Надійка Гербіш: «У чесності наша перевага»

Читай також

  • Під час аудієнції я запитав Папу Франциска: «А знаєте, що про Вас в Україні говорять?»
  • Два монахи із Нідерландів приїхали до Чернігова, щоб відбудовувати зруйновані будинки
  • «Папа звертається до народу, якому заперечили право на існування», — Глава УГКЦ про лист Святішого Отця до українців
        • Надійка Гербіш: «У чесності наша перевага»

          Упродовж 17–18 вересня відбувався молодіжний фестиваль «Вітер на-Дії». Цьогоріч місцем події стала Польща. У Санктуарії Йоана Павла ІІ, що у Кракові, зібрались українці і з України, і з інших країн Європи. Надійка Гербіш модерувала кілька подій, зокрема подію на центральну тему — війна і віра. Про теологію і поезію після Бучі та Ізюму, сприйняття України у світовому книжковому контексті, «воєнну» тему в літературі для дітей, втрати і біль, радість і сестринство — далі в прямій мові Надійки Гербіш

           ,  ,     , ,

          Надійка Гербіш, українська письменниця, фахівчиня у сфері міжнародних прав, перекладачка, книжкова продюсеркаФото надане Надійкою Гербіш

          Я абсолютно переконана, що ми мусимо продовжувати рухатися. Кожен — там, де він уже задіяний або може бути задіяним. Чому важливо продовжувати говорити просто зараз? Передусім тому, що відкладений ПТСР — значно складніший. Дуже важливо проговорювати травму, яку ми проживаємо просто зараз, ділитися одне з одним, розділяти цю травму на всіх, шукати в спільності, в спільноті способи подолання цієї травми. Відчуття співпричетності, розділеного, розламаного болю — цілюще. Уже зараз ми домовляємося про якісь нові проєкти, культурну дипломатію, будуємо ті містки, які потрібні просто тепер, наприклад, ми допомагаємо військовим, доставляємо бронежилети. Але також ми будуємо ці зв’язки, які стануть цінними після перемоги, коли нам потрібно буде дуже багато працювати на відновлення. Кажуть, що на один рік війни потрібно десять років відновлення. Для того, щоб пережити це і пережити якісно, нам потрібно мати дуже міцну спільноту, яка не посиплеться. Біль дуже сильно об’єднує.

          Я багато зараз працюю з темою християнства. Але я не згідна з тим, що християнам потрібно із чимось змиритись. Абсолютно ні. Важливо протистояти злу, чинити активний опір злу. Власне, це є виявом любові. Ми чуємо від християн, що потрібно берегти своє серце, але ми не завжди розуміємо, про що йдеться. Можемо сказати «Берегти своє серце від ненависті до ворога», але можемо сказати навпаки – «Вберегти своє серце від нечулості до ближнього». І мені здається, що друге є пріоритетом. Для того щоб зберегти своє серце від нечулості, нам потрібно боротися, боротися з ворогом. Інколи це викликає дуже сильні емоції, але це просто емоції, які не визначають те, ким ми є. Тому боротися з ненавистю зараз не цілком доречно. Фокус має бути зовсім інший: на любові до тих, хто є наші, свої. 

          Мої проєкти до великої війни були дуже воєнними. Зараз я відчуваю гостру потребу в тому, щоб писати щось ПОСТвоєнне: про надію, про перемогу, про відбудову. Але це не означає, що я відмовляюся від воєнної теми, бо війну треба пережити, перетравити як досвід. І цей біль ще треба буде виписати. Я дуже хочу писати про щось ПОСТвоєнне, але разом з тим я триваю разом з усіма іншими в цьому часі.

          Вже 3 листопада у британському видавничому гіганті Hachette вийде книжка, яку ми написали разом з професором історії Ярославом Грицаком, «Ukrainian Christmas». Вона теж багато в чому про війну. Я дуже вдячна, що британці видають цей текст саме зараз. Права вже викупило німецьке видавництво. Також я пишу зараз для американського видавництва нову книжку. І вона вже ПОСТвоєнна. Закорінена у воєнний досвід, але ПОСТвоєнна. Ще, крім того, для українського видавництва я пишу книжку про Божу любов під час війни.  

          Попри те, що в мене була підготовка, я писала про війну і раніше, все ж я не виявилася готовою ні до цих емоцій, ні до того, що відбувалося. Більше того – через усю цю підготовку, цю інформацію, думаю, я сприймала все, що відбувається, травматичніше. Бо новини про Бучу, а зараз ще новини про Ізюм дуже сильно наклалися на прочитане, десь пережите. Бо коли ти пишеш, ти переживаєш. Наклалося на те, що відбувалося в гетто єврейських, і те, що нацисти робили з євреями теж на території України [У книжці Надійки Гербіш «Ми живемо на краю вулкана» ідеться про єврейське гетто в Збаражі в період Другої світової, — ред.]. І це поглиблювало травми, це поглиблювало біль. І я думаю, що продовжує поглиблювати. З іншого боку, воно дає надію, бо життя триває. І ми досі можемо чинити опір. І ми його чинимо. І я абсолютно переконана в нашій перемозі. І в тому, що ця наша травма стане досвідом для наступних поколінь. І я думаю, що війни не завершаться, що знову в нас буде якась загроза. І ми мусимо бути такими мобільними і готовими, і мобілізованими. Але після цієї війни ми будемо значно сильнішими. 

          На початку дискусії «Війна і віра» я хочу спікерам поставити питання, де був Бог, коли людей катували в Ізюмі [Дискусія відбувалась 17 вересня під час фестивалю «Вітер на-Дії» у Кракові, — ред.]. Я вважаю, що тут, де ми можемо бути такі щасливі і вільні, ми мусимо говорити про тих, кому вже такої нагоди не випаде, про закатованих і загиблих. І мусимо пам’ятати про них тут, поки нам приємно, поки нам легко одне з одним. І знову ж таки, я думаю, якщо я не поставлю на початку цього питання, нам буде дуже легко провалитися в поверхневість. Тільки коли ми дуже гостро відчуваємо біль нашого часу, біль того, що відбувається зараз з нашими близькими, тільки тоді ми можемо говорити про все інше не поверхнево, а глибоко, даючи дуже чесні відповіді. Мені здається, після такого питання ми не перейдемо на дешеві відповіді «Ну все гаразд, Бог залишається Добрим Богом, Він продовжує любити». Я знаю, що Він продовжує любити. Я вірю в це. Але це недостатня відповідь. І власне, про це я хочу говорити. І хочу говорити, що Бог там, де церква, що церква не може відмежовуватись від болю, що церква має бути там, де найбільше смердить, найбільше болить. І це є покликання церкви.

          Я пишу із Audioіtories два проєкти. Один із них – це продовження подкасту «Слово на перетині», де я ставлю схожі питання, але в другому сезоні – здебільшого теологам. Бо мені хочеться чути від них правдиві відповіді. В англійській є термін «shy away» — «соромлячись, відійти вбік». Я хочу дивитися в очі служителям церкви. І чути від них, що вони насправді думають. Другий проєкт — «Вразливий Бог». Після Аушвіцу звучало питання, яка далі може бути теологія, поезія. Зараз мені важливо поставити питання, яка може бути теологія після Бучі й Ізюму. І тому ми пишемо. Не тікаючи, не намагаючись пригладити щось. Ми намагаємось говорити максимально щиро. І коли я записала перший подкаст «Вразливого Бога», продюсер Володимир Ольшанський сказав: «Ти поспішаєш, тікає від власного тексту. У тебе голос стиснутий. Це поганий аудіопродукт». Ми подивились одне на одного, і він каже: «Кращого ти зараз не зробиш». І ми вирішили писати так, як є: зі стиснутим голосом, з тими емоціями, тікаючи від свого болю, не читаючи як акторка, бо я не акторка — я людина, яка переживає цей досвід. Нам важливо зафіксувати його — саме таким, як він є. Мені здається, що в цій чесності наша перевага. Єдине, що ми зараз можемо собі дати, — це право бути чесними з кожною своєю емоцією, навіть найтемнішою. І це наше право як християн сваритися з Богом.

          Коли я писала книжки для дітей про війну, досвід був іншим. Мені хотілося більше зануритись у цей біль, десь його підсвітити максимально ніжно. Я старалася не травмувати. Але зараз я розумію, що я не хотіла б, щоб українські діти читали «Ми живемо на краю вулкана», це текст про гетто. Зараз не час. Колись можна буде повернутись до цієї книжки і рефлексувати. Натомість моя книжка «Яблука війни» — це вже міжвоєнний період. Я думаю, що це текст про надію, про людей, які намагаються боротися. Боротися не із самою проблемою, а з її наслідками. Мені здається, що там є якісь підказки, особливо тому, що науковим консультантом для цієї книжки був пан Ігор Козловський, український науковець, який 700 днів провів у полоні в «ДНР». Ми багато з ним говорили, коли я писала цю книжку. Тому в цій книзі багато надії, світла, сподівання на те, що життя не просто триває, а життя триває в любові. І життя триває в бажанні зберегти тих, хто для нас найцінніший, зберегти той цінний простір між нами. Говорячи про цінний простір між нами, я також маю на увазі — не зруйнований посттравматичним синдромом. Тобто можливість працювати з цією травмою, можливість чекати, що людина відкриється на свій біль, на те, що хтось може бути поруч, коли людина переживає свій біль, на всі ці досвіди. Так, це про Другу світову війну, але, враховуючи те, з ким я цю книжку писала, це і про цю війну. 

          Зараз, коли я говорю зі своєю донькою чи з іншими дітьми, я максимально говорю про світло, про надію, про радість, про те, як мама любить, як вони люблять. Не в усіх лишилися мами. Я не спілкувалася зараз із дітьми, які втратили мам. Але я розумію, що мені доведеться це робити, це дуже важливо. І я не маю права боятися цього. Я спілкуюся з матерями, які втратили синів. І спочатку це дуже страшно: як ти подивишся такій матері в очі, коли ти жива, коли твій чоловік живий, коли твої рідні живі. Перший раз це дуже страшно, але це дуже потрібно і для тебе, і для неї. І зараз я маю на увазі наші перші розмови з Іванкою Димид, яка втратила свого сина Артемія. У той час готувалася наша книжка про Різдво у Британії. Я просила, щоб її присвятили пам’яті Артемія Димида, і мій співавтор, Ярослав Грицак, додав: «А також усім дітям Рахилі, яких замордував сучасний Ірод». І так ми й підписали її.

          На початку війни я втратила дуже бажану вагітність. І звичайно, це дуже боляче. Іванка Димид, коли я прийшла поговорити про її біль, каже: «Давай поговоримо про це». Я була не готова. Вона каже: «Треба. Не ховайся від того. Так буде легше. Говори. Як би ти назвала? Як Дануся, твоя донечка, хотіла б назвати? Хто то мав бути — хлопчик чи дівчинка? Як вона назвала б братика чи сестричку? Говори про це». І в той час я сильно розплакалась у неї там на кухні на стриху. І ми говорили одна з одною про наш біль. І це було цінно, це було про сестринство. Нам усім зараз складно, боляче — такий наш досвід. Я думаю, що тільки в чесності наша відповідь. У чесності і в нестрасі говорити. 

          У світі є великий запит чути про Україну від України. Зараз хочуть чути гучні українські голоси. Їх готові підсилювати. Але ми теж мусимо розуміти, що цей запит, який був ще пів року тому, коли все починалося, зараз інший. Я багато думаю про те, як втримати цей інтерес. Коли ми вимиваємося з їхніх новин, це природно. Як залишитись у їхньому медійному просторі? Передусім ми можемо залишитись у їхніх книжках, книгарнях і бібліотеках. І ми говоримо про це з британцями, в який спосіб ми можемо залишитись. Я бачу, як вони працюють у цьому напрямку, які інтерв’ю чекають на нас у листопаді—грудні: це найкращі, найкультовіші їхні інтелектуальні, культурні програми. З іншого боку, я теж розумію, що це ніша часу, яку нам дають. Така дивна, можливо, паралель, але після Другої світової війни великі видавництва світу казали «Я маю свого єврейського автора», а зараз — «Я маю свого українського автора». Більшість класних світових видавництв мають свого українського автора. Але це може бути просто «галочка»: вийшов роман або есеїстика українського автора — ось ми зробили свою роботу. 

          Нам потрібно рухатися далі. Ми мусимо зробити нашу продукцію про Україну не просто політично важливою, але комерційно вигідною для наших західних партнерів. Поки ми не перейдемо з цієї кількості підтримки заради підтримки у якість продукту, який ми робимо, ми не увірвемося на їхній ринок повноцінно. Одразу, коли почалася війна, мені кілька видавництв світових запропонувало написати книжку, зокрема Hachette. Дуже цікавий проєкт, але моя відповідь була, по-перше, бо є певний часовий ресурс, а по-друге, бо я розумію, як воно буде розвиватися, що, якщо ця книжка, яку ми написали, у вас вийде і буде мати шалений комерційний успіх, я готова спробувати. Але мені важливо, щоб Україна віддавала назад. І зараз уже бачимо, скільки передзамовлень: ця книжка матиме шалений успіх, але це подарункове видання високого рівня. Щоб далі залишатись на цьому рівні, потрібно працювати дуже якісно. Пам’ятати, що ми мусимо бути комерційно вигідними для наших партнерів. І я сподіваюся, що ми втримаємо цей фокус. 

          Розмовляла Олена Руда

          Polskie Radio

          Читай також

        • Під час аудієнції я запитав Папу Франциска: «А знаєте, що про Вас в Україні говорять?»
        • Два монахи із Нідерландів приїхали до Чернігова, щоб відбудовувати зруйновані будинки
        • «Папа звертається до народу, якому заперечили право на існування», — Глава УГКЦ про лист Святішого Отця до українців
          • Оціни

            How useful was this post?

            Click on a star to rate it!

            Average rating 0 / 5. Vote count: 0

            No votes so far! Be the first to rate this post.