Провідна зірка у неповторному світі молитви

Опублікувавши декілька днів тому на «ДивенСвіті» статтю під назвою «Духовність душевна і бездушна», в якій намагався показати, що зразкове, але бездумне, немовби автоматичне, виконування релігійних практик ще не забезпечує нам повноцінних стосунків з Богом, отримав на неї коментар: «ВВАЖАЮ, КРАЩЕ НЕ МОЛИТИСЬ ЗАУЧЕНИМИ МОЛИТВАМИ, А ПРОСТО, ЩИРО …ВIД УСIЄЇ СВОЄЇ ЩИРОЇ ДУШI ПОМОЛИТИСЬ».

Ніби й продовження вкладеної у матеріал думки, бо говорив я в ньому і про те зокрема, що молитва – не віршик, який заучують напам’ять, але щось захотілося додати. Хвала Богу і вам, шановні читачі, що надихаєте своїм вдумливим прочитанням до нових пошуків і виступаєте ретрансляторами тем, які хвилюють суспільство. Тому про них потрібно говорити. Технічні ж засоби лише уможливлюють цей діалог, дають змогу вести його плідно.

Відповідь на вищезгадане повідомлення можна було помістити і в коментарі, але молитва – тема настільки делікатна і багатогранна, що аж ніяк не вписується у формат соцмереж. Тож вирішив поділитися дещо розлогішим матеріалом.

Почну з власного досвіду, зі своїх перших кроків у цей неповторний світ молитви, спілкування з Творцем. Ті, хто вчить маленьких дітей молитися, знає, які сюрпризи вони при цьому можуть підносити. Головне – не боронити надто, хай вчаться, бо це справді «молитва від усієї своєї щирої душі», молитовний досвід, який не стоїть на місці. Ось і мені від «усієї своєї щирої душі» видалося недостатнім молитися за здоров’я бабусі, а й за здоров’я її чорної і червоної палиць, якими вона щодня послуговувалась.

Делікатне, сповнене любові пояснення щодо доречності тих чи інших формулювань при розмові з Творцем, без крику, критики і осуду, як правило, допоможе дитині перейти на новий, вищий, якісніший рівень молитви. Гірше, коли дитині нікому її навчити, наставити, і вона далі випрошуватиме здоров’я для палиць вже в поважному віці. Що ж скажемо про таку людину?

А що скажемо про себе, якщо роками, ніби й молячись своїми словами, тільки те й робимо, що випрошуємо? І то чого? Грошей багато, квартиру, машину, щоб дитина вступила (але обов’язково туди, куди ми запланували), щоб нам одна і друга справи вдалися (теж згідно з нашим уявленням)… Богу під силу нас усім цим забезпечити, але чи це доцільно, чи це сприятиме здійсненню Його щодо нас плану спасіння, питання відкрите. Так і товчемося у тих своїх власних молитвах, замикаємось, а потім ще й на Бога нарікаємо, що Він нас не чує.

Тут нам якраз і здалася б провідна зірка, яка вказала б, як вийти з цього замкненого кола. Нею є Сам Бог, Який не чекає, коли ми вигадаємо спосіб, як до Нього звернутися, а Сам виявляє ініціативу й виходить нам назустріч. «Про що бо нам молитися як слід, ми не знаємо, але сам Дух заступається за нас стогонами невимовними» (Рм 8,26). Це може бути і безпосередньо через думку, а може бути через натхненне Ним Писання і молитовний досвід Церкви, яку Він від П’ятидесятниці провадить і якою керує.

З цих останніх двох джерел нам якраз і є чому повчитися, зокрема, щоб і наша молитва власними словами була гідною розмови з Творцем, а не «випрошуванням здоров’я для палиць». Ісус заохочує просити: «Просіть і дасться вам; шукайте і знайдете; стукайте, і відчинять вам» (Мт 7,7). Але кількома рядками перед тим навчає також, чого нам слід передусім шукати: «Царство Боже та його справедливість» (Мт 6,33).

Не «здоров’я для палиць» та й не здоров’я узагалі просить апостол Павло у своїх молитвах за засновані ним спільноти християн, за «дітей своїх улюблених» (пор. 1Кр 4,14), а «духа мудрості та об’явлення» (Еф 1,17), зростання любові у «досконалім знанні та в усякому досвіді» (Флп 1,9), дару «розпізнавати те, що ліпше» (Флп 1,10), «повного спізнання Божої волі в усякій мудрості та духовному розумінні» (Кл 1,9), життя, достойного Господа, плідності у всякому доброму ділі (пор. Кл 1,10) тощо. Прохання геть не приземлені, але від того не менш важливі.

Та й не тільки проханням є молитва. Святі Отці Церкви до цього типу додають ще молитви прослави, подяки, перепрошення. І самі ж своїм власним досвідом, через написані ними тексти цьому навчають. Вчитуючись у них, ми й самі навчаємось молитви в повному розумінні того слова. І нічого страшного, якщо раптом ми в молитві чи то зі Святого Письма, чи то святоотцівській, чи то в піснеспівах богослужінь добового кола, знайдемо такі слова, які нас зачеплять, відобразять те, що нас саме зараз хвилює, нам захочеться їх повторювати знову й знову, аж поки не запам’ятаємо, і потім вже з пам’яті знову до них звертатимемось у відповідний момент. Так як, наприклад, Ісус, вихований у традиції псалмів, під час неймовірного болю Свого розп’яття звертається до слів псалма: «Боже мій, Боже мій, чому мене покинув?» (Пс 22(21),2; Мт 27,46; Мр 15,34). І робить це щиро.

Ми ж стількома непотрібними речами засмічуємо свою пам’ять, та ще й докладаємо до цього значних зусиль, то чому ж не можемо запам’ятати текст, яким молились ті, хто випередив нас на дорозі до святості, і збагатити ним свою, навіть спонтанну молитву, поглибити через його вдумливе (!) промовляння зв’язок з Богом. Недарма ж Він дав нам пам’ять. Та й для самої пам’яті як здатності нашої душі корисніше наповнюватися чи то біблійними, чи то літургійними текстами, ніж безглуздими пісеньками та анекдотами. Щоб «уся наша істота – дух і душа, і тіло – були збережені без плями на прихід Господа нашого Ісуса Христа» (пор. 1Сл 5,23).