Слава Богу, українська мова!
– втішено вигукнула я, коли по той бік прилавку однієї з варшавських кав’ярень виявився хлопець із Львівщини. “Зупу і бульбу” ми наминали тоді із великим задоволенням, бо хоч, перебуваючи в Польщі на Світовому Дні Молоді, дуже гарно спілкувалися з щирими польськими хлопцями та дівчатами (хоч іноді з нашого боку то був якийсь польсько-англійсько-український суржик, нам ще вчитись і вчитись!), але почути рідну мову посеред Варшави, особливо тоді, коли не знаєш, як правильно сказати, що саме ти хочеш з’їсти, було дуже приємно.
(Не менш приємно було, як польська молодь, на парафії якої ми гостювали, співала почергово українські та польські куплети популярних релігійних пісень під час Богослужіння. Як ретельно підготувала нам переклади всіх молитов, які ми спільно проводили у костьолі святої Луції в Рембертуві. Але мова сьогодні не про них, а про нас).
І ось Краків, ресторан швидкої їжі майже в центрі. Хлопчина за прилавком із ідеальним московським акцентом російської мови виявляється… киянином…
Через кілька днів на останньому “шлагбаумі” до свого сектора на Поле Милосердя знайомимося із молодим корінним поляком, який, почувши, що ми з України, радісно представляється Мішою. Я тільки кажу Міхалу, що мені приємно познайомитися, і вже не дуже дивуюсь, … А тільки думаю собі. Скільки киян, львів’ян, харків’ян у Польщі розмовляє російською – між собою та з оточенням? Чому ж ви, люди, потім дивуєтеся, що нас за кордоном якось не так сприймають? Ми маємо свою державу, свою мову, і кожен-кожен з нас є лицем України для світу. І нам обирати, чи друкуватимуть поляки путівники російською мовою із російським та українським прапорцем на обкладинці, чи матимуть у найкрутіших музеях україномовних екскурсоводів.
Ми з поляками є дійсно близькими сусідами. І вони бачать нас зблизька. Наші настрої, наш патріотизм: не з телевізора, а від людей, від українців, які в них гостюють чи працюють, а також у яких гостюють вони.
Чи побачать вони в тобі частинку України?
