Про людей з протезами

Читай також

  • Чи можна з позиції Церкви вважати тих, хто загинув за Україну, новомучениками?
  • Школа міжконфесійного діалогу «Зцілення ран війни: спільне завдання українських Церков»
  • Безпека дітей мовою мистецтва — у Львові презентують інсталяцію «Розпізнати. Реагувати»
        • Про людей з протезами

          Якось з Світлана Крижанівська Блінова говорили про проект, який ми ще не придумали, але суть його в тому, що ми не знаємо як говорити про людей, які втратили кінцівки: з дорослими, з дітьми, з ними.

          Сьогодні з сином виходили з під’їзду і натрапили на чоловіка з протезом ноги та руки.

          Микита як чотирирічна дитина очевидно НЕ може почекати зі своїми запитаннями і озвучує їх негайно в момент виникнення і дуже голосно.

          І це перше, що я зауважила. Ми, дорослі, відводимо погляд, бо не знаємо як зреагувати чи що сказати або запитати, а діти з цікавістю розглядають що там за штуки і як вони згинаються.

          – Мам, в нього залізна нога!
          Прозвучало на пів вулиці. Це було важко не почути всім.

          Я думаю, що в такі моменти дуже важливо зреагувати спокійно і нормально. Не шикати і не смикати дитину. Не закривати рота і не просити тихіше, не звертати вбік. Зреагувати нормально і означає, що це нове нормально і що люди, про яких ми говоримо для нас нормальні. Коли дорослі реагують нормально, діти сприймають щось незвичне як нормально.

          Отже, чи було мені незручно і соромно за свого сина в цей момент? В жодному разі НІ!

          Оскільки запитання було задано так, що чоловік з залізною ногою почув, то і відповідати я почала так, щоб він почув.

          Це друге важливе, що я хочу сказати. Людина, яка ризикувала життям для мене і мого напів нормального львівського життя найменше за все хотіла б почути у відповідь на запитання дитини: шшш, тихо, помовчи, так негарно говорити чи щось типу того. Тож я дуже спокійно продовжила:
          – Так Микито, в нього залізна нога і залізна рука. Цей чоловік мабуть військовий і захищав нас на війні, але сильний вибух зробив так, що він втратив ногу.
          – І йому дали нову?
          – Так, дуже круту! Щоб він міг теж як ми ходити, і навіть бігати, і їздити на машині!
          – Круто!
          – Так, це дуже круто бути військовим (так, так, перефокусувала увагу в потрібному напрямку)
          – Мам, а вона знімається? (не перефокусувався)))
          – Думаю, що так
          – Хм (на секунду засумував), а в мене не знімається
          – Ну, але ж ти і не воював
          – Ну та (погладив свої ніжки)

          Пройшло пів години
          – Мам, а він собі сам купив ту ногу чи йому дали?
          – Я думаю, що українці за те, що він нас захищав через лікарів зробили так щоб йому подарували і він міг робити все, що можемо ми двома руками та двома ногами

          Третє що важливе я зробила – це сфокусувала малого на геройському вчинку, а не на трагічній події. Трагічних подій достатньо в нашій культурі, вже час формувати націю героїв.

          Через кілька годин вдома Микита перепитав:
          – Мам, а чого в нього така залізна рука?

          Дітям треба відповідати так довго як вони питають і не словами «я вже тобі 100 раз казала»
          Тут я включила четвертий сезон Ади Твіст. Якраз у першій серії є маленька дівчинка з протезом, яка каже: я народилась без руки, але тепер у мене є ця крута штука!

          І знаєте, ця розмова могла б ніколи не відбутись, якби я просто сказала «тихо» або «шо ти таке дурне говориш» або переключила увагу на якусь пташку. Але я думаю, що складні і незручні розмови – це найперше справа батьків. Я думаю, що їх ставатиме все більше. І я думаю, що коли діти запитують, то вони справді не знають відповіді.

          А на вулицях буде тисячі крутих чоловіків та жінок з такими «дивними» залізними штуками, на які намагатимуться не дивитись дорослі і на які показуватимуть пальцем діти і задаватимуть от ці свої невчасні і дуже гучні запитання.

          І може я уявляю лиш, але напевне вони слухатимуть відповіді батьків цим чомучкам і ті відповіді мають бути також і в їх вуха про повагу, про дякую і про нормальність.

          Khrystyna Shabat

          Читай також

        • Чи можна з позиції Церкви вважати тих, хто загинув за Україну, новомучениками?
        • Школа міжконфесійного діалогу «Зцілення ран війни: спільне завдання українських Церков»
        • Безпека дітей мовою мистецтва — у Львові презентують інсталяцію «Розпізнати. Реагувати»
          • Оціни

            How useful was this post?

            Click on a star to rate it!

            Average rating 0 / 5. Vote count: 0

            No votes so far! Be the first to rate this post.