Діяння Апостолів 27, 1-44.
1. В тих днях, коли було вирішено, що маємо відплисти в Італію, Павла і деяких інших в’язнів передали сотникові Августової когорти, який звався Юдій. 2. Сівши на адрамітський корабель, який мав плисти попри азійські місця, ми вирушили. З нами був Аристарх, македонець із Солуня. 3. На другий день ми пристали до Сидону. Юдій обходився з Павлом по-людяному і дозволив йому навідатися до друзів і користуватися їхньою допомогою. 4. Відчаливши звідти, ми пливли попри Кипр, бо вітри були противні, 5. і перепливши море, що омиває Кілікію та Памфілію, причалили в Мирах Лікійських. 6. Там же сотник найшов олександрійський корабель, що плив в Італію, і посадив нас на нього. 7. Багато днів пливли ми поволі й насилу прибули до Кніду; коли ж вітер не дав нам причалити, ми попливли попри Крит коло Салмони. 8. І пливучи з трудом попри неї, прибули до одного місця, що зветься Гарна Пристань, біля якої було місто Ласея.
9. Як проминуло досить часу і плавба вже стала небезпечною, бо й піст минув вже, Павло попереджав, 10. кажучи їм:
– Я бачу, мужі, що плавба не обійдеться без шкоди й великої втрати не лише для вантажу та корабля, але й для нашого життя.
11. Та сотник більше довіряв керманичеві й власникові судна, ніж словам Павла.
12. Через те ж, що пристань не була вигідна на зимівлю, більшість була тієї думки, щоб вирушити звідти, і якщо можна, дістатися до Фініки, пристані критської, що звернена до південно-західного і до північно-західного вітру і перезимувати. 13. Коли подув легкий вітрець із полудня, вони, гадаючи, що здійснять свою думку, підняли котву й попливли близько попри Крит. 14. Та незабаром зірвався буревій, що зветься Евракілон. 15. Ухопило корабель, так що він не міг іти проти вітру; ми піддались йому і неслися навмання. 16. Підпливши під якийсь маленький острів, що звався Кавда, нам ледве вдалося опанувати човен; 17. ми витягли його і вжили допоміжних заходів, обв’язуючи корабель. І, боячися, щоб не попасти на Сирту, спустили вітрило, і так нас несло. 18. На другий день, тому що буря сильно нами кидала, почали ми викидати вантаж, 19. а на третій моряки власними руками викинули корабельне знадіб’я в море. 20. А що вже кілька днів ні сонця, ні зір не було видно і буря люто налягала, ми втратили вже всяку надію на рятунок.
21. Коли люди довго не їли, Павло встав серед них і мовив:
– Треба було, мужі, слухати мене й не кидати Криту: так можна було б уникнути цієї небезпеки і шкоди. 22. І тепер раю вам: бадьоріться, ніхто бо з вас життя не втратить, лиш корабель пропаде. 23. Цієї бо ночі явився мені ангел Бога, якому я належу і якому служу, 24. і сказав: «Не бійся, Павле! Ти маєш перед кесарем стати, і Бог дарував тобі всіх тих, що пливуть з тобою». 25. Тому бадьоріться, люди, бо я вірую Богові, що воно так буде, як було мені сказано. 26. Ми мусимо наткнутись на якийсь острів.
27. Чотирнадцята ніч настала, як нас кидало по Адрії; та коло півночі моряки здогадувалися, що якась земля зближається до них, 28. і кинули лот, і було двадцять сажнів глибини. Відпливши трохи, знов кинули лот у море, й було п’ятнадцять сажнів. 29. Тоді, побоюючися, щоб не наскочити на скелясті місця, ми кинули чотири котви з корми і чекали, щоб настав день. 30. А що моряки намагались утекти з корабля і вже були спустили човен у море, вдаючи, ніби хочуть викинути котви з переду корабля, 31. Павло сказав до сотника і вояків:
– Якщо ці не зостануться на кораблі, ви не можете спастися.
32. Тоді вояки відтяли линви човна, і він упав.
33. А як стало розвиднятись, Павло просив усіх щось їсти:
– Оце сьогодні, – казав, – чотирнадцятий день, як ви, ждучи, постите й не їсте нічого. 34. Тому прошу вас щось їсти, бо йдеться тут про ваш рятунок. Ніхто з вас ані волосу з голови не втратить.
35. Сказавши це, взяв хліб, подякував перед усіма Богові і, розламавши, почав їсти. 36. Тоді всі піднялися на дусі й самі стали їсти. 37. Було ж усього нас на кораблі двісті сімдесят шість душ. 38. І як наїлися, почали облегшувати корабель, кидаючи пшеницю в море.
39. Коли настав день, моряки не розпізнали землі; вони лиш угледіли якусь затоку з побережжям, куди хотіли, коли можна, причалити кораблем. 40. Вони відчепили котви й пустили їх у море; одночасно розв’язали вони деменні мотузки і, розпустивши проти вітру жаглик, пустилися на берег. 41. Наскочивши на мілину між двома течіями, корабель застряг: ніс, врізавшися сильно, був нерухомий, а корму трощила навала хвиль. 42. Вояки були тієї думки, щоб в’язнів убити, щоб ніхто з них не втік уплав. 43. Та сотник, що хотів урятувати Павла, стримав їх від того наміру й велів тим, що вміли плавати, першими кидатись у воду й дістатися на сушу, 44. а іншим рятуватися хто на дошках, хто на уламках судна. І таким чином всі врятувалися на землю.
Євангеліє від Йоана 17, 18-26.
18. В той час Ісус звів очі свої до неба і сказав: Як ти, Отче, послав мене у світ, так і я послав їх у світ. 19. Даю себе за них у посвяту, щоб і вони були освячені в істині.
20. Та не лише за цих молю, але й за тих, які через їх слово увірують в мене, 21. щоб усі були одно, як ти, Отче, в мені, і я в тобі, щоб і вони були в нас одно, щоб світ увірував, що ти мене послав. 22. І славу, що ти дав мені, я дав їм, щоб були вони одно, як і ми – одно. 23. Я – в них, і ти – в мені, щоб вони були довершені і в єдності, щоб світ зрозумів, що ти послав мене, і що ти возлюбив їх, як возлюбив єси мене.
24. Отче! Хочу, щоб ті, яких ти дав мені, були там, де я, щоб і вони були зо мною й бачили мою славу, яку ти був дав мені, бо возлюбив єси мене перед заснуванням світу. 25. Отче праведний, світ не пізнав тебе, але я пізнав тебе, і ці пізнали, що послав єси мене. 26. І я їм об’явив твоє ім’я, і буду об’являти, щоб любов, якою ти возлюбив мене, в них була, і я в них.
Йоана 17, 20: “Та не лише за цих молю, але й за тих, які через їх слово увірують в мене”
Ми навіть не усвідомлюємо, який вплив можемо мати на інших. Не знаємо, що здатні своїм життям засвідчити любов Бога, або навпаки, знівелювати все добре, до чого йшли тривалий час, лише через свою слабкістб.
Нам здається, що питання віри – приватне і стосується вилючно нас самих. Та наша віра. наше вміння вірити, наша готовність жити згідно віри – це те, чим ми служимо Богові й чим іншим відкриваємо дорогу до спасіння.
Тож кріпімося у своїй вірі не лише задля себе, а й задля своїх ближніх.
