«Як Україні вирватись з клітинки, під назвою «актиній» і стати незалежним елементом у таблиці світу». Огляд книжки «Україна: Збагнути свою силу»

Так історично склалося, що війна Росії проти України триває століттями. Ми постійно боремося за свою незалежність і право жити на власній землі. Ця боротьба, як зазначив Мирослав Маринович: «має свої злети і свої падіння». Отож, щоб краще розуміти минуле, бути активними і небайдужими у теперішньому  мислити стратегічно на благо майбутнього, пропоную стати співучасниками розмови Оксани Левантович і Мирослава Мариновича. 

У передмові до книжки Оксана Левантович зазначає: «Книга «Україна: Збагнути свою силу» - це спроба дати не ілюзорну, а цілісну та ціннісну перспективу для України, яка перебуває у вирішальній точці своєї історичної боротьби за збереження нації та державности».

Кожен розділ – окремий кластер, який сукупністю своїх елементів окреслює відповіді на ті чи інші актуальні запитання в контексті нашого сьогодення. У цьому огляді я виокремила ключові цитати Мирослава Мариновича, які, як вважаю, формують важливі думки щодо минулого, теперішнього і майбутнього України.

Розділ 1. Російсько-українська війна

 Щоб розуміти причинно-наслідковий характер дій, необхідно встановити передумови. Як зазначив пан Мирослав: «Росія вибудувала свою імперію на вкраденому київському спадкові. Відтак міць імперії була можлива лише за умови тотального упокорення прямих спадкоємців. Тому тримати українців у вуздечці будо історичним завданням російських еліт». Що ж робила Росія, коли її план зазнавав краху? Звісно – нападала. І цей напад був не лише на полі бою, але й на освітніх і культурних світових майданчиках: «Російська імперія в очах світу була не лише сильною, а й великою. На її найвищому злеті її культура перебувала в активному діалозі з європейською культурою. Ясна річ, це була метропольна культура, що увібрала в себе кращі творчі сили упокорених національних культур». То чи можемо ми сподіватись на справедливість? Чи є надія, що імперія зла зазнає краху? І тут автор висловлює думку, яка ґрунтується на двох твердженнях: по-перше, розпад імперій є закономірністю людської історії, а по-друге – Російська імперія, як і до того Радянський Союз, поклала в основу свого існування брехню, ненависть і насильство, а це – диявольська тріада.

Розділ 2. Україна і Захід

 У цьому розділі автори ведуть розмову навколо ролі й місця України у Європейському союзі, ознак впливу східної цивілізації на нашу ідентичність і значення у цьому всьому повномасштабної війни.

Мирослав Маринович зазначає, що: «Ознаки східної цивілізації самі по собі не є злочинними – інакше людство мало б оголосити злочинною половину планети», проте варто пам’ятати: «Ніхто з нас поки що до пуття не розуміє, які риси в нинішній українській ментальності є лише наслідком цивілізованої відсталости, спричинені комуністичним «ув’язненням», а тому піддані для корегування, а які, навпаки, належать до нашого архетипу, змінити який без якихось катаклізмів майже неможливо». І коли ставимо собі запитання, чому ми досі не в Європейському союзі? Хіба замало майданів, війни і публічної декларації наших цінностей та прагнень? Пан Мирослав на це каже: «Схоже, що в наших сусідів за останні роки зявилось іще одне побоювання: ми можемо стати занадто сильними – і в міліарному, і в економічному сенсі, - а це змусить загалом усю Європу переформатувати свої взаємозв’язки».

Розділ 3. Про роль Церкви та справедливий мир

 Вже на початку цього розділу, Оксана Левантович запитує про роль Церкви у світі: «Чи вважаєте ви, що в час глобальної загрози від Росії Католицькій Церкві як ніколи варто переосмислити своє соціальне вчення, зокрема вчення про війну та мир?» На що пан Мирослав відповідає, що: «Кожна війна – це чергова поразка християнства загалом і Церкви зокрема». В християнських контекстах все зводиться до того, що справедливою війна може бути лише тоді, коли вона оборонна, визвольна. Що ж стосується справедливого миру, то як зазначає пан Мирослав: «Церква не може й не повинна давати конкретні політичні рекомендації, проте вона, спираючись на біблійну основу, має формулювати передумови справедливого миру і спокою: «І ділом справедливости мир буде, а плодом справедливости – спокій та безпека довічна» (Іс. 32, 17)»

Розділ 4. Про доктрину «русского міра» і релігійну свободу

 Не секрет, що російська імперія завжди прагнула і вправно обмежувала релігійну свободу поневолених народів. Нещодавно українські науковці отримали доступ до архівів КДБ, які лише підтвердили здогад про значну кількість агентів поміж священниками РПЦ. Тому, щодо майбутнього РПЦ, слова Мирослава Мариновича, на мою думку, є пророчими: «Проста заміна очільника РПЦ рятівного ефекту не створить – так само як не створить його і проста заміна очільника кремлівського режиму. Тут потрібне моральне покаяння усього народу».  Коли ж Оксана запитує про загрозу ідеології РПЦ дя України, то пан Мирослав на це запитання відповідає так: «Я бачу кілька наративів. По-перше, нестримно сакралізуючи Російську державу та пропагуючи доктрину «руського міра», ця інституція взагалі поставила під сумнів свій статус християнської Церкви. А по-друге, РПЦ так і не усвідомила гріх усієї своєї історії – колабораціонізм з імперською царистською, а згодом і з тоталітарною комуністичною владою».

Розділ 5. Про особливість української релігійної автентики

 Відповідь на це запитання можемо частково відшукати в цитаті пана Мирослава про Майдан: «Церкви в Україні не були ініціаторами Майдану і тільки приєднувались до нього. Кажучи секулярною мовою, ініціатором Майдану було громадянське суспільство. Якщо ж говорити релігійною мовою, то справжнім натхненником революційного піднесення був Святий Дух». Гарним прикладом є те, як храми відчинили свої двері для всіх потребуючих і відгукнулись на сучасні виклики. Як активно допомагали тоді і як дієво продовжують допомагати тепер, у часі війни.

Розділ 6. Про лідерів, авторитетів, героїв

 Перш ніж говорити про лідерів, слушно окреслити поняття самого лідерства. За словами пана Мирослава: «лідерство – це служіння. Служіння людині, а не ідеології». І саме це має бути в основі цінностей сучасного морального лідера, «людини, яка стає попереду і не ховається за інших». 

Отож лідер – це той, хто готовий до самопожертви. Бо ж, щоб стати авторитетом для інших, замало гучних і пафосних заяв, важливо бути прикладом відваги, мудрості і стійкості і як зазначає пан Мирослав: «людиною, яка готова захищати декларовані нею принципи навіть дорогою ціною».

Розділ 7. Боротьба як спосіб життя української нації

 Відстоювати своє – це про постійний стан боротьби. Інколи деяких людей такі відчуття виснажують, демотивують і спонукають до звинувачення Бога чи пошуку не найчесніших шляхів для легшого і зручнішого життя. На обидві ці думки Мирослав Маринович відповідає так: «Те, що ми вважаємо карою Господньою, є насправді етапами формування тих рис і якостей, які нам потрібні для звершення призначеної Україні місії».  А щодо певних дій деяких людей, то «причиною їхньої слабкости є їхня готовність заради комфорту пожертвувати цінностями. Точніше, живучи у комфорті, цінностей вони навіть не помічають, бо ті сприймаються як дані назавжди».

Розділ 8. Чи видно світло в кінці тунелю?

 В останньому розділі є багато надії, яка надихає і мотивує і звісно ж є світло в кінці тунелю, бо за словами Мирослава Мариновича те світло: «українці бачать і до нього щораз більше наближаються. Нам допомагають у цьому інші люди доброї волі, але ми – більшість із нас – уже розуміємо, що насправді остаточна перемога залежить лише від нас самих: від нашої єдности і сили духу. І від потужности нашої віри». 

Довгий час Росія займала провідні майданчики світу. Країна-агресор самостверджувалась і заявляла про себе, як про велику і сильну державу, але всі ці заяви ґрунтувались, здебільшого, на брехні. Справжнім підґрунтям були поневолені держави, зі своєю історією, культурою, багатствами. І тут слушно вчергове зацитувати пана Мирослава: «В очах світу російська національна культура затінила собою чотирнадцять інших національних культур. У цьому сенсі імперія нагадувала одне характерне місце в періодичній таблиці хімічних елементів: клітинка під назвою «актиній» містить у собі ще 14 інших елементів, що їх називають «актиноїдами». Так і в нашому випадку «росіянами» називали 14 інших упокорених народів комуністичної імперії».

Тепер наше, й наступні покоління, мають всі шанси змінити цю усталену схему, спростувати не один міф, який роками вибудовували загарбники. Попереду ще багато активної праці, старань і зусиль, але нехай це нас лише мотивує. Бо ж не просто так в останньому розділі пан Мирослав бажає молоді «відчути потребу преображення і перевести себе в режим чутливого «очікування» й готовности». Бо майбутнє за правдою і справедливістю.

Книжку можна придбати на сайті «Свічадо»

Авторка тексту: Юлія Лапанюк