Святе Письмо з розважанням на 16 вересня

До Галатів послання святого апостола Павла читáння.

Гал. 204 зач.; 2, 21 - 3, 7.

21. Браття, я не відкидаю Божої благодаті: бо коли оправдання через закон, тоді Христос умер даремно.

1. О нерозумні галати! Хто вас зачарував, вас, у яких перед очима був зображений Ісус Христос розп'ятий? 2. Одне лиш хочу від вас знати: чи ви прийняли Духа, виконуючи діла закону, чи тому що повірили проповіді? 3. Невже бо ви такі безглузді? Почавши духом, завершуєте тепер тілом? 4. Невже ви стільки терпіли марно? Коли б лиш марно! 5. Чи той, хто дає вам Духа і творить чудеса між вами, робить це завдяки ділам закону, чи тому що ви повірили проповіді? 6. Як Авраам увірував у Бога, і це було зараховано йому за оправдання, 7. знайте, що ті, що мають віру – правдиві діти Авраама.

Від Марка святого Євангелія читáння.

Мр. 22 зач. 6, 1-7.

1. Одного разу прийшов Ісус у свою батьківщину, і слідом за ним пішли його учні. 2. Як же настала субота, він почав навчати у синагозі; багато з тих, що його слухали, дивувалися, кажучи:

– Звідкіль оте в нього? Що то за мудрість, що йому дана, і такі чуда, що діються його руками? 3. Хіба він не тесля, син Марії, брат Якова, Йосифа, Юди та Симона? І сестри його – хіба не тут між нами?

4. І брали йому це за зле. Але Ісус промовив до них:

– Нема пророка без пошани, як тільки у своїй країні, між власною родиною та у своєму домі. 5. І не міг зробити там ніякого чуда, лише вилікував деяких недужих, поклавши на них руки; 6. І дивувався їх невірству. І ходив кругом по селах і навчав.

7. Покликав він дванадцятьох і став їх посилати по двох, даючи їм владу над нечистими духами.

Святої великомучениці Євфимії всехвальної Мр. 22 зач.; 6, 1-7.

Ісус повертається у свою батьківщину. Місце, де Він зростав, де всі знали Його як «теслю, сина Марії». Його супроводжують учні, але самі вони залишаються в тіні – усе сфокусовано на Христі, який приходить до своїх. У суботу Ісус навчає в синагозі, і реакція присутніх – не здивування з вірою, а подив із недовірою. «Звідкіль оте в нього?» – це питання, яке звучить не з відкритістю, а з упередженням. Їхнє знання про Ісуса – Його сім’ю, родину, працю – стає для них перешкодою, щоб побачити в Ньому більше. У цьому полягає парадокс: вони «знають» Його настільки добре, що не можуть Його прийняти.

Євангелист Марко описує це як перешкоду-спокусу, об яку спотикаються. Ісус «дивувався їх невірству», – це чи не єдиний раз, коли Христос здивований, і причина цього – закритість серця. Бог приходить у звичному, у знайомому, у буденному. Але серце, звикле до шаблонів і звичних категорій, часто виявляється нездатним визнати в цьому прихід Бога. Така сліпота – духовна – ще гірша за фізичну. Парадокс у тому, що чудеса трапляються не там, де їх очікують, а там, де є віра.

Ісус каже притчу про пророка без пошани. Це прислів’я відоме з інших джерел, але тут воно має особливий наголос – Ісус говорить про себе. Власна родина, рідне місто – ті, хто мав би бути першими свідками Божої дії, – виявляються нездатними визнати її. Не тому, що Христос говорить щось дивне, а тому що Він надто звичний. «Хіба він не тесля?...» – саме те, що мало би зробити Його близьким, стало причиною неприйняття.

Проте навіть у цій атмосфері замкненості Христос зцілює декількох недужих. Божа благодать не зникає, навіть якщо її не хочуть прийняти. Але вона не діє автоматично. Ісус не демонструє силу для видовища, Його чуда – це знаки Царства, які потребують відповіді віри. 

У цьому є велике пастирське застереження: Бог діє, але не нав’язується. І там, де серце закрите, навіть найбільші Його діла залишаються непоміченими.
У цьому уривку бачимо також початок місійного посилання. 

Христос, зіштовхнувшись із відкиненням, не зупиняється: Він іде далі, навчає, посилає учнів. Це нагадує нам, що християнська місія не залежить від того, як нас приймають. Наше завдання – свідчити, як пророки, з любов’ю, з терпеливістю, навіть тоді, коли не маємо пошани, навіть коли наші найближчі не розуміють нас. Бути вірним – означає залишатись вірним і в успіху, і в незрозумінні.

І ще одна важлива річ: цей уривок – про віру. Але не про віру як відчуття чи емоцію, а як здатність побачити в Ісусі Божу дію. Ті, хто дивились на Нього і бачили лише «сина Марії», втратили можливість зустрітися з Богом. Натомість віра відкриває нову перспективу – дозволяє розпізнати в звичному те, що є святим, у звичайному – надприродне, у людському – Божу присутність.

У нашому житті ми часто шукаємо Бога у надзвичайному, очікуємо «знаків», а тим часом Він тихо приходить у чомусь, що стало звичним, знайомим, повсякденним, на яке можемо не звертати уваги, не цінувати: у слові ближнього, у хворобі, у праці, у відпочинку, у щоденній молитві, у Святому Письмі, у буденному та недільному богослужінні, у Євхаристії. Але прийняти Його можна тільки через віру.

Чи не трапляється мені самому відкидати Ісуса – не тому, що не знаю Його, а тому, що думаю, що вже все про Нього знаю?

Слово благовісника