«Воскреснути до життя» Огляд книжки «Зранені. Розмови про сексуальні зловживання в Церкві» Юстини Качмарчик

Люди, які зазнали насильства, чи то в Церкві, чи поза нею, дуже часто звинувачують себе. Відчувають від суспільства засудження і недовіру, сором за те, що сталося, безпорадність, яка паралізує і не дає можливості рухатись до нормального життя. Про все це, а також про методи допомоги постраждалим, способи реагування Церкви та суспільства і роль правильної комунікації у справедливому вирішенні таких випадків, у книжці інтерв’ю польської журналістики Юстини Качмарчик.

Я довго думала чи варто робити огляд на цю книжку. Перш за все тому, що тема сексуального насилля тут представлена через досвід Католицької Церкви в Польщі. Але, як слушно сказала авторка в інтерв’ю «Ekai»:

 
«Дуже важливо, щоб ми перестали думати, що це далека проблема, яка нас не стосується. Незалежно від того, чи говоримо ми про сексуальне насильство в Церкві, чи в інших середовищах. Бо навіть якщо у нас немає дітей, ми не вчителі чи опікуни, не працюємо з дітьми, завжди може статися так, що зустрінемо когось, хто є зраненим і потребує нашої підтримки та допомоги».

Книжка написана у 2021 році на основі попередньої роботи авторки, як журналістки. Вона досліджувала у своїх статтях тему сексуального насильства в Церкві.

 
«Я почала займатися цією темою на роботі, в редакції. З кожною наступною статтею, моє відчуття гніву та безпорадності зростало. Так народилася ідея цієї книжки і я сказала собі, що спробую зробити щось, що можу як журналістка» - зазначила Юстина Качмарчик у інтерв’ю «Deon.pl».

Структура книжки – 12 інтерв’ю, де співрозмовники, згідно своєї компетенції, діляться знаннями й досвідом у справі захисту скривджених, які постраждали від сексуальних зловживань у Церкві. Додатково є вступ до українського видання, написаний отцем Ігорем Бойком та рекомендації, де шукати допомогу.

Респондентів можна умовно поділити на мирян і духовенство, жінок і чоловіків, які діляться експертними знаннями та власним досвідом. Це дуже важливо для ширшого розуміння проблеми і подальшого, якісного та змістовного діалогу. Як зазначив у передмові о. Ігор Бойко: «Вважаю, що поява цієї книжки сприятиме оновленню церкви в Україні»

У цьому огляді, я хотіла б детальніше зупинитись на трьох інтерв’ю, які, на мою думку, особливо добре розкривають тему й дають комплексне розуміння  проблеми.

Інтерв’ю 1. «Поволі народжуюся до життя». Свідчення людини, зраненої в Церкві. 

Якщо ми не пережили насильства особисто, то ніколи не зможемо відчути чи пережити те, що переживає людина, яка його зазнала. Також варто пам’ятати, що досвіди у кожного свої і стандартних схем чи протоколів не існує. Але ми можемо бути поруч і головне – вірити.

Жінка, яка у сім років зазнала насильства від священника, що катехизував на парафії, ділиться своїми переживаннями так: «Я повсякчас звинувачувала себе і жила у великому страху. Пам’ятаю, що мені було дуже соромно перед собою, перед іншими й перед Господом Богом».

Такий стан є звичним у жертв насильства, бо ще донедавна ці проблеми замовчувалися. Коли все ж скривджена людина відважувалась говорити й шукати справедливості, то зіштовхувалась з недовірою, осудом і звинуваченням. Але Церква є частиною суспільства, яке змінюється. Добрим прикладом цього є спеціальні навчання для семінаристів і священників, створення відповідних установ, таких як Центр гідності дитини УКУ, видання книг на теми насилля, співпраця духівників і психологів. Кожен крок, що робить Церква – це крок для того, щоб почути зранену особу, повірити їй, допомогти прожити досвід, який, на жаль, не можливо змінити й, звісно ж, відновити справедливість.

Коли авторка запитує зранену жінку, чи змінився після всього пережитого її образ Бога, вона відповідає: «Коли я викричала перед Господом усі глибоко приховані почуття і емоції. Коли це все вихлюпнулось з мене, я відчула, що Він мене не засуджує, а приймає такою, як я є. З усією моєю історією та всіма емоціями».

Така реакція свідчить не лише про зрілість і доброту особи, що пережила насильство, а й про роботу групи людей: духівників, юристів, психологів, друзів, відповідальних осіб від Церкви. Всі вони повірили й приклали максимальних зусиль для того, щоб почути та допомогти.

Інтерв’ю 2. «Допомогти дитині, скривдженій сексуально». Розмова з Йолантою Змарзлік, психотерапевткою, яка допомагає потерпілим дітям і їхнім сім’ям.

Варто пам’ятати, що жертва ніколи не є винною у тому, що зазнала сексуальних зловживань. У випадку дітей, вони найімовірніше навіть до кінця не розуміють, що з ними відбувається. Психологиня радить батькам з дитинства встановлювати довірливі стосунки з дітьми, організовувати безпечний простір, в якому, діти могли б говорити про різне і ділитись усім, що їх турбує. Саме це може допомогти вчасно побачити тривожні дзвіночки й надати необхідну допомогу.

Щодо поведінки кривдника, то Йоланта Змарзлік каже: «Кривдник зазвичай маніпулюватиме почуттям провини у дитини. У випадку сексуальних зловживань у Церкві може залякувати пеклом або гріхом. Його мета – намертво закарбувати в голові дитини жахливі образи катастрофи, яка станеться з нею, якщо розповість комусь, що відбувається між нею та кривдником». У такому стані дитина закривається і її важко витягнути на контакт. Тут важливо батькам не втратити з нею зв’язок, багато розмовляти, розповідати їй про те, що вона має право на гідність, оберігати своє тіло, казати «ні» і ділитись тим, що її тривожить навіть коли хтось каже, що це таємниця.

Інтерв’ю 3. «Воскресати до життя. Уже тепер». Розмова з о. Артуром Хлопеком, душпастерем осіб, скривджених унаслідок сексуальних зловживань.

Людям, яких скривдив священнослужитель, буває важко розмовляти з іншими священниками. Під впливом насильства, образ Бога може зазнавати негативних змін, а Церква викликати недовіру. Отець Артур Хлопек на основі власного досвіду каже: «До душпастиря найчастіше приходять особи, які не відкинули Бога й не розірвали стосунків із церковною спільнотою, але з великим болем і труднощами шукають своє місце в Церкві». Духівник стверджує, що найбільше, що він може зробити для зранених насильством осіб – проявляти до них емпатію, слухати, чути і вірити їхнім словам, супроводжувати у дорозі до зцілення.

Зазвичай, на початку шляху до зцілення домінує злість і гнів. Тому важливо набратись терпеливості й лагідності. За потреби, долучати інших спеціалістів і співпрацювати всією міждисциплінарною командою.

На твердження журналістки про те, що особи, які зазнали сексуального насильства в церкві, кажуть: «Нас зранив священник, нам важко приступати до таїнств. Таїнства – це життя. У нас відібрали життя. Перебуваємо у смерті», духівник відповів: «Цей образі мене дуже зворушує – образ смерті і воскресіння. А також слова скривджених про те, що вони хотіли б «воскреснути до життя»  - не колись, після смерті, а вже тепер, щоб знову жити, бо часто почуваються так, наче померли».

Коли я читала цю книгу, то постійно запитувала себе: Що ми, як християни, як суспільство, маємо зробити для скривджених, постраждалих від сексуального насильства в Церкві? І кожного разу собі ж відповідала: Слухати, вірити, не засуджувати і робити все, що в наших силах, аби кожен і кожна, хто зазнав насильства, якнайшвидше відчули себе «воскреслими до життя». 

Книжку можна придбати на сайті  «Свічадо»

 Авторка тексту: Юлія Лапанюк

Ілюстрація: фото Юстини Качмарчик – Марта Лисек, фото книг  - видавництво «Свічадо»