Українець і його історія.
Це восьмий крок програми духовних приготувань української молоді до Світового Дня Молоді Краків 2016
Дві історії українського буття: історія успіхів і їх руйнації, перемог і зрад, героїчних втрат, загибелі найкращих, свавілля, боротьби за владу, розчарувань і поразок – і водночас історія встановлення Божого закону і отримання благодаті Христової, історія спасіння і звільнення через віру в Христа, історія духовних подвигів і героїчності подвижників, поетів і лицарів духа. Яку історію вибираємо собі як нашу власну? Слід кожної з «двох історій» на обличчю мого регіону: пам’ятники боротьби за українську духовність, українську культуру і українське суспільство.
Розпорядок зустрічі:
- Збір
- Привітання та початкова молитва
- Вступне славо
- Пояснення для праці в групах
- Праця в групах
- “Вільний мікрофон”
- Пояснення теми
- д/з
- молитва
- чай і щось смачненьке
Молитва
Робимо знак хреста та молимось «Царю небесний»
Вступне слово
Для вступного слова бажано підготуватись за допомогою допоміжних матеріалів. Згадати про твори Довженка «Україна в огні», особливо поему Франка «Мойсей» у контексті виходу Ізраїльського народу із неволі. Пояснити суть подорожі та ідентичності народу. Чому 40 років? Чому стільки смертей і воєн на шляху до землі обітованої? Ментальність раба – чим її долається?
Роздуми на тему «Як сьогодні можемо ідентифікувати українця», його основні атрибути.
В сучасну епоху процеси глобалізації дозволяють за допомогою різних винаходів отримувати, шукати та розповсюджувати інформацію в лічені секунди. Ми можемо спілкуватись, обмінюватись досвідом, думками з будь – ким з різних куточків світу. Певні програми вже також починають допомагати у мовних бар’єрах. Помалу світ перетворюється в місце де вже не існує ніяких меж, та кордонів за допомогою різних соціальних мереж. Зникають ідентичності, ідеї переосмислюються та змінюються. В цьому вихорі суспільних змін людина все більше намагається ставати в тінь, надає перевагу залишатись невидимою за певною ширмою яку для неї можуть надати сучасні технічні досягнення. З огляду цього всього зникає або ж стирається певна ідентичність не тільки однієї людини але й цілих націй. Носіями українського завжди була кожна окрема людина, яка плекала любов та повагу до тієї землі в якій вона виростала або ж де вона була народженою.
Любов до землі через близькість до неї. Практично всі велетні української думки чи культури: композитори, письменники, науковці чи політичні лідери, походили з сільської місцевості де мабуть по особливому формуються ті патріотичні та духовні цінності, які глибоко закорінюються у їх свідомості. Настільки глибоко, що зазвичай ці постаті ставали вигнанцями або ж в’язнями, часто переслідуваними тими хто намагався знищити оту патріотичну чи національну свідомість.
Отже, що сьогодні означає бути українцем? Чи це просто вільно володіти українською мовою чи мати громадянство, можливо, для цього потрібне щось значно більше.
Сьогодні українець має вміти поважати минуле, знайти своє гідне місце в житті та зробити внесок в майбутнє країни та кожного з нас. Ми маємо «не пасти задніх» у всіх сферах суспільного життя – економіці, культурі, науці, вчитися на досвіді інших країн, зберігаючи все цінне, що накопичила наша історія. Ми маємо забезпечити собі нормальні умови життя, за яких людина буде забезпечена матеріально і матиме можливість духовного розвитку.
Не маємо права спостерігати на те, що сьогодні відбувається з нашою державою повз пальці. Війна яка зараз триває на сході нашої держави це не просто агресія до нашої держави з боку іншої держави. Це крім цього велика духовна боротьба людини з злом. Кожен зокрема хто відчуває себе українцем не може в такій ситуації залишатись збайдужілим. Війна триває не тільки на сході, а в серці кожного це духовна війна результатом якої може стати перетворення українців як нації гідності. Не даремно те, що почалось на майдані Незалежності в листопаді 2013 року отримало назву Революції Гідності. Ця революція триває і по сьогодні. Кожен з нас обирає для себе чи змінюватись як особистість, як українець. Усі ми можемо допомогти у цій війні по різному. Хтось допомагає займаючись волонтерством, а хтось жертвуючи на потреби військових певні матеріальну допомогу усе це робить нас свідками єдності. Єдності не тільки культурної але й духовної. Як і Христос закликав до своїх учнів до цієї єдності своїх учнів. Сьогодні церква як і будь яка інша інституція повинна також перейти від розмов про єдність до справжнього намагання виконувати цей заклик Христа і також свідчити про духовну зрілість цілого народу.
Серед одного з найважливіших сучасного українця пам’ятати історію його нації. Той хто забуває цю історію фактично створює всі умови для того щоб в результаті повторити однаковісінькі помилки що в ній описані і не факт, що зможе швидко їх виправити. Знання історії це також свідчення гідності громадянина тієї країни в якій він проживає або ж того народу до якого він себе відносить. Стикаючись з проблемою того, що один і той самий історичний випадок можуть трактувати по різному свідчить про те що за той час незалежності нашої нації так і не сформувалась якесь одне цілісне її бачення. Це є викликом для нашої держави та й для кожного з нас. Саме нам варто робити все в наших силах для того щоб сформувати єдність в цій ділянці суспільного буття яке вчить нас жити.
Мені здається, що ми не використовуємо ще достатньо ту незалежність, свободу, яку одержали 20 років тому. Є різні на це причини: може бути пряме незнання, страх бути свобідним, бо свобода − це відповідальність. Одне слово, боїмося бути свобідними, боїмося наслідків нашої свободи, бо це означає відповідальність», − сказав Блаженніший Любомир (Гузар) в інтерв’ю для РІСУ.
На думку Предстоятеля УГКЦ у 2001-2011 роках, ми щойно йдемо до усвідомлення незалежності, свободи. «Моя думка, що ми ще не зробили того, що повинні були зробити, хоча, як я вже сказав, маємо підставу, маємо можливість. Тільки вона не використана ще належно», − пояснив Блаженніший Любомир.
Говорячи про незалежність народу, держави, Архиєпископ Любомир порівняв її з незалежністю особи. «Людина повинна бути свобідною, щоби бути собою. Господь Бог дає нам це і каже: «Якщо будете сповняти мій закон, що Бог дав ще на горі Синай (а пізніше Ісус Христос поширив це в Нагірній проповіді) − то будете свобідними, будете вільними»», − наголосив Блаженніший Любомир.
«Свобода – це не є робити, що мені хочеться, сваволя. Свобода – це могти робити добро, щоби бути свобідним. Хто сповняє волю і закон − є свобідний, не є зв’язаний, поневолений», − сказав на завершення духовний лідер УГКЦ Блаженніший Любомир.
Праця в групах
Запитання для праці в групах:
1. Згадати особливих постатей в історії України: ті, що були провідниками, пророками, «мойсеями» українського народу.
2. Особливо звернути увагу на місцевих героїв (не лише політичні, громадські, суспільні діячі, але й духовні провідники).
3. Що можемо ми, сучасна українська молодь, аби уникнути поразок і здобувати нові перемоги (можна зобразити на ватмані чи в інший підходящий спосіб). Потім зорганізувати одну або ж кілька групок які повинні зробити маленьку сценку (промоделювати зустріч українця з іноземцем, який ще ніколи, нічого не чув про Україну та спробувати йому пояснити хто такі українці і в чому є їхня ідентичність), обговорення піднятих тем в сценці.
Додаткові матеріали
В історії українського народу перемог значно більше, ніж поразок. Ярослава Величко, товариство «Просвіта» Львівської політехніки
Минулого року в ТОВ «Дорадо-Друк» вийшла книжка Олександра Палія «25 перемог України», в якій відомий історик і політолог популярно виклав історичні події, що справили найбільший вплив на світову, європейську та українську історію.
У своїй праці автор акцентує увагу на тому, що впродовж усіх століть поневолення України її справжню історію від народу приховували, і підручники, за якими її викладали в середній і вищій школі, насправді були «посібниками з приховування історії», бо «Як людина без пам’яті є цілком безпорадною, так і народ без історичної пам’яті є приреченим на повторення історичних помилок. Здавна вороги кожного народу намагаються не допустити достовірного знання про історію, аби позбавити народ досвіду. Перед тим, як знищити народ, першою завжди вбивалася його пам’ять (…). Пам’ять про минуле допомагає людям глибше зрозуміти сучасність, усвідомити своє місце у світі, ясніше прогнозувати своє майбутнє».
Історик наводить цитату зі щоденника Олександра Довженка: «Україна – єдина країна в світі, де не викладалася в університетах історія цієї країни, де історія вважалася чимось забороненим, ворожим і контрреволюційним (…). Професорів заарештовували майже щороку, і студенти знали, що таке історія, що історія – це паспорт на загибель. Але що ж таке історія? Історія є рівнодіюча всіх духовних сил і здібностей народу».
За настановою нашого Пророка Тараса Шевченка, Олександр Палій ретельно вивчав усі можливі історичні джерела, не минаючи «ані титли, ніже тії коми», і виклав українську історію українськими очима у працях «Ключ до історії України» (2005 р.), «Історія України» (2010 р.), у численних наукових статтях і в популярному виданні «25 перемог України».
Адже досить посипати голови попелом і нарікати на свою долю-неволю, бо «хтозна, чи лишилися б на світі чимало інших народів, якби їм довелося пережити те, що й українському», – зазначає автор. Попри те, в українській історії є героїчні сторінки і перемоги, які вплинули на цілі регіони, а іноді – й на все людство.
Зокрема розгром армії Дарія змінив історію всієї Європи та Азії. Ця перша велика перемога скіфів похитнула славу непереможної Перської імперії, що згодом призвело до її падіння, а скіфів в античні часи почали вважати найсильнішим народом у світі. Автор на основі історичних фактів доводить, що історія Великої Скіфії є початком історії державності на території України.
Другою видатною перемогою наших предків історик вважає розгром на території нинішньої України армії Олександра Македонського, що було єдиною воєнною поразкою цього видатного полководця.
Цікавими є розповіді про те, як вихідці з нашої землі зруйнували Римську імперію, розгромили «нерозумних хозарів», як відважні русичі підкорили Києву землі майбутньої Московії, як київський князь Володимир Великий узяв неприступну візантійську фортецю Херсонес (в Україні це місто називалося Корсунь, нині на його місці стоїть Севастополь), як протистояння з Руссю для всіх кочовиків закінчувалися поразкою або відходом з території нашої країни.
Влучними, дотепними і красномовними є назви розділів книжки: «Як Довгорукий отримав по руках», «Петро Сагайдачний: «туристичними маршрутами» до Туреччини і Криму», «Хто спинив загарбання Європи Османською імперією?», «Січ у боротьбі з «Третім Римом» (1604 – 1618 рр.)», «Хто і як перетворив на «пилявчиків» непереможну армію гордовитої шляхти?» та інші.
О. Палій розповідає про визначні перемоги славних запорожців, про героїзм українців під час національно-визвольної боротьби 1917 – 1923 рр., за відновлення державності, неоціненний вклад у перемогу над гітлерівськими окупантами під час Другої світової війни («Без українського народу війна закінчилася б на Тихому океані») і аж до ролі України у розпаді СРСР.
«В історії українського народу значно більше перемог, ніж поразок. Інакше і не могло бути для народу, який заселив і зберіг за собою найбільшу територію в Європі – і не де-небудь за полярним кругом чи в лісах і болотах. А на землі, яка своїми багатствами, величиною та розташуванням здавна приваблювала ворогів», – підсумовує автор.
Можливо, скептики сприймуть деякі події і їхнє трактування як романтичні мрії, але історик стверджує, що все перелічене – це достовірні факти, визнані академічною наукою. Книжку прочитати варто, щоб краще пізнати історію свого рідного краю, написану не самодержавними чи компартійними борзописцями, а українським істориком, сформованим в умовах Незалежності на підставі першоджерел, і перейнятися гордістю за свій народ та бажанням продовжити його звитяжні традиції.
Коли історик писав цю книжку, він ще не знав, якими подіями закінчиться 2013 рік. Зате ми знаємо, що з перших днів Майдану Олександр Палій серед його активних учасників, тож, очевидно, історична правда про наші перемоги матиме продовження.
Уривок з аналізу кіноповісті «Україна в огні» Олександра Довженка
Образ України
Головним, наскрізним у кіноповісті є велетенський, епічний образ України, сплюндрованої фашистами і більшовиками. Епітетами “кривава”, “попалена”, “розбита”, “поруйнована”, “обездолена в загравах пожеж” дано “портрет” нашої землі тих буремних літ. А ось її предковічний портрет:
Світало. Зайшов уже місяць, і зорі погасли давно… Невмирущі соняшники повертали свої мрійні голови на схід сонця. Було тихо скрізь, пак тихо-тихо, і тільки далеко десь гуло важким радісним громом.
У тексті кіноповісті ви відшукаєте чимало подібних описів-краєвидів різної пори: ранкової, полуденної, передвечорової, вечірньої й нічної (і визначите роль кожного з них). Разом узяті, вони відтворюють красу України, її незвичайно багату природу.
Але природа нашої вітчизни − це не лише пречудові краєвиди, а найперше земля, настільки багатюща (чорнозем), що гітлерівці вагонами вивозили її до свого фатерлянду. Недаремно Крауз-батько говорить своєму синові: “Цю землю можна їсти. На! їж!” Ця земля оспівана в піснях і уславлена у творах художньої літератури. У кіноповісті землею клянеться колишній поліцай, що перейшов до партизанів: “Клянуся святою рідною нашою землею! От щоб я подавився нею, гляньте! − він почав їсти землю, обливаючи її сльозами”. Такій клятві можна вірити. І Христя Хутірна клянеться командирові партизанського загону святою своєю землею.
А ось один з описів сплюндрованої фашистами України:
Високе полум’я гуло у саме небо, тріщало, вибухало глухими вибухами, і тоді великі солом’яні пласти огню, немов душі українських розгніваних матерів, літали в темному димному небі і згасали далеко в пустоті небес… Горіло все… Усе загинуло… Не стало ні хат, ні садків, ні добрих лагідних людей. Одні тільки печі біліли серед попелу… Нікому було ні плакати, ні кричати, ні проклинати.
Укотре вже впродовж своєї історії Україна стала великою руїною.
Описів пожеж і вогню в кіноповісті багато, і перед нашим “духовним зором виникла вся Вкраїна в огні, у множестві страждань і тяжких протирічивих трагедійних стиків. Велика нещаслива земля”.
Образ України постає не лише в безпосередніх описах, а й у ліричних звертаннях (які інколи так нагадують авторські звертання у “Слові о полку Ігоревім”):
О українська земле, як укривавилась ти! Ріки кров’ю поналивано, озера слізьми та жалем. Байраки й переправи трупом запалися…
Світе мій убогий! Де на тобі пролилося стільки крові, як у нас на Україні? Де стільки передсмертних криків, сліз, відчаю? Горе розлилося по недобитих вокзалах.
Звісно, Україна − це передусім українці. Які вони? За повістю, працьовиті, винахідливі, терпеливі, співучі, мужні, сентиментальні”?”! ще, на жаль, понад трьохсотлітнє ярмо імперської Росії ..та більшовизму прищепило українцям синдром рабства.
За комуністичної системи поняття “Україна”, “Батьківщина” було замінено іншим − “класова боротьба”. “Обучали класам”,− каже Павло Хутірний “Ніхто не став їм у пригоді із славних прадідів, великих воїнів, бо не вчили їх історії”,− зауважує автор.
“До чого народ зіпсовано,− дивується полковник Крауз. − Все доносять…” І все ж тавро рабства на чистому тілі українців − це ще не все тіло. Ернст Крауз, який студіював історію України, засвідчує: “їх. життєздатність! зневага до смерті безмежні. Але в них (українців − 5. С.) нема державного інституту… Вони не вивчають історії… У них від слова “нація” залишився тільки прикметник. У них немає вічних істин. Тому серед них так багато зрадників”.
України нема без пісні − широкої, як степ. Отже, пісня − складова її образу. Уже в першому розділі повісті родина Запорожців тихо співає улюблену Катерину “Ой піду я до роду гуляти”. Тобто, піснею й починається повість піснею (тією ж) вона й закінчується. У пісні “Усі гори зеленіють, тільки одна гора чорна” виливають “по степах, по горах, по долинах” свою тугу невільниці, яких везуть з Полтавщини до Німеччини. А дві з них, Олеся і Христя, затягнули іншу − “Летіла зозуля через мою хату”. Над табором полонених тихим чумацьким реквіємом по застреленій поліцаєм Мотрі Левчисі розносилася журлива “Не вернемось, чайко, ти матінко наша”. Народна пісня супроводжує все життя героїв, що населяють “Україну з огні”, вона є виразником їхніх дум, почувань і мрій.
Домашнє завдання
Обговорити цю ж тему у себе вдома, в гуртожитку, в університеті. Молитися за кращу долю українського народу.
Молитва
Молимось десяток вервички, роздумуючи про тайну Воскресіння, в намірі за Україну
Ну а зараз чай та щось смачненьке
