Час війни – час важких втрат. Пропонуємо вам мистецьку добірку письменниці Тетяни Трачук для роздумів про час болю і віднайдення надії.
Народження Бога
Ісусе, у серці моєму стільки болю,
Що не вистачить місця
Навіть тобі на ясла.
[Хоч так би хотілось заплющити очіКлякаю у хаті з гамором до молитви
У хаті зі сміхом
У хаті, де на столі тарілки
Усім живим.
Скільки їх у небі уже
Все більше
І більше…]
Хоч ти, Ісусе, знаєш
Що не буде для тебе місця
Приходиш і навіть ясла тримаєш собі в руках…
Мій всемогутній Боже,
Такий безпорадний Боже,
Єдине твоє і справжнє ім‘я
Любов.
===
Вітер стогне
І день і ніч
Кулі,наче диявол,
Скрізь
Тільки щоб не наступна твоя
Але
Братику, ти лежи
Пригорнись до землі грудьми
В них назавжди схолола кров
І навіки жива Любов.
Як полин
Правда світу гірка
Друг – лиш той, хто піде до кінця
І немає найбільшого, ні
Як віддати життя у війні
Рідний братику, ти увись
Понад небом крильми здіймись,
Бо нестерпно холодна земля
А ти вічна, жива душа!
Там, де серце спинилось твоє,
Скам‘яніло ураз моє.
Ти за мене віддав життя
Тож тепер мені жити два
Засинай, рідний брате, спи
Бог загорне тебе у сни
Твоє справжнім життя було
І нехай святиться воно!
===
Боже, ми просили хліба щоденного –
Не плащаниць.
Йшли до твоєї
З думкою,
Що все вже позаду.
Твого
І навіть гріб
Лиш тебе ще чекають у нас
серед аду…
Віра все дужче
Тріщить по швах,
Віра торкнутись тебе живого
Бачиш цю землю?
Вона заважка
Тим, хто у неї ховає свого
Сина
Брата
Друга
Тата
Сестру
Колегу
Коханих
Боже, скільки твоїх плащаниць?
Боже, ти їх воскресиш?
====
Жінки що одягнулись у вишиванки
Наскільки бездонно глибокому дну
Ви заглянули в вічі?
Спиналась і корчилась від грудей,
М‘яких і великих
Сорочка, звивалась собі на них
Так, так від крику.
Вдягни за брата!
Вдягни за тата!
Вдягни за серце своє
Розполовинене …
А хто придумав десь моду цю
Агов, озвися!
Ті вишиванки хрестами нам
В душі вп‘ялися!
Допоки фешн диктує стиль
Ось тут, за рогом
В нас маскулінно стають жінки
І чортом й богом
Вдягни за брата!
Вдягни за тата!
Влягни за серце своє
Розполовинене …
Жінки, що вдяглись
У вишиванки
Не свої, а чоловічі
Сорочок ваших
Тісних, як гріб,
Ніхто так і не лічить.
====
Безрукий Бог
Здається легшим за свою тінь:
Голова повисла
Погляд безхатька.
Якби я не знала людей,
«Хто тобі врізав руку
Одну і другу
Зовсім?»
Може Ти б ти ніяково усміхнувся
мовляв
«нічого
Я ж Бог, не хвилюйся)
Хрест іноді буває такий,
що немає чим за нього вхопитися».
Добре, що ти – Бог, думаю,
Ти вирулиш.
А як їм?
Без рук
Без ніг
Без голів
Без життя
на своїх хрестах повиснути?
Якби я не знала людей,
То питалась би, де твої руки,
Якщо ти Бог.
Там, де і їхні, Тм б відповів
Руки,голови і життя.
Над головою у тебе.
Глянь просто
ввись.
===
Звуглений
Згорений
Тихий ліс
Носить хрести
Із дерев і сліз.
Душ неспокійних убиту тінь
Боже, схитнеться голгота твоя!
Глянь, як розп‘ята моя земля!
Боже, твоїх доторкались ран
Тіл (безжиття) дотикає туман.
Ліс, як воскресне колись,
То у ньому будуть ще душі
Чи підуть додому?
Врешті в обійми коханих
А ні
Бог воскресає
Людина – ні.
===
Сиділи ми з Богом мовчки
За обрієм був лиш морок.
Бог хотів запитати, як я,
Та не смів.
Божим обличчям додолу –
Стільки створив він світла,
А навколо – тьма.
Боже, хотілось спитати,
Так, як колись диявол,
Скільки ще буде тривати
Безсилля твоє?
Але
Ми з Богом сиділи мовчки
Обнявшися болем-сумом
Кожен (без слів) собі думав
Про своє.
===
Колись усе це закінчиться
Вкладемося спати ми
без війни
Сирена замовкне іржавими дротами
Будинкам позцілюють в стінах шви…
(Якщо спершу не ми)
Візьмеш плуга й нарешті виореш
Аж до тьми
Землю нелюдів
І засипеш поверху сіль
Хай пече їх кості
За увесь наш біль
Бо війна закінчиться
Та в тобі
Вже навік ревітимуть ті вогні
Сполихатимуть муки живих і ні
Крики з-під завалів, окопів і
Ця війна закінчиться
Але ні…
Ця війна з тобою по останні дні.
…
І сирени змовкнуть
Рани злиже час
Але скільки з нами
Вже не буде нас?
===
Не таке Різдво
tetjana Trachuk, [31 груд. 2024 р., 18:14:06]:
Не таке Різдво
Того року все було не так. Цього разу все було не так.
Дідо зайшов у хату, за ним міцний дух паленого тютюну, колючий дим недогорілого листя і чиясь важка темна тінь.
«Як та чорнота вже надоїла» – подумав собі дід. Або сказав. Втім, того б ітак ніхто з людей не почув. Хіба стіни, посірілі і вогкі.
—І чого той тяжкий дух ще досі мене не здавив. Вже не одне дерево для моєї могили вистоялось. А я все не годен вмерти.
На тій думці якась неуміла птаха влетіла у вікно.
—О, небого, знову щось мені несеш? Може нарешті по мене?
Дід сплюнув, по-справжньому на підлогу, а може і ні…
Почухав блідо-білу голову і схилився до свого такого ж старого пса.
—Що, друже. Дивишся, шо все того року не так? І я дивлюся, а хотів би вже ні.
Раптом тиша стала тягучішою за трясовину, все в ній почало зникати – перекошені стіни, вкриті цвіллю, замерзлі вікна, заткані подекуди древнім лахміттям. І навіть кавалки штукатурки, яка без тями лежала тут вже хтозна-скільки.
Дід змерз, скулився, мов завмер. Пес притулився до нього. Так вони грілись обоє. Щовечора, коли починались ті безкінечні темні часи.
Раптом дід стрепенувся і по хаті розійшовся голосний плач – він ридав, завиваючи, наче вовк. Старече тіло здригалось під зношеним одягом. Пес почав вити також – то була єдина дідова підтримка на цілому світі відтоді.
Від ракети знесло три сусідні хати, а їхню пошкодило ніби не сильно, лиш одну кімнату, де спала дідова внучка.
Та єдина, яку він сам самотою виховував.
[Донька загинула ще, коли мале було геть дрібне. Рік тому пішла і баба. А потім почалась війна].Хтозна-доки дід вив із псом. Було чутно певно на всю вулицю. Врешті байдуже, там не було вцілілих вже хат. І живих людей.
Потім дід підійшов до старої шафи і витягнув звідти гору якогось паперу, взяв олівця і почав малювати.
Здається, до його лиця на якусь мить тоді повернулось життя : із чорно-сірого воно стало якимсь осяяним. Очі не мали у собі сліз, і були як несправжні.
Дід малював свою внучку. Щодня. Це було єдине, за що трималось його розбите ракетою життя.
Колись він писав церкви, але ніодне обличчя не мало стільки святості.
Зі світлих кучерів, з ясних очей, рожевих щічок – з усього світилось життя. Єдине, яке було в тій хаті і в тих околицях.
Того вечора дід домалював вчергове. Довго-довго дивився. Потім звідкись дістав пляшку, налив собі чогось і тихо промовив:
—Того року все було не так, Христе. Не так ми святкували з тобою Різдво. Пам‘ятаєш, як ми тягли з тобою ту ялинку до хати. Прибирали її в твоїй кімнаті?
Я б приніс і тепер, але як же до тебе дістатися, люба моя онучко? Все цього разу якось не так. Не таке Різдво, не таке…
Собака тихо дивився на свого господаря, як мудрець. Лиш тільки і йому ніяк було не зрозуміти, чого цього року все якось не так.
Автор Тетяна Трачук
