Мистецтво, мабуть, гребує правилами етикету, коли здатне проникати до нас крізь жили і збурювати кров. Особливо, театральне: ілюзія життя, псевдореальність на декілька годин, здатна змінювати зсередини.
Трагедія «Борис Годунов» у виконанні акторів литовського театру та постановці режисера Еймутаса Някрошуса – яскрава спроба інтерпретації культового театрального твору.
Слід бути обачним, перш ніж обирати для свого мистецького вікенду цю річ – аж надто складно і про надто глибинні речі.
Однак якщо ви в черзі за явищем елітарного смаку та до кипіння збуреного естетичного чуття – вам сюди.
Важко сказати, що гра акторів була високого класу. Це як сказати про еспресо: було смачно. Сценічне еспресо було цього разу таким, що ще подовго мені здаватиметься, що окремі жести та рухи ллються крізь мою пам’ять. Тобто, незабутнім.
Важко передати чи описати насолоду від справжнього – її слід відчути. Сказати варто, мабуть, про наскрізні проблеми драми: влада – людяність – совість.
Що тобі з того, що здобудеш весь світ, а занапастиш душу? Запитує Біблія.
Муки могутнього у своєму владарюванні Бориса Годунова, правителя жорстокого і мудрого, – ось центральний конфлікт твору.
Правитель на межі безумства за скоєне зло – вбивство дитини. Він розорений постійними докорами совісті. Чудовий, філігранно продуманий образ Миколки – юродивого чоловіка. Нерозумному, йому відкриті усі шпарини соціуму, бо у жодній його не сприймають всерйоз.
Вистава починається зі сцени «совгання стільцем» – жахливий пронизливий звук у виконанні Миколки, який просто не терпить Годунов – звук совісті?
Трагедія нікчемності і немічності – мати усе, загубивши себе. Ковзаючи по мокрому, по слідах розлитої невисохлої крові, ти, Борисе, впевнений у своїй могутності? Впевнений у своєму оточенні, яке готове зрадити за найменшої нагоди? У народі, чиїм правителем ти є, для якого чарка – бог, а пір’я небесного ангела згодиться для подушки? Чернь – вона і є, чернь. Позбавлена критичного мислення, здеградована маса – хіба це народ? Дерев’яне взуття у формі валянків із безбожним човганням – чудове зображення нікчемності цих людей.
Келійний послушник, з якого виростає злочинець і брехун – ще один клаптик загального полотна. Прикидаючись воскреслим дитям убитого Димитрія, він іде, щоб завоювати владу. Трагедія та іронія. І йому вдається досягти свого, коли Годунов помирає, а влада переходить до його прибічника-зрадника.
Смерть дітей Годунова, насильницька, з рук його ж прибічників – завершує драму. Коло замикається. Від злочину – до злочину, через оргії людської нікчемності на фоні одвічної пристасті до влади. Ось вона, її ціна – побудована на крові і омита нею, влада майже завжди приходить ціною власної душі.
Глибочінь трагічного – те, що справді вдалось передати акторам. Безцінна увага до деталей, відточена гра і неймовірна майстерність метафоричної режисерської інтерпретації заслуговують високої оцінки.
