Отець Олег Кришталь: «Військовий капелан має бути простим, відвертим і завжди залишатися собою – цього насамперед я вчуся у наших захисників»

Читай також

  • «Папа звертається до народу, якому заперечили право на існування», — Глава УГКЦ про лист Святішого Отця до українців
  • Лист Святішого Отця до українського народу у дев’ятий місяць після початку війни
  • У херсонських катівнях знайшли видряпані на стінах молитви ув’язнених
        • Отець Олег Кришталь: «Військовий капелан має бути  простим, відвертим і завжди залишатися собою – цього насамперед я вчуся  у наших захисників»

          Ще з 1 курсу семінарії о. Олег Кришталь бачив себе поруч із військом. Тоді ж зацікавився Центром душпастирювання військовослужбовців імені Георгія Побідоносця, який діє при Львівській духовній семінарії Святого Духа. Разом з іншими братами та отцями-капеланами почав відвідувати військові частини, навчальні заклади, проводив зустрічі з нашими бійцями. Відтоді пройшло вже немало років і сьогодні о. Олег є штатним капеланом 1-ої окремої бригади Державної спеціальної служби транспорту імені князя Лева. Окрім цього служить у військовому храмі Стрітення Господнього та Гарнізонному храмі святих апостолів Петра і Павла.

          Про те, чого найбільше вчиться у наших захисників, як шукає підхід до військовослужбовців та ким насамперед хоче для них бути – читайте у новому інтерв’ю проекту «Місія – бути поруч: історії військових капеланів ».

          Отче, розкажіть, як ви прийшли у військове капеланство? З якими складнощами тоді довелося стикнутися?

          – Фактично, ще з першого курсу навчання у семінарії я зацікавився Центром душпастирювання військовослужбовців імені святого Георгія Побідоносця, який там діє. Брати-семінаристи розповіли мені, чим вони займаються, сказали, що є можливість ходити у військові частини, бути поруч з хлопцями. Чесно кажучи, тоді я до кінця навіть не уявляв, як все виглядає, як проходять ці зустрічі, часто доводилось стикатися з питаннями військовослужбовців, на які і у мене самого не було відповідей. Спершу думав, що прийти у військову частину – це те саме, що прийти до людей у храмі: тебе чекають, будуть уважно слухати, але насправді, коли вперше до них прийшов, то хлопці просто займалися своїми справами, ніби мене й не помічають, а дехто навіть міг сказати кілька різких слів. Тоді я зрозумів, що служіння в армії – це зовсім інші реалії і треба шукати інші підходи. Я не припиняв ходити у різні військові частини, дивився, як служать там наші капелани і намагався брати з них приклад. Після закінчення семінарії чітко розумів, що хочу продовжувати служіння військовим і згодом отримав запрошений від отця Степана Суса – тепер владики Патріаршої Курії УГКЦ – приєднатися до спільноти Центру військового капеланства Львівської Архиєпархії. Я з радістю погодився і є тут дотепер.

          Які особливості служіння капелана на відміну від парафіяльного священника?

          Знаєте, колись я прийшов в одну з військових частин і мене там зустрів офіцер, перше що він сказав – «Ти хто?». Я одразу почав пояснювати, що є семінаристом, помічником капелана, прийшов до хлопців на бесіди, але на це почув дуже конкретну і радикальну відповідь, яку не можу навіть озвучити. Вже коли я став священником, ми випадково з ним зустрілися і він так зрадів нашій зустрічі, казав, що дуже радий мене бачити. Сьогодні я згадую про цей випадок з усмішкою, але суть цієї ситуації у тому, що поруч із військовими ти маєш бути до всього готовим, маєш вміти зловити їхній настрій, їхню хвилю, але водночас зберігати певну субординацію.

          Особливість ще й у тому, що це не вони прийшли до тебе до храму, а ти йдеш до них. Тому, знаєте, приходити у їхню частину й одразу починати вчити їх життя – це навряд чи приведе до чогось доброго. Для служіння поруч з військовослужбовцями треба мати терпіння, витримку і найголовніше – любов до них, як до своїх співбратів. Варто розуміти, що вони живуть за іншим уставом, мають свої правила. І, звісно, намагатися у всіх ситуаціях залишатися поруч. Бо війна рано чи пізно закінчиться, але капелани залишаться з військом. Адже наші отці-капелани були з військовими ще задовго до 2014-го, а дехто з наших отців починав своє душпастирство ще у 2000-их роках, коли в суспільстві взагалі не існувало розуміння, для чого капелан у війську та що він там має робити. Сьогодні таких питань вже не виникає.

          Ви є штатним капеланом 1-ої окремої бригади імені князя Лева Державної спеціальної служби транспорту. Розкажіть, як почали там своє служіння?

          – Насправді це цікава історія. Після завершення студій семінарії, будучи ще братом та готуючись до рукоположення, був на чергувані у Гарнізонному храмі. Тоді до нас прийшли два військовослужбовці і попросили вервички. На жаль, а може так і мало бути, у той день їх якраз не було, але я взяв номер хлопців і запропонував, що коли вони з’являться, сам їх одразу принесу. Вони залишили мені контакти заступника командира частини з морально-психологічного забезпечення. Я з ним зідзвонився, сказав, що принесу вервички і заодно хотів би поспілкуватися з бійцями, провести коротку зустріч. Він погодився і сталося так, що після першої зустрічі я ще упродовж трьох років опікувався військовими цієї бригади, як семінарист, згодом, як диякон, а у 2019-му став їхнім штатним капеланом.

          Зауважу, що Дерспецтранслужба – це окремий рід військ, у якому я покликаний служити, але окрім душпастирства там, я також є сотрудником у військовому храмі Стрітення Господнього та допомагаю у Гарнізонному храмі, інколи проводжу зустрічі з курсантами, ліцеїстами. З початком повномасштабної війни регулярно з нашими капеланами відвідуємо захисників у госпіталях та реабілітаційних центрах. Ну і, звісно, часто вирушаємо до бійців на Схід, адже там вони особливо нас потребують.

          Яким було ваше 24 лютого, що відчували у той день?

          – Відверто кажучи, того дня у мене був страх. Не знаю, чи знайдеться людина, яка скаже, що нічого не боялася, адже боялися навіть військовослужбовці, ніхто не знав, як будуть розвиватися події далі. Для мене тоді важливо було просто знаходитися з нашими воїнами поруч. Весь день до пізньої ночі я провів у своїй бригаді. Разом із бійцями ми молилися за мир і перемогу. Вони мали потребу у розмові, певною мірою так хотіли виказати свій страх, я натомість старався вибудовувати діалог, бо, не буду приховувати, – у той день я також боявся.

          Чи сьогодні змінилися запити, прохання військових порівняно з попередніми роками війни?

          – Насправді є чимало запитів, які ми, як священники, не можемо відкрити, бо вони озвучені у Святій Тайні Сповіді. Але думаю усім відомо, що в часі війни є багато нових Хрещень, навіть у зрілому віці люди про це просять. Переживши реалії війни, військові свідомо хочуть прийняти християнство і самі приходять до нас із такими запитами. Дехто просить про Тайну Вінчання, багато хто вперше Посповідався чи приступив до Причастя. Бо все-таки основна місія військового капелана – це Сповідь і Причастя, тому стараємось насамперед дбати про це. Коли хлопці перебувають у своїх військових частинах, там вже можемо розгорнути ширшу діяльність.

          Запити, очевидно, є різні, але насправді вони кардинально не відрізняються від запитів усіх інших людей. Поспілкуватися, порадити, вислухати, втішити – цього потребуємо всі ми. Звісно, трапляються й дзвінки посеред ночі, але до цього я уже звик, бо інколи вчасна розмова, сказане доречне слово – рятують життя.
          Порівняно із попередніми роками, очевидно, змінилися масштаби капеланського служіння, бо викликів і потреб тепер значно більше. І також сьогодні всі ми глибше переосмислюємо наші життя і наші цінності.

          Для наших захисників ким сьогодні є військовий капелан насамперед: священником, другом, психологом?

          – Я думаю, що капелан поєднує в собі всі ці риси, кожен із цих аспектів. Звісно, на війні наше першочергове завдання – це Сповідь і Причастя. Тобто, капелан завжди залишається священником, душпастирем і військові це розуміють. Але далі все залежить від капелана, від його ставлення. Тому дуже важливо зберігати цю простоту у відносинах. Інколи навіть священник думає, що зараз приїде до хлопців, швидко їм все підкаже, порадить, але ні – в першу чергу ти маєш їх послухати. Бо насправді це вони можуть багато чого тобі порадити, навіть особисто я чимало речей навчився саме у них, капелани з великим досвідом служіння також про це говорять. Наприклад, коли вирушаю до хлопців на Схід, спостерігаю, як вони працюють, як опановують страх, не сумніваються у рішеннях – я вчуся цього у них. Це мотивує мене також залишатися простим, відвертим, своїм прикладом показувати, як це бути християнином – я вчуся цього сам і намагаюся вчити інших.

          Якими ми маємо стати після цієї війни, який урок для себе винести?

          – Сьогодні кожен боєць скаже вам, що найбільше ми маємо почати цінувати час, не гаяти його даремно. Бо коли попадаєш на війну – це засвідчують усі військові – ти починає розумієш цінність кожної хвилини, тобі важлива кожна секунда і її хочеться використати гідно, не змарнувати. Після війни нам варто ще раз переосмислити цінність часу і зробити це у всіх аспектах: духовному, особистому, сімейному, громадському. Ще до повномасштабної війни багато з нас відкладали на завтра різні справи: завтра піду помолитися, завтра посповідаюся, завтра подзвоню рідним. Війна показала нам, що цього «завтра» може ніколи не бути.

          А що можете сказати особисто про себе? Чи вже переосмислили певні речі?

          – Звісно. Насправді все, що я щойно сказав відношу і до себе. Переосмислення цінностей, усвідомлення себе нацією, розуміння своєї ідентичності, приналежності до рідної держави – очевидно це відбувається з усіма нами. Ще хочу наголосити на такому важливому факті, як батьківське виховання, бо саме батьки формують дітей, нашу нову генерацію. Лише подивіться, яке покоління виховали російські матері і тати. Такою є вся їхня формація: у них відсутній елемент людяності, їм цього не показали і не навчили. Домашнє насильство, проблеми з алкоголем, наркотиками, грубе спілкування – це норми, в яких вони жили і які витворили цих агресорів, ворогів. Тому про виховання дітей треба особливо дбати.

          І насамкінець ще одна річ – ніколи не забути про цю страшну війну, щоб з часом її не повторити. Те, що сьогодні виборюємо такою ціною, не маємо права забути.

          Що у цій війні для вас найстрашніше, а у капеланстві найважче?

          – Найважчий і найстрашніший момент у капеланстві зокрема та у цій війні загалом – втрачати людей, які ще мали жити. Ми вже втратили багатьох друзів, є загиблі з моєї бригади, є ті, хто перебуває в полоні. Тому втрачати – це найважче і до цього ти ніколи не можеш звикнути. У Гарнізонному храмі ми щодня маємо похорони, інколи по кілька на день, але все одно до цього звикнути не вдається, ти щоразу по-новому все переживаєш, знову і знову… А особливо важко, коли гинуть молоді люди – це неприродно і неправильно. І ми знаємо через кого так відбувається – через росію, через ворога.

          У чому наша перемога?

          – Однозначно в любові до свої країни і своїх громадян, а також в нашій згуртованості. Військовослужбовці неодноразово розповідали, що в перші дні повномасштабного вторгнення країна змогла вистояти завдяки згуртованості людей. Ми всі об’єдналися і проявили любов до Батьківщини і до свого ближнього – це допомогло нам встояти у перші дні масивного наступу і це допоможе нам здобути перемогу.

          Тож, віримо у наше військо, покладаємо надію на Бога, зростаємо в любові та єдності і продовжуємо вести бій по лінії свого фронту. Бо якщо шепіт наших молитов звучатиме гучніше, ніж слова наших нарікань, а сила добрих справ перевершить байдужість й бездіяльність, то, можливо, й наша перемога стане хоч трохи ближчою.

          Наступна історія – інтерв’ю з капеланом 103 бригади Сил територіальної оборони о. Нестором Кизиком буде опублікована на ресурсах Львівської Архиєпархії 27.10. 2022 р. Б. о 10:00.

          Підготувала Наталя Бельзецька

          Джерело: Львівська Архиєпархія УГКЦ

          Читай також

        • «Папа звертається до народу, якому заперечили право на існування», — Глава УГКЦ про лист Святішого Отця до українців
        • Лист Святішого Отця до українського народу у дев’ятий місяць після початку війни
        • У херсонських катівнях знайшли видряпані на стінах молитви ув’язнених
          • Оціни

            How useful was this post?

            Click on a star to rate it!

            Average rating 0 / 5. Vote count: 0

            No votes so far! Be the first to rate this post.