Ми звикли сприймати Христових учнів як героїв віри, якихось надлюдей, які сміливо голосили Добру Новину і не вагалися віддати за неї життя. Це, звісно, правда, але частково. Для повної картини мусимо добре розуміти, Хто стоїть за їхніми величними ділами.
Адже, якщо вчитаємось у Євангелія, починали вони приблизно звідти, звідки й ми – з людської немочі, яка бере свій початок ще від гріхопадіння наших прародичів. Не завжди вони були такими, якими ми звикли їх вважати. Навіть постійно перебуваючи при своєму Божественному Учителю, слухаючи Його науку, досвідчуючи Його спосіб життя, приймаючи від Нього надзвичайну владу, учні ще неодноразово проявляли свої слабкості. Не все розуміли, «серце їхнє було нечуйне» (Мр 6,52), прагнули помсти (Лк 9,54), земних почестей (Мр 10,37) і врешті-решт злякалися й розбіглися, коли Ісуса схопили (пор. Мт 26,56; Мр 14,50).
Спершу «виганяли численних бісів, а й намащували олією чимало хворих та оздоровлювали» (Мр 6,13), а потім через свою малу віру (Мт 17,20) не змогли впоратися з німим духом (Мр 9,17-18), за що заслужили від Ісуса називатися родом невірним та розбещеним (Мт 17,17). Досвідчивши одного разу чудесне помноження хлібів Ісусом (Мр 6,35-44), знову питають: «З чого й хто міг би нагодувати їх хлібом ось тут у пустелі?» (Мр 8,4). Нарешті Петро після свого визнання: «Ти – Христос, Бога живого син» (Мт 16,16) наважується протиставити свою волю Його Божественній, уподібнившись до сатани (Мт 16,23). Чому ж такий контраст: після надзвичайних об’явлень – ще болісніші падіння й розчарування? Ісус пояснює: «бо не тіло і кров це тобі відкрили, а Отець мій небесний» (Мт 16,17).
Так само й нам не слід думати, що, помітивши раз-другий надзвичайні дари в собі, ми вже осягнули спасіння. Та ще й власними силами… Бо, впиваючись перемогою і ніжачись у променях її сяйва, можемо в ту ж мить зазнати протилежного досвіду, аби спуститися на землю і переконатися – хай якась незначна битва і виграна, та війна триває. І Той, Хто забезпечить нашу остаточну перемогу в ній, – Бог. Не тіло і не кров. Не якісь наші мізерні засоби та зусилля.
Після усіх своїх маленьких перемог, здійснених Божою благодаттю, апостолам, коли Ісуса розп’яли, ще нижче довелося упасти в безодню відчаю, пройти долиною темряви (Пс 23(22),4). Усі їхні сподівання зруйнувалися, бо Того, на Кого вони поклали свою надію, переможено. І ось у це їхнє розчарування приходить Бог, Бог Воскреслий. А з Ним повертаються надія та натхнення до нових звитяг, як внутрішніх, так і зовнішніх. Приходить Той, Хто «смертю смерть подолав», а, значить, уже нічого нам боятися, якщо послідуємо за Ним. Той, Хто запевняє, що споготує нам місце біля Себе (пор. Йо 14,3), і Своїм вознесінням примирює нас, земних, з небесним. Той, Який обіцяє прислати Духа Утішителя (Йо 16,7) і невдовзі виконує обіцяне (Ді 2,1-13).
І аж тепер, після Зіслання Святого Духа, апостоли постають у звичному для нас амплуа. Не своїми силами, а під Його натхненням вони отримують дари мов, зцілення, пророкування і ширять Добру Новину «в Єрусалимі, у всій Юдеї та Самарії й аж до краю землі» (Ді 1,8), відважно зустрічаючи на своєму шляху всілякі загрози та терпеливо долаючи труднощі. Про таку славу вони й мріяти не могли в той момент, коли Ісус їх покликав, бо підходили до цієї справи суто за людськими мірками. Тепер Святий Дух навчив їх мислити зовсім по-іншому, по-божому, перемінив їх обновленням їхнього розуму (пор. Рм 12,2), навів на всю правду (Йо 16,13).
Той Дух супроводжує кожного з нас від моменту нашого Хрещення. І ми відповідальні за те, чи приймемо Його дари, примножуватимемо Його плоди, а чи своїми гріхами, лінивством, злобою, невдячністю, нечистотою загасимо Його (пор. 1 Сл 5,19). За нами вибір: чи стати Христовими апостолами і під натхненням Святого Духа звершувати великі діла, чи, вважаючи себе самодостатніми, продовжувати грузнути у багні своїх немочей та ілюзій.
