Анастасія Войтюк: «Бандура — це голос, яким промовляємо світові про Україну»

Анастасія Войтюк, або Banduragirl, — музикантка, яка говорить із світом через струни. Вона грає на старосвітській та сучасній бандурі, співає, пише музику. Її творчість живе на межі World music, інді-фольку й джазу — і щоразу на сцені, в Україні чи за її межами, вона виводить на світло українську пісню, інструмент і пам’ять. За плечима — концерти у понад двадцяти країнах і спільні виступи з місцевими музикантами. У кожному з цих просторів — звучання бандури, якого ще не чули.

Анастасія заснувала фестиваль Lviv Bandur Fest — подію, що переосмислює традицію й відкриває сучасне обличчя бандури. Вона викладає гру на інструменті, займається благодійністю, а минулого року створила програму підтримки юних бандуристів: знаходить і реставрує інструменти, допомагає з новими. Бо вірить: музика може бути спадком, зброєю — і точкою опори.

Анастасія братиме участь в українській програмі, яку організовує Патріарша комісії УГКЦ у справах молоді під час Ювілею Молоді в Римі. Тож поспілкувалися з бандуристкою, щоб дізнатися, з чим вона поїде в серце Католицького світу. 

Що для Вас означає бути провідницею надії через музику, адже їдете на Ювілей Молоді до Рима не тільки як музикантка, а як «паломниця надії»?

— У час війни дуже важливо вірити в те, що кожен може зробити щось, що від нього залежить. Я дуже сильно повірила, що, граючи на бандурі, створюючи музику, популяризуючи українські пісні, теж можу зробити важливий вклад у розвиток України. Також вірю, що кожен, хто щиро займається своєю справою — хтось робить вареники, хтось друкує футболки, хтось пише книжки, хтось прибирає вулиці, а хтось захищає нас на лінії фронту — усе це дає результат, якщо ми це щиро робимо. Звісно, не забуваючи, що ми це робимо, щоб допомагати ЗСУ, підтримувати, збирати кошти, більше розповідати про Україну.

Ви — голос української молоді, що звучить у серці Європи. Як звучить сьогодні цей голос — з болем, надією чи викликом?

— В голосі, в співі закладено дуже-дуже багато емоцій, які люди розуміють з пів слова, навіть не знаючи мови. І тому музика є такою сильною зброєю, коли йдеться про захист. Саме через пісні, через розповіді, через гру я можу передати для людей, які не мають досвіду пережиття війни, різні емоції, які ми проживаємо як українці: це і єднання, це і біль, і розпач, і втрата, і надія, і віра. Саме через ці емоції я хочу голосніше сказати світові, що війна триває, нам потрібна допомога — в усьому, особливо фінансова.

Ви належите до покоління молоді, яке несе культуру на плечах під час війни. Як нести її — і не втратити себе?

— Питання, як не втратити себе, дуже важливе. Десь після першого року повномасштабної війни я зрозуміла: якщо я не почну дбати про себе, то вигорю дуже швидко. Маю дуже важливе, ключове правило: насамперед я маю бути в порядку — моє здоров’я, мій психічний стан. Тоді можу допомагати іншим.

У Римі Ви говоритимете мовою музики. Що Ви намагаєтесь нею сказати світові, коли слова безсилі?

— Це голос людей, які вже пережили дуже багато, чого зовсім не очікували. Мені здається, що українська молодь зараз — це чи не найбільш досвідчена молодь взагалі в усьому світі. Такого рівня дорослості, який є зараз в молодого покоління в Україні, напевно, немає в дуже-дуже багатьох країнах Європи. І це просто весь спектр емоцій — від найприємніших до найбільш болісних. 

Один мій друг із Польщі сказав недавно: «ти ж, напевно, з цим досвідом війни дуже сильно постарієш…» А я такого не відчуваю. Думаю, багато хто такого не відчуває. Йдеться просто про те, що є вже набагато більший емоційний досвід, ніж у дуже-дуже великої кількості інших людей на землі. І нам, власне, про цей досвід треба розповідати. Багато надії, багато радості, багато болю — багато всього. Як не дивно, війна — це величезне віяло багатьох емоцій. Хоча на Заході, і взагалі в світі, де немає воєнних дій, люди думають, що війна пов’язана тільки з болем, із жалем із втратами. А не так. Є дуже багато так само світла, взаємодопомоги. Якщо би люди це зрозуміли, можливо, вони більше би нас підтримували.

Як відчуваєте себе в ролі «тихого амбасадора» України у світі — крізь струни, пісні, тишу між звучанням мелодій?

— Це так дивно звучить, але після кількох років поїздок і презентацій про Україну в різних містах, країнах, найбільше хочеться бути вдома і розповідати про Україну тим, хто найбільше це розуміє. Тому що, виявляється, дуже важко говорити про війну людям, які ніколи її не переживали. 

Можливо, виглядає, що нас підтримують — британці, німці, американці, інші, але люди там живуть своїм життям. І коли ти туди приїжджаєш, то перше враження — це розчарування від того, що насправді так багато про війну там не говорять. А найбільше підтримки і взаєморозуміння отримуєш в себе вдома. Навіть якщо зустрічаєш українців там — вони уже трошки інші українці, ніж ті, які наші, рідні, живуть тут, в Україні. Тому я не дуже радісно це роблю. 

Хотіла би більше їздити, виступати за кордон, коли закінчиться війна — просто так, а не для того, щоб розповідати про війну. Бо це, насправді, дуже болісний досвід.

Чи вірите Ви, що бандура може бути зброєю світла у темні часи?

— Якби не вірила в це, то не займалася б цим. Я дуже в це вірю. Бандура може дати дуже чітку мотивацію, емоційне підґрунтя і просто велику чітку надію. Це те, що я часто спостерігаю після своїх концертів: люди запалюються, починають вірити і діяти через те, що вірять. Тому бандура — голос нас, українців, через який ми дуже красиво, ніжно, делікатно, але водночас дуже міцно можемо говорити світові про Україну.

Українську музику сьогодні чують у найнеочікуваніших місцях. Як Ви вважаєте, чому саме зараз світ починає слухати нас уважніше?

— Думаю, спочатку світ нас слухав через емпатію, через якусь несподівану кризу, яка настала через страх. А зараз ті, хто розуміють, прислуховуються більше до українців через те, що бачать: ми, на жаль, маємо унікальний досвід виживання, відбивання атак ворога. І цей досвід, мабуть, буде потрібен Європі і світові в майбутньому. 

Тому що, як з’ясувалося, «рожева» демократія не працює, а працює сила опору. І тому так багато людей вже не хоче нас чути, бо втомилися. Складно постійно чути важку інформацію, постійно говорити про війну, про смерть і про втрати — цього ніхто не хоче. Ми збудовані так, що постійно шукаємо світла. Та до цього неможливо дійти, поки ми не зануримось у наші проблеми і не почнемо їх розв’язувати. Світ слухає, прислухається до України, бо хоче побачити приклад, як вирішувати дуже складні ситуації. Сподіваємося, що світ нас не залишить і буде далі нам допомагати.

Якщо музика — це молитва без слів, то яку молитву Ви хочете принести у Ватикан?

— Найбільше, що я хочу привезти у Ватикан — це розуміння і меседж, що Україні потрібна допомога і що просто так це все не закінчиться. Я би хотіла, щоб наша молитва була дуже чіткою і прямолінійною. 

Так, важливо посміхатись, важливо товаришувати, важливо розуміти інших, та важливо також бути щирими і говорити: у нас є проблема, нам потрібна допомога. Тому ця українська молитва, яка їде до Ватикану — це є посланець, який біжить швидко, щоб сказати дуже важливі новини, без ліричних відступів. 

Яка Ваша внутрішня пісня зараз — і хто її співає з Вами? Що для себе шукаєте у цьому паломництві?

— Моя внутрішня пісня зараз — це впевненість, яка будується на попередніх досвідах: страху, безнадії, розпачу. Я почала будувати впевненість у тому, що все буде добре, якщо ми прикладатимемо для цього зусилля.

Моя внутрішня пісня — про світло, про надію, про доброту. 11 липня я випустила пісню «Боривітер», яку присвятила нашим військовим. Це пісня-оберіг, пісня-колискова, пісня-медитація, свого роду, може, теж — пісня-молитва. І вона мені звучить в голові. А також — голос старосвітської бандури, такого нашого забутого, рідкісного, але дуже тендітного і незламного інструменту, який ми стараємося зараз відродити. І сучасна бандура — «внучка» старосвітської бандури — буде зі мною у Ватикані. І я співатиму як сучасні пісні, так і пісні старовинні в аранжуваннях. Сподіваюсь, що через це зможу якомога більше передати український дух і заклик про допомогу для всього світу.

 Підготувала Наталія Павлишин