Я більше не хочу «потім». Бо потім може не стати

Ми дуже багато чого відкладаємо. Не тому, що не хочемо - просто кажемо собі: ще не час, або мені бракує знань, або - в мене зараз багато роботи, вже після війни чи коли діти підростуть, коли буде більше грошей, або коли стане спокійніше і я нарешті буду готовий. І так можна роками чекати моменту, якого ніколи не буде.

Я особливо помічаю це за собою і за людьми, з якими розмовляю.

Ми можемо роками носити в собі одну ідею, одну мрію, одне рішення, одну важливу розмову - і нічого не робити. Наче життя колись обов’язково дасть нам ще один шанс. Проте «життя» не обіцяло нам «потім».

По особливому звучить це сьогодні, під час війни.

Ми навчилися відкладати життя до перемоги: Одружуся після війни, народимо дитину після війни, почну навчання після війни, поїду кудись після війни, побудую щось після війни, займуся собою після війни. І я прекрасно розумію, чому ми так робимо - війна забирає відчуття безпеки проте вона не повинна забрати у нас саме життя, не повинна забирати у нас нас же самих.

Христос одного разу сказав дуже промовисті слова:

 «То вигляд неба ви вмієте розпізнавати, а знаків часу ви не здатні розпізнавати?» (Мт. 16,3)

Я довго думав над цим. Можливо, «знаки часу» - це не тільки щось велике і надзвичайне. Можливо, це люди, яких Бог посилає нам чи можливості, які раптом відкриваються, ідеї, які не дають спокою, розмови, які давно потрібно провести. Можливо це двері, котрі сьогодні відчинені, хоча вчора їх ще не було.

Іноді ми просимо Бога показати нам Його волю, а Він уже показав, просто ми відповіли: «Не зараз».

Я не хочу закликати себе чи когось іншого бездумно поспішати. Часом і справді потрібно чекати, а іноді і вартує сказати «ні» чи «ще не час» - це справді мудрість, проте, чомусь маю таке відчуття, що частіше це просто дуже красива назва для нашого страху. Страху почати, помилитися, втратити звичне, страху виявити, що ми насправді хочемо зовсім іншого життя. І знаєте, чого я боюся найбільше?

Не того, що я зроблю щось неправильно.

А того, що одного дня озирнуся назад і зрозумію: я занадто довго чекав, коли почнеться моє життя, а воно вже відбувалося. Тут, у цьому дні, у цій зустрічі, у цій можливості, у цій людині, у цьому рішенні.

Тому сьогодні я хочу навчитися іншого - не робити все, не встигати всюди чи поспішати, а розпізнавати те, що не можна більше відкладати бо життя одне.

І, можливо, найстрашніше слово в ньому - не «ніколи», а «потім».

Отець Олег Здреник