Сьогодні святкуємо праздник святих верховних Апостолів Петра і Павла. Обидва помилялись та впадали у спокуси, обидва удостоїлись першості (Петро – в гідності, Павло – у служінні), обидва були ревними слугами Христа і обидва померли мученицькою смертю за віру Христову.
Апостол Петро
Читаючи Євангеліє ми стаємо свідками падінь та піднесень Апостола Петра. Спершу Христос, за визнання Петра, через благодать Духа, підносить його над іншими Апостолами:
Прийшовши в околиці Филипової Кесарії, Ісус спитав своїх учнів: “За кого мають люди Сина Чоловічого?” Ті відповіли: “Одні за Йоана Христителя, інші за Іллю, ще інші за Єремію або одного з пророків.” “На вашу ж думку”, – до них каже, – “хто Я?” Озвався Симон Петро і заявляє: “Ти – Христос, Бога живого Син.” У відповідь Ісус сказав до нього: “Щасливий ти, Симоне, сину Йонин, бо не тіло і кров це тобі відкрили, а Отець Мій небесний. Тож і Я тобі заявляю, що ти – Петро (скеля), і що Я на цій скелі збудую Мою Церкву й що пекельні ворота її не подолають. Я дам тобі ключі Небесного Царства, і що ти на землі зв’яжеш, те буде зв’язане на небі; і те, що ти на землі розв’яжеш, те буде розв’язане й на небі.” Тоді Він наказав учням, щоб вони нікому не казали, що Він – Христос. (Мт 16:13-20)
Однак одразу після цього Петро помиляється, не розуміючи Христової Жертви:
“З того часу Ісус почав виявляти своїм учням, що Йому треба йти в Єрусалим і там багато страждати від старших, первосвящеників та книжників, і бути вбитим, і на третій день воскреснути. Тоді Петро, взявши його набік, став Йому докоряти: “Пожалій себе, Господи! Це хай не станеться з Тобою!” Він обернувся і сказав Петрові: “Геть, сатано, від Мене! Ти Мені спокуса, бо думаєш не про Боже, а про людське.”” (Мт 16:21-23)
Далі, опісля Тайної Вечері, читаємо у Євангеліє, як Петро дуже самовпевнено поводиться:
Каже до Нього Симон Петро: «Господи, куди ж ідеш?» Відказує йому Ісус: «Куди Я йду, неспроможен єси зо Мною нині йти. Аж потім підеш за Мною.» Петро ж до Нього: «Чого бо, Господи, неспроможен я нині йти за Тобою? Життя моє за Тебе покладу я!» «Життя твоє покладеш за Мене? – відрікає Ісус. – Істинно, істинно кажу тобі: Не запіє і півень, а ти вже тричі відречешся Мене.» (Йо 13:36-38)
Однак, через цей упадок Петро не зневірився, але перебував у надії з іншими Апостолами, тож Ісус після свого Воскресіння підтверджує Петрове верховенство над Церквою:
“Коли ж поснідали, каже Ісус до Симона Петра: «Симоне Йонин! Чи любиш ти Мене більш, ніж оці?» – «Так, Господи, – відрікає той Йому, – Ти знаєш, що люблю Тебе.» Тож мовить йому: «Паси Мої ягнята!» знову, вдруге каже до нього: «Симоне Йонин! Чи любиш Мене?» «Так, Господи, – відвічає йому, – Ти знаєш, що люблю Тебе.» І мовить йому: «Паси Мої вівці!» втретє йому каже: «Симоне Йонин! Чи любиш ти Мене?» І засмутився Петро, що аж утретє його питає: «Чи любиш Мене», – то й каже Йому: «Господи, Ти все знаєш, Ти знаєш, що Тебе люблю!» І каже йому Ісус: «Паси Мої вівці! Істинно, істинно говорю тобі: Коли ти молодший був, то підперізувався сам і ходив, куди сам бажав. А як постарієшся, то руки свої простягнеш, і підпереже тебе інший та й поведе, куди ти не схочеш.» Сказав же Він це, вказуючи, якою то смертю прославить Бога. І промовивши те, сказав йому Ісус: «Іди за Мною!» (Йо 21:15-19)
Апостол Петро ревно служив Церкві, та свого часу, за Переданням Церкви, був розіп’ятий за свою віру в Христа в Римі, настільки люблячи Христа, що побажав щоб його було розіп’ято догори ногами, бо вважав себе недостойним померти, як сам Спаситель.
Апостол Павло
Павло (Савло) був ревним фарисеєм і переслідував християн, бо вважав нашу віру в Христа як Сина Божого, за богохульство, про це читаємо в оповіді про мученицьку смерть Стефана:
“Вони ж закричали голосом великим і, затуливши вуха свої, кинулись на нього разом та вивели за місто, і почали каменувати. Свідки ж поклали свою одежу у ногах хлопця, що звався Савло. І каменували Стефана, який взивав, мовивши: «Господи Ісусе, прийми дух мій!» А впавши на коліна, закликав сильним голосом: «Господи, не постав їм цього за гріх!» І промовивши це, смертю заснув. … Савло ж погоджувався з його вбивством. І настало того дня велике переслідування Церкви, що в Єрусалимі. Всі, крім апостолів, розсипались по селах Юдеї та Самарії. … Савло, іще дихаючи погрозою та вбивством на Господніх учнів, прийшов до архиєрея і попросив у нього листів у Дамаск до синаног, щоб, коли знайде якихнебудь чоловіків та жінок, що тримаються цього визнання, привести їх зв’язаними в Єрусалим. (Дії 7:57-60, 8:1, 9:1-2)
Однак по дорозі в Дамаск стається чудо – Христос покликує Павла до Апостольства:
Коли ж він був у дорозі й наближався до Дамаску, зненацька засяяло навкруг нього світло з неба, і він, упавши на землю, почув голос, що говорив до нього: «Савле, Савле! Чого мене переслідуєш?» Він запитав: «Хто ти, Господи?» А той: «Я – Ісус, що його ти переслідуєш. Встань же, та йди в місто, і тобі скажуть, що маєш робити.» (9:3-6)
Тож Бог послав слугу свого Ананію, щоб той поклав руки на Павла і той прозріє, та навіть Ананія, чувши про злочини Павла, сумнівався:
Ананія ж відповів: «Господи, чув я від багатьох про того чоловіка, скільки він зла заподіяв твоїм святим в Єрусалимі. Та й тут він має владу від архиєреїв в’язати всіх, що прикликають твоє ім’я.» Але Господь сказав до нього: «Іди, бо він для Мене вибране знаряддя, щоб занести Моє ім’я перед поган, царів, і синів Ізраїля. Я бо йому покажу, скільки він має витерпіти за Моє ім’я.» (9:13-16)
Однак Павло, скільки був ревний у переслідуванні християн до свого навернення, стільки ж став після того ревний до служіння Церкві Христовій та поширення Євангеліє:
Браття, в чому б хто не показав відваги, – говорю мов безумний! – я також можу її показати. Вони євреї? Я теж. Вони ізраїльтяни? Я теж. Потомки Авраама? Я теж. Слуги Христові? Говорю неначе нерозумний: я більш від них. Багато більше в трудах, багато більше в тюрмах, під бичами надмірно, у смертельних небезпеках часто. Від юдеїв я прийняв п’ять раз по сорок без одного ударів, тричі киями мене бито, раз каменовано, тричі корабель зо мною розбивався; день і ніч провів я у безодні; у подорожах часто, у небезпеках на ріках, небезпеках від розбійників, у небезпеках від земляків, у небезпеках від поган, у небезпеках у місті, у небезпеках у пустині, у небезпеках на морі, у небезпеках від братів фальшивих; у праці та в труді, в недосипанні часто, у голоді та спразі, часто в постах, у холоді й наготі! Крім того всього, моє щоденне піклування – журба про всі Церкви! (2Кор 21-28)
Передання Церкви свідчить, що Апостол Павло помер мученицькою смертю за віру в Христа – йому відтяли голову мечем за часів римського імператора Нерона.
Найбільший ворог
Господь в книзі Одкровення Йоана застерігає одну з християнських громад про те, щоб не були літеплі, тобто байдужі:
Знаю твої діла, що ні зимний ти, ні гарячий. Якби ти зимний був або гарячий. Тому, що літеплий ти, але ні гарячий, ні зимний, то вивергну тебе з уст Моїх. (Од 13-22)
Також і в Євангеліє Христос навчає про потребу робити зусилля, аби досягти Царства Небесного:
Від часів Йоана Христителя і понині Царство Небесне здобувається силою; і ті, що вживають силу, силоміць беруть його. (Мт 11:12)
Люди, гарячі у вірі – і християни, і представники інших вірувань, і “войовничі” атеїсти – можуть помилятись, можуть впадати у гріх, але все ж спастися через свою ревність і прагнення Правди. Людина ж літепла, байдужа до віри, Бога та Церкви може і мати якісь заслуги та заспокоювати себе думкою про те що вона така як всі, але буде через свою байдужість у більшій небезпеці.
Натхнене проповіддю о. Василя Мироша, пароха храму Зіслання Святого Духа (Львів, Сихів)
Ілюстрації:
uk.wikipedia.org
treasureboxmy.blogspot.com
fr.wikipedia.org
