Святе Письмо з розважанням на 29 вересня

До Ефесян послання святого апостола Павла читáння.

Еф. 219 зач.; 1, 22 - 2, 3.

22. Браття, Бог і Отець Господа нашого Ісуса Христа усе підкорив йому під ноги й поставив його вище над усе, як голову Церкви, 23. яка є його тілом, повнота того, що виповнює все у всьому.

1. І ви були мертві вашими провинами й гріхами, 2. в яких ви колись за звичаєм цього світу жили, за владою князя повітря, духа, що діє тепер у синах непослуху. 3. Між ними й ми всі колись жили в наших похотях тілесних, виконуючи примхи тіла і природних нахилів, і ми були з природи дітьми гніву, як і інші.

Від Марка святого Євангелія читáння.

Мр. 48 зач. 10, 46-52.

46. Того часу, як Ісус виходив з Єрихону, син Тимея – Вартимей, сліпий жебрак, сидів край дороги. 47. Довідавшися, що то Ісус з Назарету, закричав він, кажучи:

– Сину Давидів, Ісусе, змилуйся надо мною!

48. Багато хто сварив його, щоб мовчав, та він кричав ще більше:

– Сину Давидів, змилуйся надо мною!

49. Ісус спинивсь і каже:

– Покличте його!

Кличуть, отже, сліпого й говорять до нього:

– Бадьорися! Устань, він кличе тебе.

50. Тоді він, скинувши верхню одежу, скочив і підійшов до Ісуса. 51. Ісус, звернувшись до нього, каже:

– Що хочеш, щоб я зробив тобі?

Сліпий йому каже:

– Учителю мій – щоб я прозрів!

52. Сказав Ісус до нього:

– Іди, віра твоя спасла тебе.

І негайно прозрів той, і пішов дорогою за ним.

Преподобного отця нашого Киріака, самітника Мр. 48 зач.; 10, 46-52.

Ісус іде до Єрусалиму на свою останню Пасху. У Єрихоні, останньому великому місті перед підняттям до святого міста, Його супроводжує велика юрба. Люди йдуть з Ним, слухаючи Його слово. Але посеред цієї подорожі стається дещо несподіване: закричав сліпий жебрак – Вартимей, син Тимея.
Його вигук розтинає спокій паломницької процесії: «Сину Давидів, Ісусе, змилуйся надо мною!» Це крик людини, що нічого не бачить, але ясно усвідомлює, що поряд – Той, хто має силу змінити її життя. І хоча натовп намагається змусити його замовкнути, він не вмовкає – навпаки, кричить ще дужче.

У цьому сліпому ми бачимо образ кожного з нас, хто у темряві свого безсилля відчуває: ще є шанс. Його вигук – це молитва, в якій поєднуються біль, віра і надія. Він не просить золота, не чекає милостині – він прагне лише одного: прозріти. Бачити – не лише фізично, але глибше – побачити Христа і йти за Ним.

Ісус чує цей голос серед натовпу. Зупиняється. І кличе. Це один із найпрекрасніших моментів у Євангелії – серед усього галасу, цікавості, релігійної метушні Христос чує одного. Не найвпливовішого, не найрозумнішого, не священника – а жебрака. Бо серце, що кличе з вірою, ніколи не залишається без відповіді.

Вартимей реагує блискавично. Скидає з себе одяг – єдине, що, мабуть, мав, – і біжить до Ісуса. Це символ внутрішньої готовності залишити все, що обтяжує, заради нового життя. Цей жест – акт довіри: він ще не прозрів, але вже біжить до Того, Хто дає зір.

І тут звучить запитання: «Що хочеш, щоб Я зробив тобі?» Воно просте, але дуже важливе. Ісус не діє автоматично. Він запрошує до діалогу, дає простір для особистої відповіді. Так і сьогодні: Він знає наші потреби, але хоче, щоб ми самі озвучили їх у щирій молитві. Бо тільки тоді починається справжнє уздоровлення – у діалозі любові. «Учителю мій – щоб я прозрів!» – відповідає Вартимей. Його відповідь проста, пряма і глибока. Він не просить чудес – він хоче бачити. Ісус не торкається його очей, не чинить нічого театрального – лише каже: «Іди, віра твоя спасла тебе». У цих словах криється вся суть: справжнє чудо стається там, де є віра. Віра – це не просто згода з якоюсь істиною, а глибоке довір’я тому, хто перед тобою. І ця віра – спасенна.
Вартимей прозріває – і не повертається на своє місце край дороги. 

Він іде за Ісусом. Тепер він не просто зцілений, не просто «бачить» – він став учнем. Його шлях не завершився чудом, а лише почався ним. 
Зцілення стало дверима у нове життя. Так само й з нами – Господь не лише відповідає на молитви, а кличе за собою. Він хоче не просто дати полегшення – а запросити у стосунок, у дорогу, у Царство.

Цей євангельський уривок говорить і про глибину нашої віри, і про готовність до змін. Скільки разів ми відчували Божий заклик – але залишалися сидіти, тримаючись за свою «одіж» – звички, страхи, комфорт? Скільки разів ми просили – але не були готові відповісти? Віра – це не лише просити, а і слухати; не лише кликати, а й іти.

Чи вірю я, що Христос чує мій голос серед натовпу? Чи маю сміливість залишити старе життя.

Слово благовісника