Святе Письмо з розважанням на 13 вересня

До Корінтян першого послання святого апостола Павла читáння.

1 Кор. 126 зач.; 2, 6-9.

6. Браття, ми говоримо про мудрість між досконалими, не про мудрість цього віку, ні про мудрість князів цього віку, що зникають; 7. але говоримо про мудрість Божу тайну, закриту, що Бог призначив перед віками нам на славу; 8. її ніхто з князів цього віку не пізнав, бо якби були пізнали, Господа Слави б не розп'яли, 9. але, як написано:

Чого око не бачило й вухо не чуло, 
що на думку людині не спало, 
те приготовив Бог тим, що його люблять.

Від Матея святого Євангелія читáння.

Мт. 39 зач. 10, 37 - 11, 1.

37. Сказав Господь: Хто любить батька або матір більше, ніж мене, той мене недостойний. І хто любить сина або дочку більше, ніж мене, той мене недостойний.

38. Хто не бере свого хреста й не йде слідом за мною, той мене недостойний. 39. Хто своє життя зберігав, той його погубить; а хто своє життя погубить задля мене, той його найде.

40. Хто вас приймав, той мене приймає; хто ж мене приймає, той приймає того, хто мене послав.

41. Хто приймає пророка, тому що він пророк, той одержить пророчу нагороду, і хто приймає праведного, тому що він праведний, той одержить праведничу нагороду. 42. Хто напоїть, як учня, одного з цих малих тільки кухликом холодної води, істинно кажу вам, той не втратить своєї нагороди.

1. Коли Ісус скінчив навчати дванадцятьох своїх учнів, пішов звідти навчати і проповідувати по їхніх містах.

Пам’ять оновлення храму Святого Воскресіння Христа і Бога нашого

Предсвяття Воздвиження чесного й животворного Хреста Святого священномученика Корнилія, сотника Оновлення: Мт. 67 зач.; 16, 13-19.
Суботи: Мт. 39 зач.; 10, 37 – 11, 1.

Мт. 67 зач.; 16, 13-19 Євангельська сцена у Филиповій Кесарії є вирішальною миттю у стосунках Ісуса з учнями. Христос ставить питання, яке не можна обійти: «За кого мають люди Сина чоловічого?» – і, головне, – «А ви – за кого Мене маєте?» Це питання особисте. Воно лунає і до нас: ким є для мене Ісус?

Слова Петра звучать як визнання віри: «Ти – Христос, Син Бога живого». Це не просто визнання, що Ісус – пророк чи великий Учитель. 

Це – прийняття Його як Месії, Спасителя, Який має особливі відносини з Отцем. Ісус одразу ж дає відповідь, яка стане фундаментальною для всієї Церкви: «Ти – Петро, і на цій скелі збудую мою Церкву».

У Катехизмі Католицької Церкви читаємо: «У колегіумі Дванадцятьох Симон Петро займає перше місце… Христос, «камінь живий» (1 Пт. 2,4), забезпечує Своїй Церкві, збудованій на скелі–Петрі, перемогу над силами смерті» (ККЦ 552). Петро стає «скелею» не завдяки особистим заслугам, а завдяки вірі, яку в ньому зродив Отець. Його завдання – бути сторожем цієї віри та утверджувати братів.

Ісус довіряє Петрові особливу владу. «Влада ключів» означає право керувати Божим Домом, яким є Церква. Влада «зв'язувати і розв'язувати» означає повноваження відпускати гріхи, проголошувати доктринальні рішення і приймати дисциплінарні рішення у Церкві. (ККЦ 553) Апостол отримує владу не задля себе, а задля служіння всім: щоб вести, берегти і зміцнювати Божий народ.

У цьому уривку бачимо кілька глибоких тем: Ісус як Христос і Син Божий, об’явлений не людськими зусиллями, а Отцем; дар віри як відповідь людини на це об’явлення; заснування Церкви як спільноти віруючих, яка стоїть на твердій скелі – вірі Петра і його служінні. Ми також торкаємося теми Церкви як спільноти спасіння, в якій Христос діє через Таїнства і передає владу апостолам. Саме Церква стає простором зустрічі людини з Христом, де діє Його милосердя і прощення.

Для католиків особливо важливо розуміти значення Петрового служіння як служіння єдності. Папа – наступник Петра – продовжує цю місію: укріплювати братів у вірі, зберігати єдність і передавати Христову істину. Саме тому ми визнаємо у Симоні-Петрі не лише історичну постать, а також живу основу Церкви, що триває у століттях.

Водночас ця подія запрошує кожного з нас до глибшого погляду на власну віру. Петро сказав: «Ти – Христос», але попереду були ще падіння, відречення і навернення. Бути скелею не означає бути досконалим, а означає триматися Христа попри сумніви й слабкість. Це виклик довіряти не собі, а Божій благодаті.

У теперішній час випробувань і тривог, коли війна на нашій землі змушує замислитися над вартістю життя і джерелом надії, ця сцена нагадує: істинна скеля – не політична сила, не людські рішення, а Христос. Саме Його влада сильніша від «воріт аду». І саме через вірність Церкві ми зберігаємо зв’язок з Його обітницями.

Ким є для мене Ісус сьогодні? Чи я визнаю Його Христа і Сина Бога живого лише на словах – чи дозволяю Йому бути моїм Господом і скелею мого життя?

Мт. 39 зач.; 10, 37 – 11, 1.94

«Хто любить батька або матір більше, ніж мене, той мене недостойний» (Мт 10, 37). Ці слова Ісуса звучать різко, майже нестерпно для вуха. Як можна вимагати любові до Бога, що стоїть вище за найсвятіші людські зв’язки – зв’язки родини, крові, поколінь? Але Христос не скасовує заповідь: «Шануй батька твого і матір твою». Він не протиставляє себе сім’ї, а показує новий рівень любові – ту, що не замикається на найближчих, а веде до самопожертви заради вічного. У цьому тексті любов не є емоцією, а рішенням, вірністю, здатністю ставити Ісуса на перше місце – навіть тоді, коли це болить. «Хто не бере свого хреста й не йде слідом за мною, той мене недостойний» (в. 38). Ці слова часто сприймають як заклик зносити труднощі життя. Але йдеться не про пасивне терпіння, а про активний вибір – наслідувати Ісуса аж до хреста. Хрест – це не просто наші проблеми, а конкретне вмирання для себе, своєї волі, свого зручного світу. Це вірність, що не шукає вигоди. Інакше кажучи, учень Ісуса – це не той, хто «все терпить», а той, хто свідомо кладе своє життя на вівтар Євангелія. «Хто своє життя зберігав, той його погубить; а хто своє життя погубить задля мене, той його найде» (в. 39). У сучасному світі популярна ідея «жити для себе», «не втратити себе». Але Христос пропонує парадокс: тільки той, хто втрачає себе заради Нього – по-справжньому знаходить себе. Саме таке «втратити життя» є дорогою до повноти, до справжньої свободи. Бо лише у Христі ми відкриваємо, ким є насправді, і що означає бути людиною. Христос є Той, заради Кого варто втратити своє життя, щоб його знайти.

Наступні слова – про прийняття: «Хто вас приймав, той мене приймає…» (в. 40). Християнство – це не лише вибір Ісуса, а також вибір Його учнів. Прийняти посланця Христа – це прийняти самого Христа, а через Нього – Отця. Це радикальне твердження: ставлення до Церкви, до її свідків, до простих учнів Ісуса стає критерієм нашого ставлення до самого Бога. Тут ідеться не лише про духовенство, а про кожного учня Христа – кожного, хто несе світло Євангелія. Бо Церква – це спільнота посланців, яким довірено передавати Євангеліє.

Цей уривок завершується конкретикою: «Хто напоїть… одного з цих малих… кухликом холодної води… той не втратить своєї нагороди» (в. 42). Євангеліє не вимагає від нас героїзму щомиті, але запрошує до вірної, щоденної любові – до найменших, найвразливіших. Усе, що зроблено з любові до Христа, не забувається. Бог пам’ятає навіть найменший акт любові. Кожен жест милосердя, кожна склянка води, подана ближньому, має вічне значення.

Особливо в контексті війни цей уривок звучить дуже особисто. Ми бачимо, як багато людей втратили рідних, дім, безпеку, мир. Але Христос запрошує: втрать себе заради Мене – і знайдеш Життя. У цьому запрошенні – не абстрактна теорія, а жива дорога учнівства, яка проходить через палаючі міста, госпіталі, волонтерські центри, укриття. 

Саме тут і саме тепер Церква має знову почути: «Хто напоїть одного з цих малих… той не втратить своєї нагороди».

Чи готовий я насправді поставити Христа понад усе – навіть понад найближчих, понад власне життя?

Слово благовісника