Якось з Світлана Крижанівська Блінова говорили про проект, який ми ще не придумали, але суть його в тому, що ми не знаємо як говорити про людей, які втратили кінцівки: з дорослими, з дітьми, з ними.
Сьогодні з сином виходили з під’їзду і натрапили на чоловіка з протезом ноги та руки.
Микита як чотирирічна дитина очевидно НЕ може почекати зі своїми запитаннями і озвучує їх негайно в момент виникнення і дуже голосно.
І це перше, що я зауважила. Ми, дорослі, відводимо погляд, бо не знаємо як зреагувати чи що сказати або запитати, а діти з цікавістю розглядають що там за штуки і як вони згинаються.
– Мам, в нього залізна нога!
Прозвучало на пів вулиці. Це було важко не почути всім.
Я думаю, що в такі моменти дуже важливо зреагувати спокійно і нормально. Не шикати і не смикати дитину. Не закривати рота і не просити тихіше, не звертати вбік. Зреагувати нормально і означає, що це нове нормально і що люди, про яких ми говоримо для нас нормальні. Коли дорослі реагують нормально, діти сприймають щось незвичне як нормально.
Отже, чи було мені незручно і соромно за свого сина в цей момент? В жодному разі НІ!
Оскільки запитання було задано так, що чоловік з залізною ногою почув, то і відповідати я почала так, щоб він почув.
Це друге важливе, що я хочу сказати. Людина, яка ризикувала життям для мене і мого напів нормального львівського життя найменше за все хотіла б почути у відповідь на запитання дитини: шшш, тихо, помовчи, так негарно говорити чи щось типу того. Тож я дуже спокійно продовжила:
– Так Микито, в нього залізна нога і залізна рука. Цей чоловік мабуть військовий і захищав нас на війні, але сильний вибух зробив так, що він втратив ногу.
– І йому дали нову?
– Так, дуже круту! Щоб він міг теж як ми ходити, і навіть бігати, і їздити на машині!
– Круто!
– Так, це дуже круто бути військовим (так, так, перефокусувала увагу в потрібному напрямку)
– Мам, а вона знімається? (не перефокусувався)))
– Думаю, що так
– Хм (на секунду засумував), а в мене не знімається
– Ну, але ж ти і не воював
– Ну та (погладив свої ніжки)
Пройшло пів години
– Мам, а він собі сам купив ту ногу чи йому дали?
– Я думаю, що українці за те, що він нас захищав через лікарів зробили так щоб йому подарували і він міг робити все, що можемо ми двома руками та двома ногами
Третє що важливе я зробила – це сфокусувала малого на геройському вчинку, а не на трагічній події. Трагічних подій достатньо в нашій культурі, вже час формувати націю героїв.
Через кілька годин вдома Микита перепитав:
– Мам, а чого в нього така залізна рука?
Дітям треба відповідати так довго як вони питають і не словами «я вже тобі 100 раз казала»
Тут я включила четвертий сезон Ади Твіст. Якраз у першій серії є маленька дівчинка з протезом, яка каже: я народилась без руки, але тепер у мене є ця крута штука!
І знаєте, ця розмова могла б ніколи не відбутись, якби я просто сказала «тихо» або «шо ти таке дурне говориш» або переключила увагу на якусь пташку. Але я думаю, що складні і незручні розмови – це найперше справа батьків. Я думаю, що їх ставатиме все більше. І я думаю, що коли діти запитують, то вони справді не знають відповіді.
А на вулицях буде тисячі крутих чоловіків та жінок з такими «дивними» залізними штуками, на які намагатимуться не дивитись дорослі і на які показуватимуть пальцем діти і задаватимуть от ці свої невчасні і дуже гучні запитання.
І може я уявляю лиш, але напевне вони слухатимуть відповіді батьків цим чомучкам і ті відповіді мають бути також і в їх вуха про повагу, про дякую і про нормальність.
