У духовному житті, напевне, найменш вдячним ділом є проводити межі, давати інструкції та виводити формули. Воно – надзвичайно багатогранне, з індивідуальними суттєвими особливостями для кожної людини, які не всі й не одразу вдається охопити. А ще, хочемо цього, чи не хочемо, зовнішні обставини теж на нього впливають. Тож, які поради ми б не отримували, вони все одно стосуватимуться загалу, і нам необхідно просити передусім у Святого Духа дару мудрості, а потім і самим докладати зусиль: аналізувати, роздумувати, шукати, аби досягти бажаного результату. Покрокове слідування за інструкціями – не для духовного життя.
Плисти за течією без жодного курсу можна, але чи винесе вона нас до потрібного місця, чи не приб’є до якоїсь глухої затоки, чи не розіб’є нас об пороги, певними бути не можемо. А таким курсом, який не дозволить нам збитися зі шляху, є слово Боже, Церква, голос нашого сумління, чеснота розсудливості. Вдумливо та уважно вдаючись до них, ми вчасно зможемо розпізнати усі рифи та пороги, бачитимемо, куди слідувати, куди повертати, коли пригальмовувати, а коли напинати вітрила. Бо всього цього жодна інструкція не передбачить. Сміятиметься будь-який стерновий, якщо йому для навігації дадуть детальну інструкцію і змусять покроково її дотримуватися. Він-бо знає, що у його ділі часто треба діяти згідно з конкретною ситуацією, різновидів яких може скластися безліч. Він має чіткий курс, і часто повинен вдаватися до неординарних рішень, щоб не збитися з нього.
У нашому духовному житті, коли, наприклад, проводимо іспит совісті, часто користуємось підказками в молитовнику. Хвала Господу, що в нашій Церкві видавнича справа впевнено розвивається, що через друковану продукцію та Інтернет маємо доступ до більш чи менш детальних переліків гріхів проти кожної заповіді. Ці вказівки для іспиту сумління можуть нам дуже допомогти в розпізнанні, що є гріхом, а що ні. Але й вони не завжди остаточно можуть провести цю межу.
Наприклад, коли йдеться про гордість і гординю. Під першою будемо розуміти почуття власної гідності, задоволення від чогось досягнутого чи отриманого, а під другою – негативний її бік, коли, перейшовши певний рубіж, з поваги до себе перетворюється на зневагу до інших, а з утіхи – на зловтіху. Де цей рубіж, не скаже жоден богослов.
Звісно, багато Отців і Вчителів Церкви успішно досліджували гордість і гординю, вказували їхні риси, але неможливим буде вимагати від них вичерпної відповіді для кожної окремої людини. Вона може, навіть повинна, вдаватися до їхніх творів, цього неоціненного скарбу Церкви, аби глибше пізнавати різні аспекти духовного життя, і потім могти зіставляти їх зі своєю конкретною ситуацією, але це не виключає потреби дивитися в своє серце і слухати власне сумління.
Можна сказати, що християнин – це людина з високим почуттям власної гідності, бо кому, як не йому, знати, що він створений на образ Самого Бога, має осягати Його подобу; що Син, друга Особа Божа, прийшов заради нього на землю, став людиною і Своєю дорогоцінною кров’ю відкупив його від гріха, дарувавши за благодаттю право Божого синівства; що через Хрещення і Миропомазання він стає членом Тіла Христового й храмом Святого Духа (Катехизм УГКЦ «Христос – наша Пасха», 409). Тому ганебним є для нього віддавати себе на служіння тваринним похотям і створеним речам та ідеям, які претендують на місце Бога.
Але зле також, коли людина через будь-яку дрібницю апелює до власної гідності, коли всюди їй ввижається приниження, навіть у речах, милих Богові, як-от милосердя, прощення, служіння. Вона думає, що знає все краще за інших, тож і не виявляє послуху нікому – ні Церкві, ні керівництву, ні своїм найближчим. Однак «коли хтось думає собі, що він щось знає, той ще не знає, як треба знати» (1 Кр 8,2). У всьому цьому така людина забуває про найголовніше, – хай і має вона явні переваги перед іншими у вигляді знань, досвіду, становища, матеріальних благ, однак отримала їх з ласки Божої. «Хто бо тебе вирізняє? – нагадує апостол Павло риторичним питанням. – Що маєш, чого б ти не одержав? Коли ж одержав, то чому вихваляєшся, неначе б не одержав?» (1 Кр 4,7). Як одержав, так можеш і втратити. Тоді нічим буде хвалитися, нічим величатися, нічим доводити свою зверхність над братом. «Бог бо гордим противиться, а покірливим дає благодать» (1 Пт 5,5).
Диявол теж мав неабияку гідність – був найдосконалішим з усіх ангелів, але, неправильно нею скориставшись, «стверджуючи, що не потребує когось, щоб віднайти власну благодать» (св. Тома Аквінський), що «зійде на вершок хмар, зробиться, як Всевишній» (пор. Іс 14,14), підпав під вічний осуд. Високою гідністю втішалася в часи Ісуса Христа верства фарисеїв, які були носіями віри в єдиного Бога і ретельно дотримувалися приписів Закону. Однак, сп’янівши від неї, перейшли рубіж гордині і, засліплені нею, розіп’яли Божого Сина.
Найбільшою небезпекою гордині є те, що вона, оскільки походить з гідності, легко може маскуватися під праведність. Людина може тривалий час жити з ілюзією, що все в її духовному житті гаразд. Саме в таких випадках і варто пильніше поглянути у своє серце, чи часом в ньому не загніздилася гординя. Чи не перейшло наше почуття гідності межі, за якою почнемо вважати себе кращими за ближнього. А це є справою кожного окремо взятого сумління.
Про гордість (гідність) і гординю написано дуже багато. Пізнаючи ці почуття з достовірних джерел християнської духовності, просячи в Бога просвічення й захисту, спостерігаючи за собою і очищуючи власне сумління, аби воно могло вчасно розпізнати небезпеку, зможемо впоратися з їхньою дилемою. І як ніколи доречними тут будуть слова Ісуса: «А що вам кажу, – кажу всім: Чувайте!» (Мр 13,37).
