З часу свого гріхопадіння людина живе надією. До нього вона не мала потреби в цій чесноті, бо безпосередньо спілкувалася з Богом. Згрішивши, вона втратила цю близькість, а, щоб розпука її остаточно не знищила, Бог одразу після гріхопадіння дає їй обіцянку спасіння, майбутньої перемоги. Він каже до спокусника: «Я покладу ворожнечу між тобою і жінкою і між твоїм потомством та її потомством. Воно розчавить тобі голову, а ти будеш намагатися ввіп’ястися йому в п’яту» (Бут 3,15).
Відтоді Бог неодноразово давав людству Свої обіцянки, підживлюючи його надію. І нікого з тих, хто довірився Божим обітницям, надія не засоромила (пор. Рм 5,5). Завдяки їй Ной та його родина врятувалися на ковчезі під час потопу. Керований надією, Авраам вирушив за голосом Бога у невідомість. За це по двадцяти п’яти роках внутрішньої боротьби і зовнішніх помилок Авраам всупереч людській логіці отримав найбажаніше – сина Ісаака. Господні слова: «Оце я з тобою, і берегтиму тебе скрізь, куди підеш, і поверну тебе назад у цю землю, бо не покину тебе, поки не виконаю того, що я тобі обіцяв» (Бут 28,15) можуть сьогодні підтримувати кожного з нас у скруті так, як колись давали надію Якову в усіх його життєвих перипетіях.
Ще сини Якова були в пошані й не зазнавали гноблення в Єгипті, як Йосиф перед своєю смертю передрік вихід їхнього народу, поновивши Божі обіцянки щодо власної землі: «Бог напевно навідається до вас і виведе вас із цього краю в край, що про нього клявся Авраамові, Ісаакові та Яковові» (Бут 50,24). Надією підтримував Господь Бог ізраїльський народ в його сорокарічній мандрівці пустелею. А що більшість із них грішила безнадією на Його слова, то й не увійшла в обіцяну землю. Лише ті, хто не зневірилися – Ісус Навин та Калев, осягнули обітницю.
В подальшій старозавітній історії все чіткіше простежується надія на прихід Месії, відображена в книгах пророків і псалмах. Не забарився Бог і з цією обітницею, своєчасно пославши Свого Сина Єдинородного на землю. Те, що не всі признали Боже Слово, – це вже зовсім інша історія… «Котрі ж прийняли Його – тим дало право дітьми Божими стати, які в ім’я Його вірують» (Йо 1,12). Тож Бог часто тим, які щиро надіються на Його обіцянки, дає понад те, що вони від Нього очікували. Вони уявляють собі здійснення обітниці по-людськи, обмежено, а Він дає їм по-божому, безмежно.
З цього часу надія вірних виходить на зовсім інший рівень. Вона вже охоплює не лише якісь земні блага, які визначали добробут ізраїльського народу, як-от свобода від гніту з боку сусідніх народів, земля, потомство, матеріальний достаток, а й поширюється на життя після смерті. Визволення з-під влади диявола, гріха; воскресіння; «уподібнення до Бога та єдність з Ним, наскільки це можливо» (Псевдо-Діонісій Ареопагіт), – зовсім немало того, що Бог обіцяє сучасним християнам. Не ігноруючи і їхніх земних потреб – всього того, що необхідне як засіб для цієї високої мети. За умови, звісно, сильної надії, довір’я.
Бо, як колись вибраний народ у пустелі зазнавав перешкод на шляху своєї надії, так і нам сьогодні можуть завадити дві крайності, дві провини проти цієї чесноти – «відчайдушність, наївна інфантильність, побудована на переконанні, що Царство (Боже) вже повністю здійснене» або розпач у формі духовного лінивства, «що рівнозначно запереченню справи відкуплення Христа, відмові слідувати за Ним» (о. Жан-Марі Обер).
Щоб уникнути цих пасток на шляху нашої кінцевої мети, потрібно просити благодаті Святого Духа, бо з її допомогою, як каже Катехизм Католицької Церкви, а не спираючись на наші сили, можемо осягнути чесноту надії. Вона «відповідає прагненню щастя, вміщеному Богом у серці кожної людини; вона висловлює сподівання, які надихають діяння людей; вона їх очищує, щоб спрямувати до Царства Небесного; вона захищає від зневіри; підтримує в усякій самотності; відкриває серце в очікуванні вічного щастя» (ККЦ, 1818).
Тобто, повернення до стану, яким втішалися наші прародичі в раю до свого гріхопадіння, стану досконалої любові, стану, коли надія знову не буде актуальною. «Коли ж хтось бачить те, чого надіється, то це не є вже надія; бо що хтось бачить, хіба того надіється?» (Рм 8,24). «Коли настане досконале, недосконале зникне» (1Кр 13,10). А поки ми ще на шляху до обіцяного блаженства, «очікуймо його витривало» (пор. Рм 8,25).
