Владика Йосиф Мілян: «Іван Павло ІІ був Папою, якому вірили мільйони»

Цьогоріч Україна і Українська Греко-Католицька Церква відзначає 25-ліття історичного візиту святого Папи Івана Павла ІІ — події, яка стала знаковою для нашого народу і всіх вірних. З цієї нагоди ми розпочинаємо серію розмов зі свідками та безпосередніми учасниками тих незабутніх днів, аби зберегти живу пам’ять про паломництво Святішого Отця та осмислити його значення для сучасної України.

Однією з найяскравіших подій візиту стала зустріч Папи з молоддю на Сихові у Львові. Саме там пролунали слова, які для тисяч юнаків і дівчат стали дороговказом на все життя. За організацією цієї зустрічі стояла велика праця багатьох людей, а серед них — тодішній голова Молодіжної комісії Української Греко-Католицької Церкви, нині єпископ-помічник Київської Архиєпархії УГКЦ владика Йосиф Мілян. Саме він від імені української молоді запросив Івана Павла ІІ до України на зустріч із молодим поколінням незалежної держави.

У цій розмові владика Йосиф повертається спогадами до підготовки історичного візиту, ділиться маловідомими деталями організації молодіжної зустрічі та розповідає про особисте спілкування зі Святішим Отцем. Разом із тим владика розмірковує над тим, чому через чверть століття слова Івана Павла ІІ продовжують надихати українців, а його послання про свободу, гідність і відповідальність набуває особливого звучання в умовах сучасних випробувань.

«Мене вразили слова Папи ― «Я щоденно про вас пам’ятаю»»

― У 1996 році наша Церква запровадила молодіжне капеланство, молодіжний апостолят. Я мав щастя очолити цей рух ще за кардинала, світлої пам’яті Івана Мирослава Любачівського. Потім ― увійшов у Координаційну раду академічного душпастирства Ватикану, який працював при Римському вікаріаті біля базиліки Івана Хрестителя. Тож досить часто був на зустрічах цієї Ради душпастирської академічного капеланства. Це передувало тому, що Церква тримала руку на пульсі молодіжного апостоляту.

У той період Папа Іван Павло ІІ мав візит до Ізраїлю. І серед інших акцій в Ізраїлі, зустрічей пасторальних і різного профілю, Понтифік мав зустріч із їхньою молоддю, яка пройшла досить успішно. Я стежив за цим і тоді прийшло на думку, якщо Папа колись буде в Україні, то чому не зробити окремої зустрічі з молоддю, бо при попередніх візитах такого не було.

Будучи в Римі на конференції, де доповідав, в Сикстинській капелі ми мали зустріч із Папою. Як доповідач, я сидів у першому ряді. Папа Іван Павло ІІ підійшов, як звикло, до всіх ― і до мене. Я йому розповів, звідки я, хто я, чим займаюся. Розмова була польською мовою. І Папа запитав, як мається кардинал Любачівський. Я йому сказав своє слово. І тоді, так ніби на завершення, дуже-дуже швидко, попросив про молитви за український народ, особливо за українську молодь, яка старається бути вірною Христові і Католицькій церкві. І, очевидно, від імені цієї нашої української молоді запрошую Папу до України і прошу про молитву за нас усіх. Пригадую, як Понтифік зробив маленьку паузу і каже: «Я щоденно про вас пам’ятаю». На перший погляд, це була досить звична для такої людини відповідь, та коли Іван Павло ІІ вже відійшов від мене на крок, а я ще стояв, ніби з граніту, він повернувся ще раз до мене, знову стиснув мої руки і сказав: «Я дійсно про вас пам’ятаю. Я щоденно про вас пам’ятаю».

Вже пізніше, зі середовища тих, які мали нагоду бути з Папою на приватних зустрічах, на вечерях, я дізнався, що він справді про Україну і українців щоденно пам’ятав. Я тоді вірив його слову. Йому вірили мільйони молодих людей. Пригадаю Ювілейний рік 2000-й, коли він тільки підніс руку ― ще нічого не говорив ― молодь шаліла. Коли Іван Павло ІІ щось казав ― молодь була піднесена. Це був грандіозний Папа, якому світ вірив ― його слову, його жесту.

І тоді, коли я зрозумів, що Папа їде в Україну, знав, що візит організований, оргкомітет працював, ― тоді владика Юліан Гбур (вже покійний) був секретарем Синоду, я мав відвагу прийти до нього і сказати: «Владико, будь ласка, я вас прошу, будете на оргкомітеті серед єпископів, впишіть у програму візиту окрему зустріч із молоддю». Владика спершу був скептичний, мовляв, прийде кілька людей… А я кажу: «Владико, тільки університет Івана Франка має 18 тисяч студентів, Політехніка ― ще більше. Львів ― це маса молоді». І мені вдалося його переконати. Він справді на засіданні оргкомітету підтримав ідею окремої зустрічі з молоддю. Її анонсували, і тоді вже Церква почала активно працювати. Мені доручили окреме служіння ― підготувати зустріч папи з молоддю на Сихові.

«Молодь прагнула цієї зустрічі»

― Зазначали, що в 2001 році на зустрічі з Папою Іваном Павлом ІІ на Сихові було 500-700 тисяч молоді різного віку. Це ознака того, що молодь була готова і прагнула цієї зустрічі. Це було піднесення, дух, який витав у ці дні візиту, важко з чимось порівняти.

Мотивувати людей ніяк не треба було, навпаки, бракувало квитків на всіх охочих. І навіть якщо ми, як молодіжна команда, працювали над культурно-духовною програмою, запрошували артистів ― теж не треба було нікого особливо просити ― артисти самі охоче погоджувалися. Наприклад, Олександр Пономарьов абсолютно не хотів жодного гонорару ― працював безоплатно. Ніна Матвієнко ― так само. Усі співаки, які брали участь у події, робили це з ідеї, для Папи і для молоді.

Наша Молодіжна комісія тоді працювала на Озаркевича, 4. Останню ніч ми взагалі не спали ― доробляли те, що не встигли. Сиділи в канцелярії всю ніч, а Папа вже прилетів у Бориспіль. Ми залишили роботу, увімкнули телевізор, усі посідали разом. Очевидно, для мене вже місця не було ― я оперся на одвірок, змучений, знервований. І от ― Папа цілує землю, потім говорить слово… І я раптом відчуваю, що по щоці тече щось тепле. Ніхто цього не бачив, Богу дякувати, та і сьогодні я не соромлюся про це говорити, бо для мене цей візит був надзвичайно важливий.

Я виріс у греко-католицькій родині, у парафії, де священника арештували ще в 1950-му році, а він повернувся із Сибіру в 1975-му. Тобто я знав підпільну Церкву не з розповідей. Я сам вступив у підпільний монастир у 1978–79-му, був висвячений у 1984-му. Підпілля було таким, що мої батьки три роки не знали, що я священник. І тому для мене цей візит Вселенського Архиєрея був надзвичайно важливим. І, мабуть, тому це внутрішнє тепло тоді так природно з’явилося. Це було щось дуже органічне. Думаю, не тільки для мене, а й для багатьох греко-католиків і українців загалом, які це пережили, цей візит був справді визначальним.

«Глибина слів Папи актуальна досі»

― Переконаний, що меседжі, які Папа озвучив 25 років тому, актуальні й сьогодні: «любіть Україну», «свобода коштує дорого», «ви є живим камінням Церкви», «Deszcz pada, dzieci rosną!» («Дощ падає ― діти ростуть!»), нагадування заповідей Господніх. Його слово було просте, живе і водночас актуальне донині. В цьому ― особливість його звернень і його людяність. Здавалося б, такі прості речі, навіть майже побутові формулювання ― але в них велика глибина. Людина такого високого рівня, постать світового масштабу — і водночас така простота. Він пам’ятав коріння культури свого народу і ніс її іншим народам. У цьому простому людському жесті була глибина людини, яка приїхала з відкритим серцем і чистою душею. І це була також ознака довіри — його до нас і нашої до нього.

Думаю, можливо, не до кінця розуміли його велич і не усвідомлюємо досі. Адже святий ― це не обов’язково той, хто здійснює надзвичайні подвиги. Це людина, яка, навіть будучи на найвищому рівні в Церкві, не перестає бути людиною. Бог не вимагає від нас, щоб ми лягали на терни, спали на камінні. Бог, мабуть, вимагає і є ревний, щоб ми Його любили, щоби любов була джерелом нашого співжиття, діалогом. 

Тому розуміння, хто такі святі і як до цього стану дійти, визначає наше власне розуміння святості. Якщо взяти практику Східної Церкви, наприклад, «Ісусову молитву», яку практикують впродовж дня, вибудовується певний ритм дихання: «Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного». Якщо ця практика є стабільною, люди часто доходять до так званої теплоти серця. І хто не готовий до такого досвіду, може навіть злякатися цього відчуття, бо це вже певний рівень духовної глибини. Бо що таке досконалість? Це ― виконання волі Божої.

Кожному Бог дає сили, і кожен співпрацює з Божою ласкою по-різному. Тому, як каже Христос, «Царство Боже здобувається молитвою і постом» — треба дуже старатися, але водночас бути дуже покірним у молитві, щоб Бог дав і розуміння, і силу побороти не когось іншого, а самого себе, бо це найважче.

«Хто виніс зі зустрічі з Папою пам’ять, вогонь, світло, думку — той завжди буде повертатися»

― Дух зустрічі можуть передати ті, які цей дух десь зловили, десь затримали в собі. Іван Павло ІІ вартий того, щоби йому подякувати за його візит, за його любов до нас, за його підтримку. Правду кажучи, ніколи не думав, що Понтифік приїде до України, не поїхавши наперед до росії. Лобіювання тієї країни, напевно, було сильнішим, ніж українське. Та попри це Іван Павло ІІ все-таки приїхав до України — вперше до України. І це нам дало великі шанси ― слухати його і йти за ним.

Тож, думаю, що пригадування того візиту 25-річної давності — це якраз нагода відтворити атмосферу, пригадати слово Папи, його служіння, його ставлення до нас. Тому будемо робити різні заходи, щоби пригадати і не забути жертви папи, бо він приїхав до нас уже не дуже молодий і не дуже здоровий. Та він хотів приїхати і щоденно про нас пам’ятав.

Я думаю, що хто виніс зі зустрічі з Папою пам’ять, вогонь, світло, думку — той завжди буде повертатися. Бо його слово, його звернення тоді, 25 років тому, є актуальним і сьогодні ― особливо в час, коли ми боремося за незалежність, коли ховаємося в укриттях, коли намагаємося зберігати віру і заповіді його слова. Воно було дуже людське і дуже близьке кожному українцеві.

Тому той, хто працює з молоддю, завжди знайде в його слові щось живе і актуальне. Ми часто думаємо, що з молоддю можуть працювати лише молоді. Можливо, частково це правда, але з досвіду Церкви ― справжній душпастир і в 90 років має що сказати молоді, бо він теж колись був молодим.

«Адвокація Церкви та ідей української суверенної держави є дуже важливою»

― Адвокація Церкви від імені України є дуже важливою. Бо якщо ви буваєте на за кордоном, спілкуєтеся з представниками інших народів, то розумієте, що вони про Україну знають дуже мало. Навіть якщо сьогодні в медійному просторі багато говорять про війну і обстріли, це не означає, що люди справді знають Україну. Прикладом є Італія ― попри те, що прем’єр-міністр є нашим другом ― далеко не всі стоять на стороні України. 

Чуже горе ― річ складна. Комусь воно болить, а комусь ні, бо це далеко. І не всі на Заході розуміють, що війна росії ― це не тільки війна проти України. Це війна проти демократії, порядку, людської гідності. Та ми стоїмо першими на кордоні й прийняли на себе удар, спрямований проти вільної Європи. І, на жаль, не всі європейці це усвідомлюють. Тому адвокація Церкви, адвокація ідей української суверенної держави є дуже важливою.

Треба вчитися навіть із політики інших народів — як вони це роблять. Нам треба стукати в усі двері й усі вікна при кожній нагоді. Тому що нам залежить вижити, витримати, жити.

«Маємо апелювати до Івана Павла ІІ, щоб він знову прийшов до нас силою святих»

― Католицька церква проголосила Івана Павла ІІ святим, тож ми маємо апелювати до нього, щоб він знову прийшов до нас силою святих. Щоб прийшов і сказав нам, як жити, як боротися, як захищатися. Щоб показав дорогу до свободи ― і релігійної, і національної. Бо свобода духовна теж може бути загрожена через нашу гріховність. А свобода державна, народна, національна сьогодні загрожена на фронті.

Мабуть, усі молоді бояться війни, бо всі бояться смерті. Усі переживають, як це буде. Ми сьогодні переживаємо цілу проблему так званих ухилянтів. Хтось це осуджує, а хтось розуміє, що смерть ― це серйозно, що віддати своє життя непросто. Ми вміємо співати: «Душу й тіло ми положим за нашу свободу», але коли приходить момент це справді робити ― це вже не так легко. І водночас треба пам’ятати: коли почалася війна, біля військкоматів стояли черги людей, які хотіли йти захищати Україну. Попри всі проблеми сьогодні, наша молодь переважно і далі лягає кістьми за Україну.

І, можливо, серед них є ті, які слухали слово Папи на Сихові. Щоразу, як я приїжджаю до Львова і їду повз поле почесних поховань біля Личаківського кладовища, голова не відвертається від тих поховань, від тих прапорів.

На заході України, зокрема ці великі поховання наших героїв, викликають водночас і жах, і гордість. З одного боку ― гордість, а з другого ― величезний жаль і біль за цей народ, за цей цвіт нації. Думаю, що Папа чогось нас навчив. І Богу дякувати, що знайшлися ті, які своїм життям випромінюють те, чого нас навчав святий Іван Павло ІІ.

Підготувала Наталія Павлишин