнім часом на устах багатьох людей. Різні люди по-різному підходять до цієї тематики. Більшість тих, хто зацікавлений культурою, розуміючи її важливість у житті народу, нарікають, що державна влада дуже мало уваги присвячує культурі, а головний їхній аргумент – це нікчемний відсоток державного бюджету, виділений на сферу культури.
Це, напевно, правда, бо відповідальні за інститути культури особи досить голосно говорять про брак фінансової підтримки. Цю тему можна розвивати, але нехай це роблять ті люди, які мають до цілої проблематики безпосередній стосунок.
Нас цікавить більше, яке значення має культура для нашого суспільного життя. Усвідомлюючи, що термін «культура» має два можливих значення – загальної та особистої культури, хочемо сьогодні зупинитися на тій першій. Про особисту культуру треба говорити окремо, що з Божою допомогою надіємося зробити іншим разом, бо і це питання дуже важливе в житті народу.
Сьогодні, отже, поговоримо про загальну культуру. Її можна окреслити як суму мистецьких надбань. Хоча далі постараємося пояснити, що йдеться не лише про речі як носії краси, а що в тій сумі надбань важливу роль посідає також людина. До творів культури належать: література, музика, образотворче мистецтво, скульптура, архітектура, театр, кінематографія та інші речі, які як спільну рису мають те, що є носіями краси. Ці твори культури можуть бути створені як професійними, так і народними митцями. Деякі з них призначені для того, щоб їх оглядали, інші ж належать до так званого прикладного мистецтва, це речі, які вживаються в щоденному житті.
Народи пишаються своїми культурними надбаннями, бережуть їх, водночас стараючись робити їх живими елементами суспільного життя. І це правильно, бо за допомогою цих культурних надбань народи духовно розвиваються, ушляхетнюються, підносять рівень свого світосприймання.
У житті людини дуже важливими є почуття правди і добра. Культура доповнює ці два елементи ще поняттям краси. Було б корисно замислитися над сучасним станом культури в українському суспільстві, старатися пізнати її надбання та з’ясувати, як те духовне багатство ми можемо й повинні використати на благо нашого народу. Будучи народом дуже багатим на культурні надбання, чи можемо собі дозволити ними легковажити? Тут ідеться не тільки про їх збереження, а про використання їх для плекання відчуття правди, добра та краси в житті громадян.
У минулому столітті теренами України перекотилися дві страшні війни, різні нищівні окупації, був Голодомор та довгий період заперечення людської гідності. Це все залишило глибокі рани на психіці нашого народу. На щастя, не вдалося знищити всіх культурних надбань. Живе запитання: наскільки ми готові лікувати наші душі, черпаючи зі скарбниці того, що збереглося? Було б великим промахом недооцінити важливість культури. Це вже було сказано вище, але, на нашу думку, на цьому треба часто наголошувати, бо годі бути справді зрілим народом, не віддаючи належне культурі.
Цю правду можна легко довести, якщо звернути увагу на роль культури в збереженні нашої національної ідентичності. Дев’ятнадцяте та минуле століття завжди будемо розцінювати з подивом, бо, незважаючи на те, що нам довелося пережити, ми не перестали бути собою головно завдяки культурі. Сьогодні, на порозі великих змін в житті нашого народу, не можемо собі навіть уявити здійснення оправданих мрій існування вповні самобутнього суспільства без продовження процесу розвитку культури. Саме збереження минулого та розвиток у майбутньому допоможуть нам свідомо стати одним народом. Без такої свідомості ми можемо дуже легко стати жертвою всіх, хто прагне бачити нас поділеними, посвареними, а тому слабкими.
На підставі особистого досвіду хотів би я проілюструвати об’єднавчу енергію культури. У 70-80-х роках минулого століття мав я нагоду відвідувати українські поселення в різних країнах на різних континентах. Те, що особливо впало мені в око, була роль в житті наших громад Тараса Григоровича Шевченка. Великі поселення зазвичай мали у своїй країні відповідний пам’ятник Кобзаря, який дуже шанували. Для прикладу – на відкритті пам’ятника Шевченку у Вашингтоні зібралося коло 100 000 українців. На відкриття такого пам’ятника в місцевості Енкарнаціон в Парагваї прибула майже вся українська громада, незалежно від віку, віровизнання, освіти.
Не в кожній країні була можливість поставити пам’ятник нашому геніальному поетові, але неухильно в кожній громаді, яку я відвідував в лютому чи березні, готували шевченківський концерт. Постать Тараса Шевченка об’єднувала всіх тих вихідців з України, з яких дехто жив поза межами Батьківщини чи то кілька років, чи понад півстоліття. Майже в кожному випадку вони декламували вірші, співали пісні на слова Шевченка, але, що найважливіше – були дуже раді своїй присутності на такому громадському святкуванні.
Скажу ще кілька слів про те, про що обмовився на початку. Не сміємо забути, що носіями культури також є люди, талановиті, творчі, добрі люди. Вони можуть народитися в палатах або під сільською стріхою – походження не є визначальним елементом. Носієм загальної культури може бути будь-яка особа за умови, що вона щиро бажає розвинути Богом дані таланти. Саме такі люди стають носіями культури та заслуговують на пошану і пам’ять.
Будуємо нову Україну. Попри всі інші державотворчі елементи, не занехаймо культури, бо цей дар більше від будь-якого іншого зробить Україну улюбленим домом для нашого народу та могутнім, миротворчим, гідним міжнародної уваги та пошани членом людства.
Праця в групах
Запитання-роздуми для праці в групах:
1. Ролі Церкви у ході формування історії (Опорні точки: Хрещення Русі, Козацтво і Січ, Унія, УГКЦ на Західній Україні, СРСР, сучасна Україна)
2. «Влада vs народ». Чи справді у всьому винна влада? В чому причина? Молодь – рушій у змінах народу.
3. Що можу зробити я? Молода особа на арені цілого народу.
Малюємо величееееезні :)) плакати, на яких зображаємо основні моменти та ідеї в ході роздумів. Представляємо їх іншим групам. Далі робимо собі маленькі карточки-пам’ятки: записуємо на листочку 3 основні думки, які сподобались і постановляємо собі їх дотримувати щодня.
Додаткові матеріали
Величні постаті у творі «Слово про закон і благодать»*
Твір оспівує діяння великого князя Київського Володимира, онука Ігоря, сина Святослава, «про мужність і хоробрість якого… слух пройшов по багатьох сторонах…» Володарював він у Руській землі, що відома в усьому світі.
Князь Володимир народився «славним од славних, благородним од благородних» і, «дійшовши літ і снаги», став єдинодержцем своєї землі та підкорив собі сусідні землі. Коли Володимир мудро і справедливо правив у Києві, «глянуло на нього всемилостиве око благого Бога» і зажадав він стати християнином і підданих своїх до християнства навернути. Охрестившись, прийняв християнське ім’я Василій.
Невдовзі відбулося хрещення всієї Київської держави і «слово євангельське землю осіяло». Рушились ідольські капища, крушились ідоли, з’явилися замість них ікони святих.
У всій своїй пишноті постали святі церкви, де славословили Господа пастирі духовні — єпископи, священики та диякони. Усі люди, малі й великі, наповнили храми, проголошуючи хвалу Ісусу Христу: «Великий єси, Господи, і чудесні діла твої, Боже наш! Слава тобі!»
Як же не похвалити за все це чесного і славного між земних владик «премужнього Василія [Володимира]? Адже завдяки йому люди пізнали Господа і збулися «облуди ідольської». Заслуга його тим більша, що він, ніколи не бачивши Христа і його апостолів та вчинених ними чудес, поклонився розп’ятому і до сили Божої прилучився. Тому без вагань і сумнівів люди назвали Володимира блаженним.
Подібний він до імператора Константина Великого. Той утвердив християнську віру серед еллінів і римлян, Володимир же — по всій Київській Русі. Отже він «однакової слави і честі достойний».
Добрим свідком благочестя великого князя Київського є зведена ним церква Святої Богородиці Марії, де згодом його самого було поховано. Вельми добрим свідком став також син Володимира Георгій [християнське ім’я великого князя Київського Ярослава Мудрого], який довершив незакінчене батьком. Він збудував святий Храм Божій Премудрості [Софійський Собор], прикрасивши його «золотом, і сріблом, і камінням дорогим…» Храм цей став «дивом і славою на всі навколишні країни». Немає рівного йому «по всій півночі земній од сходу до заходу».
Ярослав Мудрий звеличив славний Київ і доручив його Святій Богородиці. Матері Божій звів він Церкву Благовіщення на великих [Золотих] воротах, аби «благословлення… було і городу сьому».
«Руська правда» її аналіз*
У XI-XII ст. було започатковано зведення норм давньоруського права, яке увійшло в історію під назвою “Руська правда” і стало джерелом українського, російського, білоруського та литовського права. Вона виникла на основі юридичного збірника “Правда Ярослава”, або “Найдавніша правда”. “Руську правду” вважають першою вітчизняною конституцією.
Зведення ґрунтується на давньоруському звичаєвому праві. Умовно його поділяють на чотири групи правових норм: про вбивство (ст. 1); про тілесні ушкодження (ст. 2-7); про образу (ст. 8-10); про порушення права власності (ст. 11-18). Ці норми регулювали питання про становище челядинів і холопів, спадкоємство, земельну власність тощо. Нормотворча діяльність Ярослава Мудрого охоплює не лише 18 статей, а ще й “Покон вірний”, або “Урок про віри”, ухвалений за його князювання, але включений літописцями до “Короткої правди” після тексту “Правди Ярославичів”, тобто першого великого доповнення “Руської правди”, здійсненого на початку 70-х років XI ст. синами Ярослава Володимировича. Найголовнішими досягненнями “Правди Ярославичів”, з одного боку, було скасування кровної помсти та її заміна системою грошових стягнень, з іншого – спрямування віри чи штрафу не потерпілим, а до державної скарбниці.
Аналіз норм Руської Правди свідчить, що вони виникли на місцевому ґрунті й були результатом розвитку юридичної думки в Київський Русі. Отже, наші пращури були носіями високої тоді правової культури. Руська Правда відчутно вплинула на розвиток права західних і північно-східних слов’ян, відчутно вплинула на становлення таких пам’яток права, як Литовські статути, Псковська судова грамота, Судебники 1497, 1550 р., і певною мірою — Соборне уложення 1649 р.
Попри упривілейоване становище вищих прошарків суспільства, всі вільні перебували під опікою Руської Правди, головним завданням якої було давати можливість сторонам боронити свої права на життя, здоров’я і майно, а судові — підставу до справедливого вироку. Характеристичною прикметою Руської Правди була еволюція в бік гуманності (наприклад, заміна кари смерті грошовою карою).
Конституція Пилипа Орлика*
(В основному йдеться про державотворчі положення)
Коли йдеться про першу українську Конституцію, то її важливість варто розглядати через правову, політичну та інтелектуальну складові.
Аналіз цього документа засвідчує, що в ньому закладено ідеологію пріоритету демократичних цінностей, як їх уявляла тодішня українська еліта.
У політичному сенсі особливість документа пов’язана з тим, що в ньому йшлося про фактично добровільну відмову від частини своїх повноважень Гетьманом та старшиною на користь козацької громади, міст тощо.
У юридичному сенсі – це документ, у якому вперше в українській правовій політичній думці, та й у європейській, було чітко зафіксовано фактичний розподіл влади, вибудовано так звані інститути стримування та противаг, визначено особливість податкової політики, привілеї місцевого самоврядування, статус судової влади тощо. Слід зазначити, що важлива роль відводилася представницькій владі, зокрема, праобразу українського парламенту, який складався із широкого представництва козацької громади та мав вирішальну роль під час прийняття рішень.
В інтелектуальному сенсі дуже важливо, що цей документ презентував Україну як державу і націю з тривалою історичною традицією. Недаремно у преамбулі зафіксовано певну міфологічну тезу про походження українців. Зокрема, «Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорозького» розпочинаються так: «Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, прославленого у святій Трійці Господа Бога. Нехай буде на вічну славу і пам’ять Війська Запорозького і народу Руського… Отак і народ козацький, давній та відважний, раніше званий Хозарським, спочатку підніс безсмертною славою, широкими володіннями та героїчними діяннями…» Отож бачимо, що до української державної традиції не лише відноситься доба Київської Русі та Запорозького козацтва, а й вводиться в частину української історії так званий хозарський період, що, зрозуміло, не витримує критики історичною дійсністю. Однак це важливо в розумінні того, що автори намагалися всіляко віднайти історичні аргументи більш давньої української історії, бо, як відомо, Хозарський каганат був утворений у VІI ст. і певний період хозари проживали на частині території теперішньої України.
Водночас варто відзначити своєрідні уроки цього документа. У Конституції Пилипа Орлика 1710 року ми можемо знайти рецепти демократичної та антикорупційної української влади. Тобто вже триста років українська еліта декларує необхідність боротьби з корупцією, але, на жаль, на практиці не може її позбавитися. Як приклад вікової актуальності антикорупційної політичної діяльності варто процитувати фрагменти з 8-го та 10-го розділів документа. Так, у 8-му розділі зазначається: «…Генеральна старшина, яка постійно перебуває при Гетьмані, повинна доповідати Ясновельможному Гетьману про всі публічні справи, що перебувають у її віданні. І (подібні) донесення не повинні прийматися через посередництво наближених особистих слуг Гетьмана, котрих не слід залучати до участі у будь-яких законодавчих, управлінських і військових справах, відсторонивши їх від посольства, а ще більше – від громадських (доручень)…» А в 10-му розділі, зокрема, записано таке: «Оскільки ж усі тягарі і здирство нещасного простолюду беруть свій початок із підкупу за сприяння особам, що просять і домагаються судових посад, не користуючись довір’ям і не маючи заслуг, але ненаситно прагнучи до власного збагачення, розбещуючи урядовців, козаків і простолюдинів, завойовуючи прихильність Гетьмана підступними дарунками, за допомогою яких намагаються без вільних виборів, всупереч праву і рівності, піднятися на вершину полкових та інших урядів і почестей…» Як бачимо, незважаючи на триста років української історії, проблема корупції в українській владі, у тому числі судовій, та законодавчо не передбачений вплив оточення, а не уповноважених у структурах влади, залишаються, як тепер зрозуміло, історичними вадами української влади.
Звісно, можна з певним застереженням ставитися до цього документа, який лише частково діяв на деяких територіях Правобережжя, як мінімум, у 1710–1711 роках, однак він заслуговує на пропагування. Передовсім – як визначна інтелектуальна та правова пам’ятка українського народу.
* – Микола Томенко – автор книжки «Історія української Конституції»
Документальний фільм «Як будувати рідну хату» (Андрей Шептицький)
Андрей.Шептицький “Як будувати рідну хату”. (1941 рік)
(Уривок актуальний і повчальний. Може прислухаймося?)
Для якого ступеня український нарід потрапить, коли Бог йому дасть рішати про свою долю, уникнути всіх тих небезпек і дати українській суверенності такі форми, які запевнюють свободу громадян і ненарушимість національних границь Батьківщини, та викинути всі небезпеки в тій праці, покаже щойно майбутнє. Ми, себто Духовенство Галицької Области, мусимо виконати свій обов’язок і старатися всіми си¬лами причинитися і молитвою, і радою, і, оскільки приймуть наші брати нашу співпрацю, ділами помагати їм у праці, на яку не є приготовані. Двадцять літ большевицького режиму знищило безліч елементів, може конечне потрібних до розбудови Батьківщини, і на організм народу витиснуло п’ятно неволі, з якого не легко буде Українцям духово отрястися. Щоб по змозі всесторонньо з’ясувати собі труднощі, які матимуть ті, що будуть працювати над будовою, треба розглянути всі неначе конституційні елементи єдности, або розглянути всі доосередні і відосередні сили. Цими дослідами дійдемо до якогось бодай знання тих природних сил, які запевнять рідну майбутність, і тих сил руїнних, які будуть її великою небезпекою.
На чому ж опреться єдність хати? На національній єдности. Український нарід є одним народом, дехто схоче навіть сказати — одним організмом, тому й належиться йому стати і суцільним національним твором. Але йде про те, щоб заналізувати поодинокі елементи, з яких національність складається, і сили, як її розбивають. Що ж робить якесь число людей одним народом? Передовсім мова . Всі, що по-українськи говорять, або що вважають українську мову за рідну, будуть становити український нарід.
Безперечно, єдність мови є звяззю, що лучить людей, але не все лучить їх у народи. Знаємо народи між собою дуже різні і собі взаємно ворожі, які вживають одної і тої самої мови: у Великій Британії — Англійці, Шкоти, Ірляндці. До цього ж англійські домінії і З’єдинені Держави Півн[ічної] Америки. Всі ті країни вживають англійської мови і, може з виїмком Ірляндії, в останньому десятилітті всі вважають її за свою мову. Знаємо і народи, які вживають різних мов, а однак є дуже сильно побудованими національними і державними організаціями-організмами, як Швайцарія.
Історія з’єдинення в одну державу різних держав Німеччини і відмін німецької національносте, як і історія з’єдинення Італії в один нарід і державу, вказує, як одна мова через два століття може не бути достатньою причиною до з’єдинення в одну цілість тих, що нею говорять.
Крім мови, конституційним елементом національносте буде, може, та стихійна, мало свідома воля всіх одиниць злучитися в одну організацію. Та воля є доказом тих різних прикмет чи характерів народу, які інстинктовно пхають його до хотіння бути одним. Скільки такого хотіння в українському народі, досить трудно сказати. Треба б у відповіді на це питання стерегтись судження інших по собі самим. Гарячий патріот має не тільки тієї природної стихійної, але й свідомої волі стільки, що самий інстинкт веде його до думання, що так само розположені будуть усі Українці.Змагань виробити таку волю, або освідомити в інстинкті дрімучу волю зроблено в останніх поколіннях у нас багато. У праці над народом було багато патріотизму. Об’єктивних дослідів незвичайно мало, щоб не сказати, що цілком їх не було. Здається без пересади, ніхто у нас із соціологів, політиків, етнографів не приглядався з люпою народній психіці в одиницях і масах.Ніхто навіть не зробив поважних наукових дослідів над таким явищем, що можна його назвати глибокою раною чи язвою, яким є москвофільство. Без тих дослідів, на основі поверховних тільки обсервацій можна сказати, що свідомість української національности повстає під впливом праці патріотів так легко і скоро, що треба б думати, що вона є виявом чогось, що глибоко лежить у психіці народу. Хоч з другого боку почуття і пізнання ворожих сил, що хотять нарід нищити, до деякої міри можуть за¬ступати ту психічну глибінь.
Яке буде положення на Великій Україні, тепер, після 20-ти літ большевизму, годі сказати. Дуже можливо, що самостійництво буде ще зближене до федерації з Росією. Хто дивився з увагою на те, як те самостійництво трудно приймалося навіть в інтелігенції, як Центральна Рада довго не могла прийти до думки самостійности, той буде побоюватися, що від Полтави минули за довгі літа, щоби відразу можна було стерти їх пятно. Інстинкт національности та стихійна воля народу появилася, може, в повстанні проти гетьмана, але хоч той рух видавався прямо звернений проти думки федерації і прикмета самостійництва лишилася зовнішньою характеристикою У. Н. Р., то історія тих часів і тих рухів занадто нова, а спеціяльно соціологічно-психологічні досліди занадто занедбані, щоб можна було сказати, що повстання проти гетьмана було виявом глибокої волі мати свою державу. Хіба назветься, з деякими публіцистами, стихійне хотіння мати свою державу „ірраціональним”, і так назветься повстання, бо мусіло бути в повній мірі ірраціональним, коли в такому короткому часі довело до руїни своєї держави.
Чи під больщевицьким режимом не змоглися, може ще сильніші від напряму федерації елементи розкладу навіть поміж тими людьми, що найщиріше хотять бути самостійниками, це покаже щойно майбутнє. На жаль, навіть з поверховної обсервації нашого національного життя конечно доходиться до висновків, що є в душі Українця глибока й сильна воля мати свою державу, так попри ту волю знайдеться, може, рівно сильна і глибока воля, щоб та держава була конечно такою, якою хоче її мати чи партія, чи кліка, чи група, чи навіть одиниця. Бо як же пояснити те фатальне ділення поміж собою, ті спори, роздори, сварні, ту партійність, яка нищить кожну національну справу?! Як пояснити психіку таких численних гарячих патріотів, яких праця, має визначний руїнний характер?! Чи перевагу візьмуть елементи позитивні, чи негативні?Це в частині пізнаємо, коли побачимо, чи Україна потрапить вже не з’єдинитися на релігійному полі, але чи потрапить виректися чисто московської, а навіть большевицької нетерпимості, що рідного брата зненавидить, коли тільки він у справах релігії інакше думає, ніж ми. Нетерпимість супроти гетеродоксів, поняття ортодоксії як ненависти, як спротиву буває у нас, на жаль, таким частим симптомом, що можна поважно побоюватись за майбутність України; релігійні роздори не то, що не злагодять національних сварів, а, може, зроблять їх ще прикрішими і глибшими. Хоч, теоретично, видавалося б, що ще ніколи не було поєднання на релігійному полі таке легке, як є тепер.
Домашнє завдання
Обговорити цю ж тему у себе вдома, в гуртожитку, в універі. Молитися за кращу долю українського народу.
Молитва
Робимо знак хреста та читаємо «Заповіт Йосифа Сліпого» і молимось за Україну один десяток вервиці, роздумуючи над таїнством заслання Святого Духа.
Роздуми-Заповіт Йосифа Сліпого
І головне заповідаю вам: „Щоб ви любили один одного…” /Ів. 15, 12, 17/ любов’ю, над яку більшої немає, що готова й життя своє віддати за друзів своїх…” /пор. Ів. 15, 13/.
Батьки, християнська родина – це основа здорового суспільства, народу, нації. Це запорука їх росту і сили! І тому заповідаю вам: збережіть, а де її розхитано, оновіть в Українському народі справжню християнську родину, як незгасне вогнище життя і здоров’я Церкви та Народу!
Християнська Родина та Рідна Українська Школа – це передумови здорового виховання прийдешніх поколінь!
Отож, заповідаю вам: відроджуйте їх і рятуйте їх в Україні й у всіх країнах поселення нашого Українського народу!
Полюбіть науку, плекайте і збагачуйте її своєю працею та своїм знанням, будьте її служителями! Споруджуйте храми науки, вогнища духовної сили Церкви та Народу, пам’ятаючи, що немислиме повне життя Церкви і Народу без рідної науки. Наука – це їхнє дихання життя!
Ну а зараз чай та щось смачненьке
