Відомий письменник Оноре де Бальзак сказав: “В найщиріших зізнаннях жінки завжди залишається місце замовчуванням”.
Ще з раннього дитинства я любила спостерігати за різними типажами жінок. Серед них були і суворі ділові леді зі сталевими нервами, і покірні смиренні, якісь занадто лялькові домашні пані, повністю сконцентровані на своїй сім’ї та навіть одержимому бажанні догодити усім навколо. В той час мені чомусь здавалося, що іншої категорії жінок просто не існує. Але…
Подорослішавши, я усвідомила, що найважчий тягар, який може нести жінка, – це зовсім не складна робота, не нестерпна непосильна відповідальність за всіх та кожного, але ноша непотрібності, клеймо неважливості, яке переростає у самопрокляття нелюбові. Страх стати для власної родини тою, яка постаріє передчасно; тою, чиєї поради не спитають; тою, без якої можна обійтись, яку забудуть; чиє служіння нічого не змінить, – ось який страх я бачу в очах багатьох жінок та дівчат сьогодні.
Жінки як серце Церкви
“Сила й гідність – її одежа, і вона собі сміється із прийдешнього дня. Уста свої із мудрістю відкриває, доброта науки на язиці в неї” (Приповідки 31; 25-26)
Переїхавши до Риму кілька років тому, я була ще зовсім наївною та доволі егоїстичною дівчиною. І вважала, що світ, у якому ми живемо, – плоский у простоті своїх вимог та правил. Що це нова ера, і нас судять за нашими інтелектуальними здібностями, що ми всі – рівні. А бути нерівними – сором або ж злочин маргінальності, старомодності.
Та, як виявилося, наше розмаїття – творить нашу цінність, оригінальність та індивідуальність. І бути жінкою – це насамперед, не боятися бути іншою, не соромитися того, що твоє служіння в Церкві відрізняється своєю чутливістю, вразливістю, неординарністю, але насамперед, своєю духовною силою.
Пригадую, як багато-багато років тому Владика УГКЦ Борис (Ґудзяк) сказав мені, що найкрасивіші найдорожчі речі зберігають у маленьких коробочках. Тоді я, звісно, не зрозуміла глибини його слів. Бо все красиве, на мою думку, мало бути яскравим, грандіозним, епатажним, гучним.
Як журналіст, я навіть не сумнівалась, що слова мають бути мотивуючими, справи благородно-показними, вчинки героїчними, любов до Бога всепоглинаючо-сакральною, а люди – ідеальними. Я ніколи не думала, що красиві жінки можуть видаватися втомленими, часом непомітними, часом злими, відлякуючими та похмурими, справи їхні – буденними, а вірність тій самій Церкві чи спільноті можуть проявлятися у банальних речах. Я не помічала цього, поки жила в Україні. Все це здавалося так антифеміністично, принизливо і образливо.
Але побачивши спільноту жінок при Соборі Святої Софії у Римі я кардинально змінила власну думку. Мені чомусь завжди хотілось записати інтерв’ю з кимось із них. Проте деякі історії бувають занадто болючими, всепоглинаючими, – такими, що за ними не видно самої людини, її основи, її краси, її духу. Історії – динаміка, яка здатна окупувати увагу, вкрасти статику і непохитність нашої сутності; того, не ким ми були, а ким мусимо або ж “приречені” стати.
Українські жінки, яких я зустріла у Римі, мають свої історії, часом дуже схожі, про які вже писали інші автори. Але ніхто не згадав у своїх працях, що у всіх них – моторошно-красиві очі, так, що аж страшно дивитися, бо можеш побачити душу: зранену, самотню, ображену, навіть агресивну.
Та попри все, незважаючи на характер і досвід, вони служать своїй Церкві, поважаючи, люблячи та усвідомлюючи традиції; ті сакральні істини, які у майбутньому ще більше розквітнуть у всій своїй потрібній величності.
Небезпечне покликання
“Сонце – гаряче, Місяць – холодний, але людям вони однаково потрібні такими, якими вони є” (Cвятий Іван Павло II)
На жаль, часто у нашому світі відданість розцінюють як егоїзм, бажання виділитися, створити якийсь особливий імідж. Хоча це, насамперед, і є жертовність, смиренність. Нам, як людям, як особистостям, не властива смиренність, бо кожен прагне отримати головну роль у документальному фільмі, режисером якого є сам Господь.
Ми прагнемо бути почутими, реалізованими, поміченими, особливо креативні творчі особистості. Бо вони є, були і будуть схильними до самозакоханості, бо це закладено у їхній природі. Гордість і гідність завжди мають проявляти себе; а якщо ні, то неодмінно виникає якийсь внутрішній дисонанс.
Спостерігаючи за нашими чарівними та трохи розчарованими українськими римлянками, я таки не можу до кінця усвідомити, як їм вдається бути сильними, бути незламними, але водночас залишатися світлими і чистими, попри весь життєвий бруд і драми, попри безкінечні випробування.
Відвідувати богослужіння після важкого робочого тижня, виглядаючи так, наче вони щойно зійшли зі сторінок модних глянців; радіти святам, забувши про непрості одноманітні будні, бути сильними у моменти розпачу, коли світ відвертається від твоїх планів, думок та бажань.
“Жага до перемоги палає в кожному із нас. Воля до перемоги – питання тренування. Спосіб перемоги – питання честі” (Маргарет Тетчер)
Кожної неділі та на свята, дивлячись на цих магнетичних, дивних, часом примхливих, але таких жіночних парафіянок Собору Святої Софії, я роздумую про життєві виклики і колосальні втрати. А ще – про мрії, які не реалізувались; і про жінок, яких не зламала реальність, додавши їм тільки більше наснаги боротись, вірити, надіятися; створивши красу, виплекану болем, вірою і юністю серця.
Ми часто читаємо статті про українських жінок на еміграції, де головні героїні завжди – жертви. Ми їх шкодуємо, боїмось уявити себе в такій же ситуації.
Але те, що побачила я, не має нічого спільного із затертими образами жертв. Я побачила сильних жінок, здатних жити далі та надіятися на нові духовні дари. Тепер я усвідомлюю, що краса не має віку, тепер я ненавиджу слово “жіночки”… тепер я бачу, як Бог може зцілювати свою Церкву тендітними втомленими руками добрих, ніжних, вередливих, сварливих, непохитних, але таких незамінних жінок…
І нехай вони тихо втілюють у життя свою роботу, свою місію, проте їх не хочеться жаліти, радше – любити, підтримувати та захоплюватися.
Нехай для багатьох служіння “невидимих” жінок проходить непомітно, але для Нього воно завжди безцінне, радісне і життєстверджуюче.
Підготувала Лідія Батіг
Фото: Yura Ganchuk
