Обґрунтовані дослідження показують, що діти ЛГБ-пар живуть гірше, ніж діти, які ростуть в інших сімейних умовах.
Дуже великий обсяг досліджень суспільствознавства за десятиліття задокументував життєво важливу та унікальну роль матерів та батьків у розвитку дитини. Ці дослідження також продемонстрували негативний психологічний, освітній та соціальний вплив на дітей, позбавлених зростання в домі з обома біологічними батьками, одруженими один з одним.
Дуже короткий виклад висновків про унікальну та вирішальну роль матерів у розвитку дітей містив би такі моменти:
- Немовлята та малюки віддають перевагу своїм матерям перед батьками, коли шукають заспокоєння чи позбавлення від голоду, страху, хвороби чи інших бід
- Матері, як правило, краще заспокоюють
- Матері більш чуйно реагують на характерні крики немовлят: вони, наприклад, краще розрізняють крик голоду своєї дитини та крик болю, ніж батьки
- Вони також краще, ніж батьки, виявляють емоції своїх дітей, дивлячись на їх обличчя, пози та жести. Тож не дивно, що
- Діти, які були позбавлені материнської опіки протягом тривалого періоду свого раннього життя, “не мали почуттів, мали поверхневі стосунки та виявляли ворожі або антисоціальні схильності” у міру дорослішання. (R. Kobak, 1999)
Клінічний досвід свідчить про те, що, хоча позбавлення матері не вивчається так широко, як позбавлення батька, воно завдає ще більшої шкоди дитині, оскільки роль матері дуже важлива для утвердження здатності дитини довіряти і відчувати себе у безпеці у стосунках.
Батько також приносить у справу виховання цілий ряд особливих талантів:
- Батько досягає успіхів у забезпеченні дисципліни і гри та вчить своїх дітей приймати життєві виклики
- Батько служить істотним прикладом для наслідування для хлопчиків
- Присутність батька вдома захищає дитину від страху і зміцнює здатність дитини відчувати себе в безпеці
Широкі дослідження серйозних психологічних, академічних та соціальних проблем у молоді, які виховуються в сім’ях без батьків, демонструють важливість присутності батька вдома для здорового розвитку дитини.
Отже, поглянемо на деякі з більш масштабних, добре продуманих досліджень, які показали ризики, яких зазнають діти, які були позбавлені дорослішання вдома з обома біологічними батьками, які були одружені один з одним.
1. У 2013 р. канадське дослідження (D. Allen, 2013), в якому були проаналізовані дані дуже великої вибірки населення, показало, що існує лише близько 65% вірогідності, що діти геїв та лесбійок закінчать середню школу, у порівнянні з дітьми подружніх пар протилежної статі. Дівчата більш схильні до академічної боротьби, ніж хлопчики. Дочки лесбійських пар демонстрували різко нижчий рівень випускників. У цьому дослідженні виділилися три ключові висновки: діти одружених батьків протилежної статі мають високий рівень випускників у порівнянні з іншими; діти лесбійських пар мають дуже низький рівень закінчення навчання порівняно з іншими; а діти в інших чотирьох типах житлових умов (шлюб за загальним правом, гей-пари, одинока мати, одинокий батько) подібні один до одного і потрапляють посередині між результатами одружених гетеросексуальних батьків та лесбійських пар.
2. Дослідження, проведене серед 174 дітей молодшого шкільного віку в Австралії (S. Sarantakos, 1996), порівнювало соціальний та освітній розвиток 58 дітей, які проживають у одружених сім’ях, 58 дітей, які проживають з неодруженими гетеросексуальними парами та 58 дітей, які живуть у гомосексуальних союзах. Автори виявили, що подружні пари пропонують найкраще середовище для соціального та освітнього розвитку дитини, за ними йдуть гетеросексуальні пари, які живуть спільно, і в кінці – гомосексуальні пари.
3. У дослідженні (A.E. Goldberg, 2007) 36 дорослих, яких виховували лесбійки, геї та бісексуали (ЛГБ), 15 з них (42%) описали проблеми, пов’язані з їхньою здатністю довіряти іншим людям.
4. T. Sirota (2009) вивчила 68 жінок, вихованих гей-парами або бісексуалами та 68 жінок з батьками-гетеросексуалами та виявила статистично значущу різницю між цими двома групами. Жінки (середній вік яких в обох групах становив 29), виховані гей-парами чи бісексуалами мали труднощі з проблемами дорослої прихильності у трьох областях: (1) їм було менш комфортно у близькості та інтимності; (2) вони були менш здатними довіряти і залежати від інших; і (3) вони відчували більшу тривогу у стосунках у порівнянні з жінками, яких виховували гетеросексуальні батьки.
5. D. Potter (2012) опублікував дослідження в “Журналі шлюбу та сім’ї”, де було виявлено, що “діти в одностатевих союзах отримали нижчі результати, ніж їх однолітки, які живуть у одружених, 2-біологічних батьківських сім’ях” у двох академічних результах. Дослідник дійшов висновку, що ці відмінності можна пояснити більш високим рівнем сімейної нестабільності у одностатевих союзах, порівняно з непорушними, біологічними одруженими сім’ями. Дослідження базувалося на великому національно репрезентативному та випадковому опитуванні дітей шкільного віку.
6. У 2012 році під час повторного вивчення дослідження Rosenfeld 2010 року (D.W. Allen et al., 2012) про зв’язок між результатами дитини та структурою одностатевого союзу дослідники виявили, що порівняно з традиційними сім’ями, діти, яких виховують одностатеві пари, мають на 35% менше шансів досягти нормальної успішності в школі. Ця різниця є статистично значущою на рівні 1 відсотка.
Висновок цього важливого дослідження – “що стосується нормальної шкільної успішності, дітей, які проживають в одностатевих союзах, можна статистично відрізнити від дітей у традиційних одружених сім’ях та у гетеросексуальних неодружених парах” – узгоджується з добре продуманим дослідженням Sarantakos 174 дітей молодшого шкільного віку в Австралії.
7. Інноваційне дослідження Техаського університету в Остіні (M. Regnerus, 2012) показало, що доросла молодь (у віці 18–39 років), вихована парами які мали одностатеві стосунки до досягнення суб’єктами 18 років частіше страждали від широкого кола емоційних та соціальних проблем. Дослідження заслуговує на увагу з кількох причин: (1) Вибірка його дослідження була великою, репрезентативною та ґрунтувалася на популяційній групі (а не на малій, самостійно вибраній групі); (2) Regnerus вивчав відповіді дорослих дітей, а не просив одностатеві пари описати, як поводяться їхні молоді залежні діти; і (3) він зміг провести порівняння до 80 показників для дітей, які жили з (або мали) батьків, які потрапили до однієї з восьми категорій – непорушені сім’ї з обома біологічними батьками, які були одружені між собою; лесбійки; геї; гетеросексуальні самотні батьки; батьки, які пізніше розлучилися; батьки, які проживали спільно; батьки, які усиновили респондента; та інші (наприклад, померлий батько). Діти лесбійок та геїв жили гірше, ніж діти у непорушених гетеросексуальних сім’ях за 77 показниками з 80. Винятки стосуються лише звичок голосування дітей гей-пар та вживання алкоголю дітьми пар лесбійок.
8. Останніми роками геї та лесбійки, які перебувають в союзі або проживають разом, набувають дітей шляхом штучного запліднення або запліднення in vitro. Дослідження, опубліковане у 2010 р. E. Marquardt et al. продемонструвало деякі негативні наслідки для осіб, зачатих донорами: у середньому молоді люди, зачаті через штучне запліднення, були більш розгубленими, відчували себе більш ізольованими від своїх сімей, відчували більший психічний біль і гірше себе почували в таких сферах, як депресія, дрібні правопорушення та надуживання алкоголем/наркотиками, ніж відповідна група дітей, які були зачаті природним шляхом.
9. Чоловіки в одностатевих союзах зараз також прагнуть біологічно пов’язаних дітей через використання сурогатних матерів. Дослідження 2013 р. дітей, зачатих від сурогатних матерів, проведене S. Golombok et al. порівняло їх із дітьми, народженими шляхом донорства яйцеклітин, донорського запліднення та природного зачаття. Дітей оцінювали у віці трьох, семи та десяти років. Дослідження показало, що діти, народжені сурогатною матір’ю, мали у віці 7-ми років більші труднощі адаптації, ніж інші діти. Автори дійшли висновку, що відсутність гестаційного зв’язку з матір’ю може бути проблематичною для дітей. Головний дослідник заявив, що “ознаками проблем адаптації можуть бути проблеми поведінки, такі як агресивна або асоціальна поведінка, або емоційні проблеми, такі як тривога чи депресія”.
Як можна узгодити ці значущі результати з широко поширеними дослідженнями, які не показують жодного шкідливого впливу на дітей, які живуть або жили з парами лесбійок чи геїв?
Наприклад, у 2005 році Американська психологічна асоціація (АПА) опублікувала офіційну доповідь про лесбійське та гомосексуальне батьківство, яка включала таке твердження: “Жодне дослідження не виявило, що діти пар лесбійок та геїв перебувають у невигідному становищі у будь-якому значному відношенні щодо дітей гетеросексуальних батьків” (ст.15).
Однак у дослідженні цього звіту АПА та його бібліографії у 2012 року L. Marks зазначено, що це сильне твердження АПА не є емпірично виправданим. Двадцять шість із 59 досліджень АПА щодо одностатевого батьківства не мали гетеросексуальних груп порівняння. І в порівняльних дослідженнях одиноких матерів часто використовували як гетеросексуальну групу порівняння. У жодному з 59-ти опублікованих досліджень остаточні твердження не були обґрунтовані. Автор рекомендував подальші дослідження.
Істотні недоліки існують у переважній більшості досліджень, опублікованих до 2012 року на цю тему (L. Marks, 2012), включаючи той факт, що вони спиралися на невеликі, нерепрезентативні вибірки, які не є репрезентативними для дітей у типових гомосексуальних сім’ях у США.
Два великі дослідження, опубліковані у 2010 р. N. Gartrell, H. Bos, T. Biblarz та J. Stacey, часто цитуються ЛГБТ-активістами та поширені в ЗМІ. Ці дослідження стверджують, що у дітей, які свідомо позбавлені переваг гендерної взаємодоповнюваності в домі з батьком та матір’ю, психологічних збитків не виникає. Стаття N. Gartrell та H. Bos спирається виключно на самозвіти пар лесбійок, які знали про політичний порядок денний цього дослідження.
Подібним чином, у дослідженні, проведеному T. Biblarz та J. Stacey, у 31-му із 33-х гомосексуальних союзів, саме батьки надали дані, які складалися із суб’єктивних суджень. Як і у дослідженні N. Gartrell та H. Bos, це створило упередження щодо соціальної бажаності, оскільки ці одностатеві пари добре знали, з якою метою проводиться дослідження.
Об’єктивний аналіз суспільних наук про те, як функціонують сім’ї, чітко показує, що діти досягають найкращих результатів, коли їх виховують мати і батько, і повністю підтримує цю заяву колишнього кардинала Йозефа Ратцінгера, коли він очолював Конгрегацію Доктрини Віри:
Відсутність взаємодоповнюваності у цих (одностатевих) союзах створює перешкоди для нормального розвитку дітей, які будуть передані на опіку таким особам. Вони були б позбавлені досвіду батьківства чи материнства. Дозволити усиновлення дітей особами, які проживають у таких союзах, насправді означало б чинити насильство над цими дітьми в тому сенсі, що умова залежності буде використана для того, щоб поставити їх у середовище, яке не сприяє їх повноцінному розвитку як людей.
Про автора
Рік Фіцгіббонс, доктор медицини, є директором Інституту зцілення подружжя за межами Філадельфії і протягом останніх 38-ми років працював з кількома тисячами пар. Навчаючись психіатрії у лікарні Пенсильванського Університету та у Філадельфійському центрі опіки та допомоги дітям, він брав участь у дослідженнях когнітивної терапії разом з Аароном Т. Беком. У 1986 році він написав основоположну працю про психотерапевтичне використання прощення у лікуванні надмірного гніву, а у 2000 році став співавтором книжки “Допомогти клієнтам пробачити: емпіричний посібник для розв’язання гніву та повернення надії” разом з доктором Робертом Д. Енрайтом, Університет Вісконсіна, Медісон, для American Psychological Association Books. Друге видання цієї книги друкується. Він був професором-помічником у Папському Інституті вивчення шлюбу та сім’ї ім. Івана Павла II (Католицький Університет Америки, Вашингтон, округ Колумбія) та консультантом Ватиканської конгрегації духовенства.
Цитовані дослідження
Allen, D.W. (2013). High school graduation rates among children of same sex-households. Rev Econ Households, DOI 10.1001/s11150-013-9220-y.
Allen, D.W. Pakaluk, C & Price, J. (2012) Nontraditional Families and Childhood Progress Through School: A Comment on Rosenfeld. Demography, November.
Biblarz, T. J. & Stacey, J. (2010). How does the gender of parents matter? Journal of Marriage and Family. 72, 3-22.
Gartrell, N. & Bos, H. (2010) US national Longitudinal Lesbian Family Study: Psychological Adjustment of 17-year-old Adolescents, Pediatrics, Volume 126, Number 1, July 2010 p. 28-36.
Goldberg, A.E. (2007) (How) Does it make a difference?: Perspectives of adults with lesbian, gay, and bisexual parents. American Journal of Orthopsychiatry, 77: 550-562.
Golombok, S., et al. (2013) Children born through reproductive donation: a longitudinal study of psychological adjustment. Journal of Child Psychology and Psychiatry Volume 54, Issue 6, pages 653–660.
Kobak, R. (1999). “The emotional dynamics of disruptions in attachment relationships: Implications for theory, research, and clinical intervention”. In J. Cassidy & P. R. Shaver. (Eds.), Handbook of Attachment (pp. 21-43). New York: The Guilford Press.
Marks, L. (2012). Same-sex parenting and children’s outcomes: A closer examination of the American psychological association’s brief on lesbian and gay parenting. Social Science Research, 41 (4): 735-751.
Marquardt, T., Glenn, N., & Clark, K. (2010). My Daddy’s Name is ‘Donor’: A New Study of Young Adults Conceived Through Sperm Donation: A study of young adults conceived through sperm donation. Institute for American Values. Retrieved from www.familyscholars.org/assets/Donor_FINAL.pdf.
Potter, D. 2012. “Same-Sex Parent Families and Children’s Academic Achievement.” Journal of Marriage and Family 74: 556-571.
Regnerus, M. 2012.” “How Different Are the Adult Children of Parents Who Have Same-Sex Relationships? Findings from the New Family Structures Study. Social Science Research 41:4.
Sarantakos, S. (1996) Children in three contexts. Children Australia, 21(3), 23-31.
Sirota, T, (2009) Adult Attachment Style Dimensions in women with Gay or Bisexual Fathers. Arch. Psych Nursing, 23: 289-297.
Автор: Rick Fitzgibbons, MD
Джерело: Aleteia
Переклад з англійської: Максим Гонтар
Фото: Elvert Barnes
