БЛОК ПЕРШИЙ. ЗУСТРІЧ ПЕРША. ПОКЛИКАНІ ДО ПРОРОКУВАННЯ.

Ісус Христос – це великий полонитель. Найбільш коханий у всій історії. Найпалкіший закоханий у всій вічності. Великий полонитель сердець.

Ісус Христос вартує. Він заслуговує на віддачу цілого існування. І набагато більше.

Чому? Насправді, що спонукає у глибині таку кількість молоді цілковито віддаватись слідуванню за Ним, йти услід за Ним, куди б Він не йшов?

На думку декого, це Воскресіння. Неправильно. Ні. Воскресіння навряд чи викликало б якесь покликання, бо вважали б, що це реклама в стилі тих інституцій, що на телебаченні випускають липкі джинґли¹ „Якщо, послухавши цю музику, ваше серце швидше забилось, вступай у школу…, матимеш велике майбутнє…”.

Згідно з іншими твердженнями, йдеться про „переляк” перед пеклом; чи про якусь любовну невдачу; чи про якесь „промивання мізків”, чи про наслідок якогось примусу. Неправда. Якщо хлопець чи дівчина намагатиметься присвятити себе з таких причин, то не витримає і двох годин. Цілковита брехня.

Вірите мені чи ні, на мій погляд, покликання до священства і взагалі до богопосвяченого життя породжується ХРИСТОВИМ ХРЕСТОМ. Ідеться про те, що „полюбив мене і видав себе за мене” (Гал. 2, 20), і що „любов все зносить” (1 Кор. 13, 7), крім одного: обмежень. Йдеться про те, що Христос любив до смерті; йдеться про те, що жодна молода особа не зможе дорікати, що її недостатньо любив. І це зворушує. Це кличе. Це обпалює. Це притягує. Це запалює.

Поклик, отже, є не що інше, як заклик радикально поділити страждання Христа. Це не поклик прожити в задоволенні, а поклик прожити з труднощами, як навчає Святий Дух: „Мій сину, як приступаєш служити Господеві, приготуй свою душу на спокуси” (Сир. 2, 1). Це поклик „щодня наражатися на смерть” (1 Кор. 15, 31). Це поклик бути „розп’ятим з Христом” (Гал. 2, 19). Це поклик бути „осудженими на смерть”². Це поклик піднятись на Голгофу.

У певний спосіб Ісус Христос сказав про це у загальному; але, гадаю, це може стосуватися покликання зокрема: „Я ж, коли від землі буду піднесений – тобто на хресті – усіх притягну до себе” (Ів. 12, 32).

Якщо хлопець чи дівчина насправді готові бути піднесеними на висоту з Ісусом Христом, можливо, у них є покликання. Якщо налякаються цього, ймовірно, його нема. У кого є покликання, той готовий робити речі великі, героїчні, навіть епічні за Христа і Його Церкву.

Чимало людей, ігноруючи природу покликання, а інші прямо, зловмисно –  намагаються фальшивими аргументами запобігти реалізації покликання багатьох хлопців і дівчат, які насправді відчули себе покликаними. Тому хотів би коротко на цьому зупинитись і зважити деякі з найбільш звичних заперечень, щоб показати авторитетом святих, що такі заперечення не мають реальної основи.

1. Вищість стану богопосвяченого життя

Сам вступ у монаше життя, очевидно, являє собою краще добро, і хто сумнівається у цьому, каже святий Тома, „суперечить Христові”³, адже Він зробив його предметом євангельської ради. В іншій частині святий навчає, що не усвідомлювати, що богопосвячене покликання є найбільшим добром, означає „кривдити Христа”⁴. З цього приводу святий Августин каже: „Кличе тебе Схід” (тобто Христос), „а ти біжиш на Захід”⁵, тобто до людини смертної і здатної помилятися⁶.

Наступне заперечення: „чи доцільно вступати у богопосвячене життя без попереднього прохання думки інших і не роздумуючи надто довго”. На це св. Тома відповідає, що „… той, що просить вступу, не може сумніватись, що його покликання йде від Бога, для якого властивим є „вести людину по землі рівній” (Пс. 142, 10)⁷.

Св. Іван Боско навчає: „Богопосвячений стан – це вищий стан і насправді святий. Ті, які через любов до Бога і його вічного блага відчувають у своєму серці бажання обійняти цей стан удосконалення і святості, можуть вірити без усякого сумніву, що таке бажання приходить з небес, тому що воно надто шляхетне і є вищим за природні почуття”⁸.

2. Страх, що забракне сил

Св. Тома каже, натякаючи на страх, що бракуватиме необхідних сил, щоб витривати у покликанні: „Тут також немає місця для сумніву, оскільки ті, котрі вступають у монаше життя, вірять не у свої сили, щоб витривати, а у Божу допомогу. Так казав Ісая: „Ті, котрі покладаються на Господа, отримають нові сили; йтимуть і не відчуватимуть втоми” (40, 31)⁹.

„Побоювання декого, що не досягнуть досконалості, увійшовши в чернече життя, є ірраціональним і спростовується прикладом багатьох. Говорить св. Августин¹⁰: „…стількох хлопчиків і дівчаток, незліченної кількості молоді, різного віку людей, шанованих вдів, літніх жінок, що зістарились у своєму дівицтві. Ласкаво насміхались з мене і говорили з іронією: „І ти не зможеш те, що змогли ці і ті? Хіба вони змогли самі по собі, а не через Бога і Господа свого? Ти довіряєш собі, і тому ти вагаєшся”¹¹.

Дон Боско стверджує щодо цього: „І не бійтеся, кандидати, що не вистачить сил, необхідних для виконання обов’язків, які накладає чернечий стан; навпаки, майте довір’я, тому що Бог, який розпочав цю роботу, зробить так, щоб досконало виконувались ці слова св. Павла: ‘Той, хто розпочав у вас добре діло, Він його і закінчить аж до дня Христа Ісуса’ (Флп. 1, 6)”¹².

3. Як швидко йти за покликанням

Св. Тома питає, чи доцільно вступати у монаше життя, попередньо радячись з багатьма людьми і довго розмірковуючи. І відповідає, що доцільно протилежне, тобто не питати поради у багатьох і не занадто довго зволікати.

Порада і розмірковування потрібні у речах сумнівно добрих, але не у тій, що насправді є доброю, тому що рекомендована самим Ісусом Христом. Прикладом цього служать апостоли: св. Петро і св. Андрій на поклик Ісуса „негайно кинули сіті й пішли за ним”(Мт. 4, 20), і св. Павло, розповідаючи про своє покликання, каже, що відповів: „…негайно, ні з ким не радившись, ні з тілом, ні з кров’ю” (Гал. 1, 16). Коментує св. Іван Золотоустий: „Христос вимагає такого послуху, щоб ми не зволікали жодної миті”¹³.

а) Світські люди.

Коментуючи цю доктрину, Дон Боско каже: „Виняткова річ! Світські люди, коли хтось з них хоче вступити в чернечий інститут, щоб вести життя досконаліше і більш захищене від світських небезпек, кажуть, що потрібно багато часу для прийняття такого рішення, щоб упевнитись, чи покликання справді від Бога, а не від диявола”¹⁴.

б) Навіть при гіпотезі, що це спокуса диявола.

„Але ж не говориться так, коли йдеться про прийняття почесної світської посади, де стільки небезпеки заблукати. Далекий від такої думки, св. Тома каже¹⁵, що чернече покликання треба обіймати, навіть якби воно йшло від диявола, тому що завжди варто дослухатися доброї поради, навіть якщо вона йде від ворога. А св. Іван Золотоустий запевняє, що коли Бог удостоює подібними покликами, то хоче, щоб ми ні на хвилинку не зволікали застосовувати їх на практиці”¹⁶.

в) Підстави для того, щоб не гаятись з рішенням.

„В іншому місці той самий святий каже, що коли диявол не може відмовити когось від рішення присвятити себе Богові, то принаймні зробить усе можливе, щоб відкласти його здійснення, здобуваючи велику перемогу, якщо зможе відкласти хоча б на день і навіть на годину. Тому що після того дня і тієї години настануть інші нагоди, і не буде дуже важко досягти більшого зволікання, доки покликана молода особа, будучи ослабленою і менше підтриманою ласкою, поступиться цілком і відмовиться від покликання”¹⁷.

г) Небезпека зволікання.

„Тому св. Єронім тим, хто покликаний залишити світ, радить: „Благаю поспішити, і радше варто відрізати, ніж відв’язувати мотузку, що затримує корабель на причалі”. Цим святий хоче сказати, що так як той, що прив’язаний до корабля у небезпеці потонути, не баритиметься, відв’язуючи мотузку, а радше відріже її: так той, що перебуває посеред світу, повинен негайно звільнитись від нього, щоб якомога швидше уникнути небезпеки заблудитися, що дуже легко”.

д) Прийняти перший порух ласки.

„Подивимось, що пише нам св. Франциск Сальський у своїх творах про чернече покликання: „Для того, щоб мати знак справжнього покликання, не потрібно „відчувати” постійність; достатньо, щоб витривала вища частина духу; тому не повинно вважатись браком справжнього покликання, якщо перед тим, як реалізувати покликання, людина не має тих чуттєвих порухів, які відчувала на початку; навіть, навпаки, відчуває огиду і жах, що, можливо, змусять її вагатися, тому що здаватиметься, що все втрачено.

Ні. Достатньо, щоб воля продовжувала бути постійною у небажанні залишити Боже покликання, щоб залишилось якесь почуття до Нього. Для того, щоб знати, чи Бог хоче, аби хтось був монахом, не треба очікувати, що сам Бог говоритиме чи з неба посилатиме ангела, щоб виявити свою волю. Також непотрібно складати іспит десяти професорам, щоб вирішити, потрібно чи ні слідувати за покликанням; важливо відповісти на нього і прийняти перший порух ласки, не турбуючись про досаду чи млявість, які можуть нахлинути; тому що, якщо так робимо, Бог дбатиме, щоб усе обернулось на більшу його славу”¹⁸.

4. Головні вороги

Головними ворогами стосовно наслідування Христа у повній віддачі бувають рідні батьки. Тому св. Іван Золотоустий у загальних висловах навчає: „Коли батьки перешкоджають у справах духовних, навіть батьками не повинні визнаватись”¹⁹.

Св. Тома щодо цього відповідає: „Так як „тіло пожадає проти духа”, як каже апостол (Гал. 5, 17), так і тілесні друзі перешкоджають духовному розвиткові. Так можна прочитати у Міхея (7, 6) „і кожному його домашні – вороги”. Тому св. Кирило, коментуючи св. Луку (9, 61), говорить: „Це тривожне бажання оповістити своїх дає побачити роздвоєння душі, оскільки інформувати рідних і радитись з людьми, нездатними до справедливої оцінки речей, вказує на малодушність і відступ”. Тому Господь відповів: „Ніхто, що поклав руку на плуг і озирається назад, не здатний до Царства Божого” (Лк. 9, 62). А озиратись назад – це шукати зволікання, щоб повернутись додому і радитись зі своїми”²⁰.

Покликання – це делікатна квітка, про яку треба дуже піклуватись. Св. Альфонс, запитуючи себе, що треба у світі, щоб втратити покликання, відповідає: „Нічого. Достатньо буде дня відпочинку, вислову друга, малоумертвленої пристрасті, маленького захоплення, думки про страх, нестриманої огиди. Той, хто не залишить розваг, повинен бути впевнений, що безсумнівно втратить покликання. Залишиться з докорами сумління, що не зумів слідувати за ним, але напевно і не слідуватиме…”²¹. Нічого! …у світі чи також у семінарії, чи у монастирі, де не панує дух Христовий, а дух світський, не Ізраїль духовний, а Ізраїль тілесний. Оскільки „світ не може отримати Духа Істини, тому що не бачить його і не знає його”²².

5. Сумніви щодо покликання

Дон Боско продовжує навчати: „Той, хто присвячується Богові святими обітами, робить один із найпрекрасніших і найприємніших дарів Його Божественній Величності. Але ворог нашої душі, розуміючи, що таким чином людина звільниться від його влади, зазвичай тривожить її розум усілякою брехнею для того, щоб примусити її відступити і знову кинутись на світські заплутані стежки. Основне з тих ошуканств полягає у тому, щоб викликати сумнів у покликанні, після чого настає знеохота, млявість і, часто, повернення у цей світ, який стільки разів визнавав підступним і який через любов до Ісуса Христа залишив.

Якщо колись, любі діти, вас уразить ця небезпечна спокуса, ви одразу повинні відповісти собі, що, коли вступили у Згромадження, Бог вам дарував неоціненну ласку покликання, і якщо вона вам тепер видається сумнівною, це тому, що ви стали жертвами спокуси, якій ви дали привід і яку ви повинні зневажити і боротись, як зі справжнім диявольським навіюванням. Збуджений розум може сказати тому, хто сумнівається: Ти міг би працювати краще на іншому місці. Відповідайте одразу словами св. Павла: „Кожний нехай зостанеться у тому стані, в якім Бог його покликав” (1 Кор. 7, 20). Сам апостол хвалить доцільність бути стійким у тому покликанні, до якого був покликаний: „Отож, благаю я вас поводитись достойно покликання, яким вас визвано, в повноті покори і лагідності, з довготерпеливістю” (Еф. 4, 1-2). Якщо ви перебуватимете у своєму згромадженні і чітко виконуватимете правила, будьте впевнені у вашому спасінні.

Навпаки, сумний досвід свідчить, що ті, які вийшли з нього, найчастіше помилялись. Одні шкодували, втрачаючи спокій назавжди; другі потрапили у небезпеку і навіть дехто став каменем спотикання для інших з великою небезпекою для свого і чужого спасіння.

Наскільки ваша душа і ваше серце будуть схвильовані сумнівами чи якимсь захопленням, наполегливо раджу не приймати ніяких рішень, бо такі рішення не можуть бути відповідними волі Господа, якого, згідно зі Святим Духом, немає у неспокої²³. У тих критичних моментах раджу вам звернутись до своїх настоятелів, відверто відкрити своє серце і віддано дотримуватись їхніх застережень. Яка б не була їх порада, виконуйте її і не помилитесь; оскільки у порадах настоятелів закладено слово Спасителя, який запевняє нас, що їх відповіді є немов дані Ним самим, кажучи: „Хто слухає вас, мене слухає” (Лк. 10, 16)”.

6. Висновок

Кожне покликання – це мистецький твір Бога. Божественний ювелір, який з вічності обрав певних чоловіків і жінок для своєї служби, набагато раніше, ніж ми вирішили ближче слідувати за Ним, готував нас через батьків і матерів, яких нам дає, інших родичів, через виховання, через дари, таланти, характер і темперамент, обставини і події життя та ін. Саме рішення щодо покликання – це чудова філігрань ласки.

Ті, які ігнорують, не знають або заперечують, що покликання до богопосвяченого життя полягає загалом у внутрішньому поклику: „… внутрішні голоси Святого Духа… поштовх ласки… через натхнення Святого Духа…”²⁴, незважаючи на всіляку зовнішню пропаганду про покликання, яку тільки можна зробити, знеохочуватимуть, будуть зволікати, заплутувати і, навіть, наскільки від них залежить, перешкоджатимуть, щоб кандидати конкретизували покликання. Тож того, хто прагне перешкодити покликанню, чи того, хто не зважується, стосуються слова св. Тома: „Хто спиняє імпульс Святого Духа тривалими радами, той або ігнорує, або свідомо відхиляє силу Святого Духа”²⁵.

У глибині продовжують жити дві єресі: Говінянська у Римі (+ 406), що прирівнювала подружжя до дівицтва; і Віджіланційська у Галії (370-490), що прирівнювала багатство до убогості. Обидві єресі мають спільний знаменник: віддаляти людей від духовного, поневолюючи їх земними речами! Це те, що робить сатана через тілесних людей, перешкоджаючи, щоб люди були „перетворені з огляду на вічне життя”²⁶.

Злочинне намагання тисячами способів і усякими хитрощами віддаляти чоловіків і жінок від богопосвяченого життя має попередника в особі фараона, що картав Мойсея і Аарона, які хотіли, щоб він відпустив з Єгипту обраний народ: „Чому то ви… відтягаєте людей від праці?” (Вих. 5, 4).

Особливо зараз – у цій гностичній епосі, де є намагання звести християнство від події до ідеї²⁷, що стало завданням так званого прогресивного християнства, – спорожнюються семінарії і новіціати, тому що молодь не почувається достатньо спонуканою віддавати життя за ідею, але так – за Особу. Формалістичний номіналізм, відмова від буття не захоплюють нікого і є безмежно нудними. Подібно до того, як парафіяльний священик, що організував процесію Тіла Господнього без Тіла, бо Христос – у народі. Тобто Христос без Христа, а народ вшановував самого себе. Семінарії і новіціати порожніють, тому що забули Подію, забули Христа, а вшановують свої ідеї про Христа; і продовжують наполягати на них, незважаючи на очевидність їх шкідливих плодів.

Не тільки чимало людей намагається зашкодити покликанню до богопосвяченого життя, а, найгірше, чимало відповідальних осіб не знають причини браку покликань, ані причин виходу. Інколи навіть стають приводом для виходу, коли аргументують, що був брак покликання; але хіба, коли Церква кличе через єпископа або через настоятеля монастиря, цей же акт не підтверджує, що ми перебуваємо перед справжнім Божим покликанням? Св. Павло навчає, і це справа віри, що: „Дари Божі і покликання незмінні” (Рим. 11, 29). Отже, відповідальні, через грубе чи зловмисне невігластво, не здатні допомогти.

Якщо не вирішаться ці проблеми, буде дуже важко провести нову євангелізацію. Уявити, що може відбутись нова євангелізація без євангелізаторів, це так само абсурдно, як гностичне спорожнення процесії Тіла Господнього без Тіла. Тому Іван-Павло ІІ казав у Санто Домінго: „Необхідною умовою для нової євангелізації є могти розраховувати на євангелізаторів, численних і кваліфікованих. Тому сприяння священичим і монашим покликанням… повинно бути пріоритетом єпископів і зобов’язанням усього народу Божого”²⁸.

о. Карлос Буела, Молодь в третьому тисячолітті, Львів 2009, ст. 179-189

____________
¹ Джинґл (анґл. „jingle” – дзеленчання) – спеціальний фірмовий короткий звуковий сигнал, що має ідентифікувати станції в ефірі. Джинґли складаються з поєднання музичної теми та тексту і розробляються відповідно до формату, в якому працює радіостанція. (Прим. перекладача).

² Див.: 2 Кор. 4, 11.

³ СВЯТИЙ ТОМА. С.Т., 2-2, 189, 10: „…derogat Christo…”.

⁴ СВЯТИЙ ТОМА. Contra la pestilencial doctrina de los que apartan a los hombres del ingreso a la religión. – Буенос-Айрес: „Desclée”, 1984. – с. 80: „….iniuriam facit Christo…” (Надалі Contra la pestilencial doctrina…)

⁵ СВЯТИЙ АВГУСТИН. De verb. Dom., проп. 100, гл.2; ML 38, 604.

⁶ СВЯТИЙ ТОМА. С.Т., 2-2, 189, 10.

⁷ Там само, ad 1.

⁸ СВЯТИЙ ІВАН БОСКО. Obras fundamentales. – Мадрид: „B.A.C.”, 1979, 2-ге вид. – с. 644. (виділення наше).

⁹ Там само.  (виділення наше).

¹⁰ СВЯТИЙ АВГУСТИН. Сповідь, l, VIII, гл.11.

¹¹ СВЯТИЙ ТОМА. С.Т., 2-2, 189, 10, 3, (виділення наше): „…est irracionabilis”.

¹² Там само.

¹³ Super Mt, Homilia 14; MG 57, 219; Див.: СВЯТИЙ ТОМА, С.Т., 2-2, 189, 10.

¹⁴ Там само. , с. 644-645.

¹⁵ СВЯТИЙ ТОМА. Contra la pestilencial doctrina…, с.95-96. „Навіть якщо припустити, що сам диявол спонукає вступити у монастир, що само по собі є добрим вчинком, властивим добрим ангелам, у цьому випадку немає ніякої небезпеки послухатися його поради… Проте треба застерегти, що якщо диявол – чи навіть людина – підказує піти комусь у монашество для того, щоб розпочати у ньому наслідувати Христа, така підказка не має ніякої ефективності, якщо внутрішньо не притягує Бог… Отже, хто б не підказував вступити у монастир, завжди цей намір походить від Бога”.

¹⁶ Там само.

¹⁷ Там само.

¹⁸ Там само.

¹⁹ Там само.  –  с. 646.

²⁰ СВЯТИЙ ТОМА. С.Т., 2-2, 189, 10, 2.

²¹ Там само.  – с. 647-648.

²² Див.: Ів. 14, 17.

²³ Див.: І Цар. 19, 11.

²⁴ Там само.  – с.83-84.

²⁵ Там само.  – с.87.

²⁶ Там само.  –  с.16.

²⁷ Див.: „Vox Verbi”, 1 квітня 1996р., рік 3, № 60, с.30-32.

²⁸ Інавгураційна промова у Санто Домінго, 12.10.1992, № 26; цитовано у Документі Санто Домінго, висновки, № 82.

Коли повернемося до появи на землі першої людини, то побачимо, що вирішальну роль у творенні життя відіграє Бог: «Тоді Господь Бог утворив чоловіка з земного пороху та вдихнув йому в ніздрі віддих життя, і чоловік став живою істотою». (Бут. 2, 7). Тобто Адам отримав своє життя безпосередньо від Бога, Котрий вдихнув у нього віддих Свого життя.

Іншими словами, Бог покликав людину до життя, тобто покликав від «небуття» до «буття», вдихнувши в Адама віддих життя, Бог покликав його до участі у житті, яким жив сам Бог. Отже, наше життя — це дар нам від Бога, це запрошення до участі у Божому житті, це покликання жити «повнотою життя», про яку пригадує нам Христос.

Сучасна людина дуже часто проживає своє життя без усвідомлення свого покликання і відповідальності за його реалізацію. Сучасні богослови для окреслення стану людини вживають вираз «епоха людини без покликання». І справа тут зовсім не в тому, що сучасна людина не покликана Богом, а радше в тому, що вона живе своє життя так, неначе б воно жодним чином не було пов’язане із Творцем. І дійсно, сьогодні пропагується якраз те, що нищить життя, і людина, піддаючись такій пропаганді, поводиться зі своїм життям як зі своєю абсолютною власністю.

Надмірний індивідуалізм, антропоцентризм, що межує з егоцентризмом, сприяють тому, що людина ставить у центр свого буття не зв’язок із Творцем, але радше свої потреби, свої амбіції, свої плани тощо. Персона вважає себе абсолютним власником свого життя, тому і розпоряджається ним на свій розсуд. В цьому якраз і криється велика небезпека втратити, знищити своє життя.

Покликання, — це Божий задум, Божий план щодо кожної людини. Тому нема людини «без покликання». Кожна людина покликана Богом до життя, сотворена на «образ і подобу Божу», покликана до участі у Божому житті, бути співрозмовником Бога: слухати і відповідати. У цьому слуханні, в цьому діалозі з Богом людина здатна пізнати єдиний неповторний сенс свого життя, розкрити красу Божого запрошення, Божої пропозиції, свобідно прийняти цю пропозицію і згідно з нею реалізувати своє життя.

Тут і виникає перша трудність в реалізації покликання: пізнати, зрозуміти, прийняти. Це все потребує зусилля, щоб подолати, найперше, власний егоїзм, власні бажання, власні задуми щодо свого життя і довіритись Богові, прийнявши це запрошення. Усвідомлення, розуміння краси, величі Божого задуму спонукає волю прийняти цей задум як єдиний дороговказ в житті людини.

Кожну людину Бог кличе особисто, «на ім’я». Це значить, що кожна людина покликана Богом індивідуально, особисто і має теж дати персональну відповідь. Кожна людина також отримує від Бога особливий дар, щоби мати змогу це своє покликання зреалізувати якнайповніше. Дуже часто ми, зачаровані величчю покликання Пречистої Діви Марії, яка стала Матір’ю Божого Сина, кажемо «вибрана Богом!» Так, Марія дійсно вибрана Богом перед віками, обдарована потрібними дарами, зокрема Непорочно Зачата, приготована вихованням при храмі, але в момент Благовіщення вона була свобідною вибирати: прийняти чи не прийняти Боже запрошення. Вона сказала своє «так» і таким чином зреалізувала в повноті отримані від Бога ласки. Кожна людина вибрана Богом і покликана до певної місії, і лише сповняючи цю місію, зможе зреалізувати свої дари.

Покликання — це персональне запрошення, і тому скільки людей, — стільки й покликань. Проте є й загальні покликання, які звернені до всіх: покликання до життя; покликання до святості. Потрібно завжди пам’ятати, що ініціатива покликання завжди походить від Бога, а особа мусить відповісти на Боже запрошення.

Сучасна людина боїться бути слабкою, бути «іншою», не такою, як решта, тому завжди старається забезпечувати собі силу і владу, підлаштовуватись до певних умов, і це також відбилося на виборі життєвого шляху молодих людей: вони вибирають дуже часто не своє покликання, а те, що може принести силу, владу, матеріальне забезпечення. Також інколи ще можна почути суперечку про те, хто важливіший. Кожне покликання є безцінним в очах Божих.

Гідність нашого покликання не полягає в тому, що ми вибираємо, а в тому, хто нас кличе, згідно зі словами Ісуса Христа: «Не ви Мене вибрали, а Я вас вибрав і призначив, щоб ви йшли і плід принесли, та щоб тривав ваш плід.» (Ів. 15,16). Отож, кожне покликання має конкретне завдання і конкретну ціль: принести відповідні плоди. Бо «Всяке дерево, що не родить доброго плоду, рубають і в вогонь кидають» (Мт. 7,19).

Важливим плодом реалізації покликання всіх і кожного є також прагнення до єдності. Покора, лагідність, терпеливість, взаємне приймання одне одного у любові, — необхідні елементи для того, щоби зростати в єдності, яка, своєю чергою, є також об’єднавчим діянням Святого Духа в кожному і у всіх на усіх рівнях: особистому, церковному і на рівні спільноти.

Звідси випливає, що покликання кожної людини не можна розглядати ізольовано від покликання цілого людства. Кожен християнин живе власну історію спасіння у контексті історії загального спасіння людства. Що більше: від реалізації одного покликання часто залежить реалізація кількох інших. Сьогодні постає проблема покликання взагалі, і зокрема проблема покликання до богопосвяченого життя. Коріння браку духовних покликань слід найперше шукати в легковаженні або й зловживанні покликанням до батьківства і материнства. Чоловік і жінка покликані співпрацювати із Богом в творенні нового Життя, і скільки б разів не були покликані стати батьками, мають з готовністю відгукнутись на це запрошення.

Покликання не є чимось статичним, незмінним, що ми здобули раз і назавжди! Покликання — безперервний ланцюг, складений послідовно з Божих запрошень і людських відповідей. Це ціле життя, прожите в безперервному спілкуванні з Богом і сповненні Божої волі.

У кожному кроці, в кожному виборі християнина має виявлятись повнота свободи і готовість у всьому підпорядковувати свою волю Божій волі.

Кожне покликання полягає в тому, щоби бути учасниками Божого задуму спасіння у Христі. Таке покликання є діянням Святого Духа, що встановлює між християнами надприродний зв’язок, звіщаючи їм повноту Божих дарів. Звідси випливає, що наша поведінка має бути такою, щоб не скомпрометувати цей зв’язок, а укріпити його.

о. Мартин Хабурський, ЧСВВ

2. ПІСЛАННИЦТВО ЄЗЕКИЇЛА

1. Він сказав мені: «Сину чоловічий! Стань на ноги: я говоритиму з тобою.»
2. Як він це казав мені, увійшов у мене дух, і поставив мене на ноги, і я почув того, хто говорив до мене.
3. Він сказав до мене: «Сину чоловічий! Я посилаю тебе до синів Ізраїля, до народу бунтівничого, що збунтувався проти мене, – вони і їхні батьки відступили від мене аж по цей день.
4. До синів із безсоромним лицем і запеклим серцем, – до них я тебе посилаю. Ти скажеш їм:
   Так говорить Господь Бог:
5. Чи слухатимуть вони,чи не слухатимуть – це бо дім бунтівників, – та нехай знають, що був пророк між ними.
6. Ти ж, сину чоловічий, не лякайсь їх, і не лякайсь їхніх слів; навіть, як вони будяками й терниною тебе оточать, і тобі доведеться жити між скорпіонами. Не лякайсь їхніх слів, і виду їхнього не бійся; вони бо дім бунтарів.
7. Ти скажеш їм мої слова, чи слухатимуть вони, чи не слухатимуть, бо це дім бунтарів.
8. Ти ж, сину чоловічий, слухай, що я говоритиму до тебе; не будь бунтівником, як дім бунтівників. Відчини рота й спожий, що я даю тобі.»
9. Глянув я – аж ось рука простягнута до мене, а в ній сувій.
10. Розгорнув він його передо мною, аж він записаний з обидвох сторін, і виписані були на ньому: жалощі, стогін і скарги.

3. ЗАВДАННЯ ПРОРОКА 1-15; ВІН ВАРТИЙ ІЗРАЇЛЯ 16-21; ПРОРОК ОНІМІВ 22-27

1. Сказав він до мене: «Сину чоловічий! Спожий те, що тут перед тобою; спожий оцей сувій, та й іди, говори до дому Ізраїля.»
2. Я відкрив уста, і він дав мені спожити той сувій
3. і сказав до мене: «Сину чоловічий! Нагодуй твої нутрощі й наповни твою утробу цим сувоєм, що передаю тобі.» Я спожив його, і був він устам моїм солодкий, як мед.
4. Тоді він сказав до мене: «Сину чоловічий! Іди до дому Ізраїля і говори до них моїми словами.
5. Посилаю бо тебе не до народу з темною Мовою й незрозумілим язиком, а до Дому Ізраїля.
6. І не до різних народів з темною мовою й незрозумілим язиком, що їх слів ти не збагнув би, – якби я послав тебе до них, вони тебе послухали б,
7. – дім же Ізраїля не схоче тебе слухати, бо вони не хочуть мене слухати, тим, що ввесь дім Ізраїля твердолобий і запеклого серця.
8. Ось я зроблю твоє лице твердим, як їхні лиця, і лоб твій твердим, як їхні лоби.
9. Як алмаз, що твердіший від каменя, зроблю я твій лоб. Не бійся їх і не страхайся їхніх облич, бо вони дім бунтарів.»
10. Далі мовив до мене: «Сину чоловічий! Усі мої слова, що говоритиму до тебе, прийми собі до серця і вислухай твоїми вухами.
11. Оце ж іди – простуй до вигнанців, до синів твого народу. Говори до них і скажи їм: Так говорить Господь Бог! – Чи слухатимуть вони, чи не слухатимуть.»
12. І підняв мене дух угору, і я почув позад себе луну величезного гомону: «Благословенна слава Господня на притаманнім місці!»
13. То був шум крил звірів, що били одне об одне, і гуркіт коліс коло них, і гук величезного гомону.
14. Отже підняв мене дух й узяв мене, і я йшов, сумний і стривожений серцем, і рука Господня тяжіла на мені важко.
15. Прибув я так у Тел-Авів, до вигнанців, що жили над Кевар-річкою, туди, де вони пробували, і провів між ними сім днів у безтямі.
16. А по сімох днях надійшло до мене слово Господнє:
17. «Сину чоловічий! Я поставив тебе на варті дому Ізраїля: як почуєш з моїх уст якесь слово, то попередиш їх від мене.
18. Як я скажу безбожникові: Ти помреш! – і ти його не попередиш і не говоритимеш, остерігаючи безбожника від лихої його дороги, щоб він жив, – то безбожник той умре в своїм грісі, я ж домагатись буду з твоїх рук його крови.
19. Коли ж ти попередиш безбожника, і він не навернеться від своєї безбожности й від лихої дороги, то він умре в своїм грісі, а ти врятуєш твою душу.
20. І коли праведник відступить від своєї праведности й учинить зло, і як я поставлю перед ним щось, об що він спотикнеться, і він умре – тому, що ти його не попередив, – він помре в своїм грісі, і не згадаються більше справедливі вчинки, що він учинив, але я домагатимусь від тебе його крови.
21. Коли ж ти остережеш праведника, щоб не грішив, і він не грішитиме, то він житиме, бо дав остерегти себе, і ти врятуєш твою душу.
22. Рука Господня була там на мені, і він сказав мені: «Встань, вийди на рівнину, і я там говоритиму з тобою.»
23. Встав я і вийшов на рівнину, і ось – постала там слава Господня, така слава, яку я бачив коло Кевар-річки, і я впав лицем до землі.
24. Тоді увійшов у мене дух і поставив мене на ноги; і став він говорити до мене й сказав мені: «Іди та зачинися у твоїй домівці.
25. Сину чоловічий, ось накладуть на тебе мотуззя, і зв’яжуть тебе ним, і ти не з’явишся посеред них більше.
26. Я приліплю тобі язик до піднебіння, ти занімієш і не будеш їм дорікати, бо це дім бунтарів.
27. А як я буду говорити до тебе, то відімкну тобі уста, і ти будеш до них говорити: Так говорить Господь Бог: Хто хоче слухати – слухай, а хто не хоче слухати – нехай не слухає, бо це дім бунтарів.»

31. Під іменням мирян тут розуміються всі вірні християни, крім членів священного чину та чернечого стану встановленого в Церкві, тобто християни, що, втілені в Христа через хрищення, становлять народ Божий, та участвують в Христовій священичій, пророчій та царській службі, виконують свою частку місії цілого христичнського народу в Церкві та в світі. Мирянам характер світовий є властивий і питомий. Бо члени священного чину, хоча деколи можуть займатися мирськими ділами, виконуючи навіть мирські професії, то однак по причині свого окремого покликання, зосібна й виразно поставлені на священне служіння, під час коли ченці в своєму стані дають прегарне і визначне свідчення, що світ не можна перемінити та офірувати Богові без духа євангельських блаженств. З їхнього покликання до мирян належить, стараючись про речі земські та впорядковуючи їх по-божому, шукати царства Божого. Живуть у світі, тобто в усіх та окремих обов’язках і ділах світу та в звичайних обставинах життя сімейного й громадського, якими їх існування немов виплетене. Там вони покликані від Бога, щоб, виконуючи свою, властиву собі службу в дусі євангельському, стали немов закваскою на освячення світу з нутра, і так, передовсім свідченням свого життя вірою, надією та любов’ю світліючи, об’являли іншим Христа. До них зокрема належить всі земські справи, з якими є тісно зв’язані, так насвітлити та впорядкувати, щоб завжди збувались вони та зростали в Христі й були на славу Творця і Спасителя.

32. Свята Церква, з божої установи, зложена та живе за дивною різнородністю. «Бо як в одному тілі маємо багато членів і всі члени не виконують ту саму роботу, отак і ми: численні – одне в Христі тіло, кожен один одному член» (Рим. 12, 4-5). Один, отже, є вибраний нарід Божий: «один Господь, одна віра, одне хрищення» (Єф. 4, 5); спільна гідність членів з їхнього відродження в Христі, спільна благодать дітей, спільне покликання до досконалости, одне спасіння, одна надія та неподільна любов. Немає, отже, в Церкві жадної нерівности з огляду на походження чи національність, соціяльне положення 2 чи стать; тому що «нема юдея ані грека, нема невільника ні вільного, немає ні чоловіка ані жінки, бо всі ви одно в Христі Ісусі» (Гал. З, 28 гр.; пор. Кол. З, 11). Якщо, отже, в Церкві не всі йдуть одним шляхом, всі однак покликані до святости та рівноцінну одержали віру в справедливості Божій (пор. 2 Петр. 1, 1). Хоча по волі Христа деякі поставлені учителями, розподільниками тайн і пастирями для інших, однак між усіма існує справжня рівність щодо достоїнства та спільної всім віруючим дії на збудування Тіла Христового. Бо різниця, що її Господь поставив між священними служителями та рештою Народу Божого, вимагає злуки, тому що пастирі і вірні взаємно себе потребують; пастирі Церкви, по прикладу Господа, служать собі взаємно та вірним, а ці ж радо дають свою співпрацю пастирям і вчителям. Так, у різнородності, всі дають свідчення прегарної одности в Тілі Христовім: бо сама різнородність дарувань, служіння та праці збирає дітей Божих в одне, бо «все це чинить один і той же Дух» (1 Кор. 12, 11). Отже миряни, так як з Божої милості мають Христа за брата, що, будучи Господом усіх, прийшов не щоб йому служено, але послужити іншим (пор. Мат. 20, 28), так теж за братів мають тих, що поставлені на священне служіння, та Христовою властю так пасуть сім’ю Божу, навчаючи, освячуючи та правлячи, щоб всі виповняли нову заповідь любови. Тому прегарно говорить св. Августин: «Коли лякає мене те, чим я для вас, то потішає мене те, чим я з вами. Для вас я – єпископ, а з вами- християнин. Тамте – ім’я уряду, це ж – благодаті; те – небезпека, це – спасіння».

33. Миряни, зібрані в Народі Божому та в одному Тілі Христовому під одним головою приміщені, усі покликані до того, щоб докласти всіх своїх сил, одержаних добродійством Творця та благодаттю Спасителя, на розріст Церкви та її невпинне освячення, будучи її живими членами. Апостолят же мирян – це участь у самій спасительній місії Церкви, на який то апостолят через хрищення й миропомазання всі відпоручені самим Господом. Святими ж Тайнами, зокрема св. Євхаристією, дається їм і кормиться та любов до Бога і до людей, що є душею всього апостоляту. А миряни, покликані зокрема на те, щоб Церкву унаявнити та здійснити в тих місцях й обставинах, де вона може стати сіллю землі тільки через них. Так кожний мирянин, силою дарів собі даних, станеться свідком та, заразом, живим знаряддям місії Церкви «за мірою Христових дарів» (Єф. 4, 7). Крім того апостоляту, що належить до всіх без виїмку християн, миряни можуть бути ще різними способами покликані до тіснішої співпраці з апостолятом єрархії, на взір тих мужів і жінок, що спомагали Павла апостола в проповіді Євангелії, труждаючись багато в Господі (пор. Фил. 4, 3; Рим. 16, 3 сл.). Крім того мають вони спосібність, щоб ерархія прийняла їх для виконання деяких церковних обов’язків духовних. Всі, отже, миряни мають почесний обов’язок співпрацювати в тому, щоб спасительна божа постанова щораз більше доходила до всіх людей, всіх часів та всієї землі. Тому на всі сторони стелиться їм шлях, щоб, відповідно до своїх сил та потреб часу, взяли пильну участь в спасительнім ділі Церкви.

34. Найвищий і вічний Священик Ісус Христос, бажаючи також через мирян продовжувати своє свідчення і свою службу, оживляє їх своїм Духом та спонукує безнастанно до всякого діла доброго і досконалого. 3 Бо тим, що їх зробив учасниками свого життя і місії, дає також частину свого священичого уряду для виконування духовного культу, щоб Бог прославився, а люди спаслися. Тому і миряни, посвячені Христові та Духом Святим помазані, дивно покликаються та навчаються, щоб зростали в них щораз обильніші плоди Духа. Бо всі їх діла, молитви та апостольські ініціятиви, подружнє і сімейне співжиття, щоденна праця, відпочинок духа і тіла, якщо вони в Дусі виконуються, що більше, навіть житейські невзгодини терпеливо переношувані, стаються «духовними жертвами, приємними Богові, через Ісуса Христа» (1 Петр. 2, 5), що приносяться побожно Отцеві в відправі св. Євхаристії, в злуці з приношенням Тіла Господнього. Так і миряни, виступаючи всюди як святі поклонники, освячують світ Богові.

35. Христос, пророк великий, що і свідченням свого життя і силою слова проголосив Царство Отця, виконує свій пророчий уряд аж до повної появи в славі, і не тільки через єрархію, яка його властю та в його імені навчає, але також через мирян, що їх для цього поставив свідками та випосажив змислом віри та благодаттю слова (пор. Діян. 2, 17-18; Одкр. 19, 10), щоб появилася сила Євангелії в щоденному житті, сімейному та громадському. Вони показують себе як синів поновної обітниці, якщо сильні в вірі й надії використовують час (пор. Єф. 5, 16; Кол. 4, 5) та в терпінні ждуть будучої прослави (пор. Рим. 8, 25). А цю свою надію не окривають у глибинах душевних, але постійним виступом та боротьбою «проти правителів цього світу темряви, проти духів злоби» (Єф. 6, 12) виявляють її також через устрій мирського життя. Так як Тайни Нового Завіту, що ними живиться життя і апостолят вірних, проображають нове небо й нову землю (Одкр. 21, 1), так і миряни стаються успішними проповідниками віри в речі невидимі (пор. Євр. 11, 1), якщо злучують безстрашно життя з віри з визнаванням віри. Така проповідь євангелії, тобто благовість Христова, виявлена назверх свідченням і життя і слова, одержує окремий свій характер та особливу має успішність з того, що збувається вона в звичайних обставинах світу. В цій службі зокрема цінним являється той стан життя, що освячується окремою св. Тайною, тобто життя подружнє і сімейне. Тут є прекрасна практика і школа апостоляту мирян, де християнська релігія просякає цілий устрій життя та його щораз більше перетворює. Тут подруги мають окреме завдання, щоб бути собі взаємно та своїм дітям свідками віри та любови Христа. Християнська сім’я голосно визнає і сучасні чесноти Царства Божого і надію життя небесного. І в такий спосіб прикладом і свідченням своїм оскаржує світ у грісі та просвічує тих, що шукають правди. Тому миряни, навіть коли займаються земськими справами, можуть і повинні виконувати цінну працю для навчання світу Євангелії. Якщо ж деякі з них, з браку священнослужителів, або коли ті перешкоджені в обставинах переслідування, виповняють з доручення і деякі священні дійства, і хоча багато з них всі свої сили віддають для діла апостольського, то треба однак, щоб всі співпрацювали над поширенням і зростом Царства Христового в світі. Тому миряни нехай пильно стараються вникнути в глибинне знання об’явленої правди та постійно благають у Бога дару мудрости.

36. Христос, ставши послушним аж до смерти, і тому від Отця прославлений, увійшов у славу свого царства (пор. Фил. 2, 8-9); йому все підчинене, аж доки він сам себе та все сотворене не підкорить Отцеві, щоб Бог був усім в усьому (пор. 1 Кор. 15, 27-28). Цю власть дав він учням, щоб і вони були основані на царській свободі та своїм самовідреченням та 4 святим життям перемагали в собі царство гріха (пор. Рим. 6, 12); що більше, щоб вони, услугуючи Христові в ближніх, провадили братів своїх смиренням та терпеливістю до Царя, того, що йому служити, значить – панувати. Господь бо бажає поширити своє царство також через мирян, царство правди і життя, царство святости і благодаті, царство справедливости, любови і мира; в цьому бо царстві й саме сотворіння визволиться від рабства тління, на свободу дітей Божих (пор. Рим. 8, 21). Велика обітниця і велика заповідь дана учням: «Усе ваше, ви ж Христові, а Христос – Божий» (1 Кор. З, 23). Отже, вірні повинні признавати внутрішню природу сотворіння, його вартість та призначення на славу Божу, а своїми навіть земськими ділами повинні спомагати себе взаємно до святішого життя так, щоб світ сповнився духа Христового та в справедливості, любові і мирі успішніше досягнув своєї мети. У виконанні цього загального обов’язку миряни мають окремішнє й головне місце. Отож, своєю компетенцією в світських науках та своєю активністю, освяченою з нутра благодаттю Христовою нехай дадуть свій солідний вклад, щоб сотворені речі, відповідно до призначення Творця, та просвічений його Слова, людською працею, технічним мистецтвом та громадським плеканням були виужиті на хосен усіх людей, були між ними відповідніше розділювані та на свій спосіб причинилися до загального поступу в людській і християнській свободі. Так Христос, через членів своєї Церкви, все більше просвічуватиме своїм спасенним світлом цілу людську спільноту. Кромі того, миряни, спільними силами, нехай оздоровлять інституції та обставини світу, якщо вони побуджують обичаї до гріха, так, щоб все це було впорядковане відповідно до засад справедливости та радше помагали до виконування чеснот, ніж їх перешкоджали. Роблячи так, напоять людську культуру та діла вартостями моральними. А в цей спосіб заразом приготовляється і нива світу під засів божого слова, і для Церкви будуть розкриті ширше двері, якими пройде у світ послання мира. Із-за самої закономірности спасіння, вірні нехай пильно стараються розрізняти між правами та обов’язками, що їм належать, наскільки вони причислені до Церкви, та тими, що їм відповідають, оскільки вони є членами людської громади. Нехай стараються одне і друге між собою органічно злучити, пам’ятаючи, що в кожній земській справі повинні руководитися християнською совістю, тому що жадна людська чинність, навіть у речах дочасних, не може бути вийнята з-під Божої власті. Передовсім у наших часах треба, щоб це розрізняння а заразом і гармонія якнайвиразніше просвітлювали зо способу поведінки вірних, щоб місія Церкви могла повніше відповісти окремим обставинам сучасного світу. Бо так як треба признати, що земське царство, слушно віддане земським старанням, руководиться власними засадами, так і слушно відкидається фальшива доктрина, що старається побудувати людську суспільність, не зважаючи взагалі на релігію, що більше, поборює та нищить релігійну свободу громадян.

37. Миряни, як і всі вірні, мають право обильно одержувати від священних пастирів підмогу духовних благ Церкви, передовсім же із слова Божого та святих Тайн, і їм нехай відкривають свої потреби та побажання з тією свободою та довір’ям, яка личить дітям Божим та в Христі браттям. Відповідно до свого знання, компетенції та визначности, мають право, а деколи й обов’язок виявити свою думку про те, що відноситься до блага Церкви. Нехай це діється, якщо зайде потреба, через відповідні інституції, встановлені для цього Церквою, і 5 завжди в правдомовності, мужності й второпності, з пошаною та любов’ю до тих, що з-за свого священного служіння заступають місце Христа. Миряни, як і всі вірні, нехай християнським послухом скоро приймають те, що священні пастирі, як заступники Христа, як учителі й управителі Церкви постановляють, ідучи в тому за прикладом Христа, що своїм послухом аж до смерти, відкрив усім людям шлях блаженної свободи дітей Божих. Нехай і не занедбують у молитвах своїх допоручати Богові своїх наставників, бо вони сторожать як ті, що мають здати звіт за наші душі, щоб вони робили це з радістю, а не зідхаючи (пор. Євр. 13, 17). А священні пастирі нехай признають і плекають гідність і відповідальність мирян у Церкві; нехай радо користуються їх радою, з довір’ям нехай доручають їм обов’язки на службу Церкві та залишають їм свободу й поле дії, що більше, нехай заохочують їх, щоб і з власного почину піднімались праць. З батьківською любов’ю нехай розглядають уважно підприємства, побажання та пляни мирян. А слушну свободу, що належить усім у людській громаді, нехай Пастирі уважливо признавають. З цих родинних відносин між мирянами та пастирями треба сподіватися багато добра в Церкві: бо так зростає в мирян змисл власної відповідальности, плекається одушевлення та легше об’єднуються сили мирян із дією пастирів. А вони, споможені досвідом мирян, чи в речах духовних чи земських, виразніше і відповідніше могтимуть робити рішення, так що ціла Церква, скріплена всіма своїми членами, зможе успішніше виповнити свою місію для життя світу.

38. Кожний мирянин повинен бути перед світом свідком воскресіння та життя Господа Ісуса та знаком Бога живого. Всі разом та кожний по своїй частці, повинні живити світ духовними плодами (пор. Гал. 5, 22), та поширювати в ньому того духа, що ним водяться ті вбогі, лагідні та миролюбні, що їх Господь в Євангелії назвав блаженними (пор. Мат. 5, 3-9). Одним словом: «чим є душа в тілі, тим є християни в світі».

ПАВЛО ЄПИСКОП СЛУГА СЛУГ БОЖИХ
СПІЛЬНО З ОТЦЯМИ СВЯЩЕННОГО СОБОРУ НА ВІЧНУ ПАМ’ЯТЬ СПРАВИ

Участь мирян у пророчому служінні Христа

904 «Христос (…) виконує Своє пророче завдання не лише через ієрархію (…), а й через мирян, яких Він зробив для цього свідками і наділив їх чуттям віри і благодаттю слова» (II Ватиканський Собор, Догм, конст. « Lumen gentium », 35.): «Навчати когось, щоб привести до віри, є завданням кожного проповідника і навіть кожного віруючого» (Св. Тома Аквінський, Сума теології, 3, 71,4, ad. 3.).

905 Миряни виконують свою пророчу місію також через євангелізацію, тобто через «проповідування Христа свідченням життя і словом». У мирян «ця євангелізація (…) набирає своєрідного характеру й особливої дієвості з огляду на те, що вона здійснюється у звичайних умовах цього світу» (ІІ Ватиканський Собор, Догм, конст. « Lumen gentium », 35.): «Такого роду апостольство не полягає лише в самому свідченні життя: правдивий апостол шукає нагоди проповідувати Христа словом – чи то невіруючим (…), чи то вірним» (АА 6; пор. II Ватиканський Собор, Декр. « Ad gentes », 15.).

906 Ті з-поміж вірних мирян, які є до цього здібні і підготовлені, можуть також надати допомогу в катехитичній підготовці (Кодекс канонічного права, кан. 774. 776. 780.), у навчанні святих наук (Кодекс канонічного права, кан. 229.), у роботі засобів масової інформації (Кодекс канонічного права, кан. 822, § 1.).

907 «Відповідно до своїх знань, компетентності й авторитету вірні мають право, а часом навіть і обов’язок, висловлювати священним пастирям свою думку про те, що стосується добра Церкви, і повідомляти про це інших вірних, зберігаючи неушкодженою цілість віри і моралі, пошану до пастирів і беручи до уваги спільну користь і гідність осіб» (Кодекс канонічного права, кан. 212, § 3.).