На Ювілейному році в Римі Ірина Іванкович говоритиме з молоддю мовою надії

Ірина Іванкович прокладає шляхи між континентами так само впевнено, як між серцями молоді. Докторка соціолінгвістики, перекладачка, викладачка у Польщі й США, лідерка Релігійного Товариства українців католиків "Свята Софія" США, засновниця ініціатив, що перетворюють пам’ять на дію. Вона будує простори зустрічі — між Україною і діаспорою, духовною спадщиною і сучасністю, англомовним світом і глибиною української традиції.

Вже за кілька днів пані Ірина стане голосом досвіду, віри й надії на Ювілеї молоді «Паломники надії» в Римі. У цій розмові — про те, як виховувати вогонь у серцях, що не гасне навіть у темні часи.

Яку роль у формуванні Вашого покликання відіграв Патріарх Йосиф Сліпий?

Я б сказала, відіграє досі. Патріярх Йосиф Сліпий — це глиба, це, говорячи словами сучасної української музики, — людина-титан. Відкриваючи поступово нові грані цього непересічного Ісповідника Віри, щоразу відчуваєш той невидимий вплив, який він залишає на людині, ту Франкову «печать духа». Подумати лише, яку спадщину — наукову, богословську, культурну, архітектурну, мистецьку — залишив він своїм нащадкам! Яку непохитну віру потрібно було мати, щоби, перейшовши 18-річне горнило сибірських таборів і опинившись у новому вигнанні, в уже доволі поважному віці стати, як колись о. Маркіян Шашкевич, «будителем» українства у світі. Недарма автор наукової біографії «Ісповідник між Сходом і Заходом. Портрет українського кардинала Йосифа Сліпого» американський історик Ярослав Пелікан писав: «Він збудував краще, аніж умів. Увесь християнський світ — на Сході і на Заході — стоїть у боргу перед ним». 

Тому для мене Патріярх Йосиф — духовний орієнтир. Це не лише велич, інтелект, сила, незламність, але й одержимість, людяність, посвята, турбота, вболівання, любов: риси, які намагаюся шліфувати у собі, бо без них служіння просто неможливе. Не було б Патріярха, не було б Собору св. Софії в Римі, до якого незабаром прибудуть українські прочани з України і «в розсіянні сущі». Не було б й Релігійного Товариства українців католиків «Свята Софія» у США (ТССА) та його Представництва в Україні, які є майданчиком мого служіння. Bін у невидимий, але відчутний спосіб завжди поруч, завжди шліфує, гартує, часом — сподіваюся — задоволено усміхається, веде і вимагає «великого бажати!». У моментах сумніву запитую: що б зробив Патріярх у цій ситуації? Його голос досі не підвів.

Яку молитву носите зі собою як особистий стрижень служіння?

Молитву святого Франциска про мир. Людство хворіє на патологічну нестачу миру, любови, прощення, надії, віри, світла. Служіння — у будь-якому вимірі — дає нам можливість принести Живого Христа туди, де є найбільша потреба, полікувати рани, віддати частинку себе, бо, як писала Ліна Костенко, «за це душа наповнюється світлом». 

Як зробити віру живою мовою для світової  молоді, яка не чула історії Патріарха Йосифа?

Очевидно, знайомити їх з його життєвим подвигом. Мучеництво не має етнічної чи географічної монополії. Пантеон мучеників постійно поповнюється новими іменами у різних країнах світу. Тому для світової молоді, та й і для української, зрештою, також, постать Патріярха Йосифа Сліпого, як і блаженних новомучеників за віру від рук совєтської тоталітарної системи, можна і потрібно використати як приклад живого свідчення віри. У добу, коли більшість шукає гуру, кумирів, ідолів, ми маємо моральний обов’язок заповнювати цю нішу у світогляді особистостями такого штибу, бо їхнє життя – не фікція: це автентична і безкомпромісна вірність Богові, це свідчення живої віри, яка промовляє, змінює, зціляє. 

Як будувати міст між молоддю з України і молоддю з діаспори — щоб це не була лише зустріч, а єдність?

Спілкуватися і співпрацювати. Подам кілька прикладів. У 2015 році, коли у відповідь на анексію Криму і Донбасу ТСС А започаткувало на базі Музейно-меморіяльного комплексу ім. Патріярха Йосифа Сліпого у Заздрості що на Тернопільщині ініціятиву благодійних літніх шкіл англійської мови для молоді з окупованих територій, дітей, чиї батьки уже тоді стали на захист батьківщини, семінаристів УГКЦ, до вчителювання ми запрошували молодих українців, які народилися і виросли у США. Практика виявилася неймовірно успішною, адже згодом ці діяспорні українки здобували освіту в Україні. Впродовж трьох тижнів, завдяки спілкуванню, відчуття єдности усунуло умовну демаркаційну лінію Україна-діяспора. 

Два роки потому, 2017 року, ми створили Школу англомовного християнського аніматора (ШАХА). Щоквартально проводимо вишколи для аніматорів, які до пандемії провели близько 50 англомовних християнських таборів у різних куточках України, а зараз особливо активно працюють на Одещині. Пандемія внесла свої маловтішні корективи, проте віртуальний простір став майданчиком для продовження нашого служіння. Разом із Владикою Браєном Байдою, який у той час був ординарієм Саскатунської єпархії УГКЦ, ми започаткували ідею телемостів між молоддю ШАХА, Самбора і Саскатуну. Це була можливість єднатися у молитві, ділитися думками, шліфувати мову – як українську, так англійську, а навіть проводити віртуальне репетиторство, що результувало у проєкті Peers to Peers (Ровесники ровесникам). 

Зараз наші два дочірні проєкти — ШАХА в Україні і Школа шляхетного юнацтва у Філадельфії — синхронно відбувають реколекції, в рамках яких завжди передбачено віртуальне спілкування. 

Створюючи такі спільні проєкти, заохочуючи молодь до співпраці, єднаємося попри відстань та часові зони. 

Як відчуваєте Божу присутність у процесі виховання і формування молоді?

Праця з дітьми та молоддю — це покликання. Уже саме слово «покликання» передбачає семантику спілкування, бо ж кликати — це говорити. Я дуже предметно відчуваю цю Божу присутність, бо усі проєкти, які американське Товариство «Свята Софія» реалізовує в царині виховання нових поколінь українців – це Божий промисл, це ідеї, які Господь вкладає у думку під час молитви. Чи це згадані благодійні літні школи англійської мови на малій батьківщині Патріярха Йосифа Сліпого у Заздрості, чи Школа англомовних християнських аніматорів в Україні, чи християнські табори і Школа шляхетного юнацтва у Філадельфії — Господь веде за руку, і це особливо відчутно у подоланні перешкод. А далі — це уже логістика, двигуном якої є любов. Переконана, що саме любов — найбільший дар Божий — є вирішальним рушієм у праці з людьми загалом, а з молоддю — в особливий спосіб.

 Які якості Ви вважаєте ключовими для молодого аніматора ХХІ століття?

Любов і готовність служити. Я бачу, які плоди приносять ці риси на таборах чи то під звуки повітряної тривоги в Одесі, чи у спокійній Філадельфії. Аніматори, які несуть любов і які дійсно служать — це не просто опора: це свідоцтво віри, це приклад, на якому виховуються молодші покоління. Це те, що забезпечує тяглість місії: їхня іскра любови запалює нові серця, і коли життя веде їх у дорослу мандрівку, на це місце приходять ті, у чиїх душах проросло посіяне на таборах зерно. 

Як залучити молодь, яка мислить англійською, до глибини української духовної традиції?

Це виклик, який вимагає особливих зусиль. Процес утрати мови — повного чи часткового, з соціолінгвістичного боку неминучий здебільшого уже у другому поколінні. Мовна асиміляція паралізує людину найшвидше, за нею іде обрядове відчуження. Великий відсоток українців, котрі народилися у США, поповнили церкви західного обряду через змішані подружжя чи відчуття «другосортности» (second-class church) свого обряду перед обличчям потужної латинізації, яка загрожувала поглинути й Українську Греко-Католицьку Церкву. І хто зна, якими ми були б сьогодні, якби не голос Патріярха Йосифа у ті часи. 

УГКЦ у США була однією із перших країн, яка ввела іноземну мову у богослужіння, просувала релігійні практики латинського обряду, тому повернення до джерел є і буде довгим процесом, особливо в умовах секуляризації. У світлі такої маловтішної динаміки потрібно говорити з молоддю їхньою мовою — організовувати катехизації, реколекційні науки, майстер-класи з іконопису, цікаві лекції з історії нашої духовности (тут соцмережі повинні максимально використати цю можливість), залучати до питомо східних молитовних практик, спільних чувань, знайомити зі сучасною християнською музикою, як-от з піснями Владики Браєна. Це, мабуть, та абетка, з якої варто починати, щоби відродити почуття приналежности до української духовности.

Які виклики виникають у міжконтинентальній формації молоді — з України до США і навпаки?

На цьому етапі — це війна. Молодь, яка вимушено покинула Україну, не завжди легко проходить адаптаційний процес. Тут і посттравматичний синдром, і відчуження, і внутрішні виклики як підліткового, так і соціологічного плану. Вони уже не там, але ще й не тут. Допомогти їм подолати цей психологічний, трансконтинентальний вакуум, відкритися і прийняти нові обставини – це виклик. Одначе, достукавшись до їхніх сердець, причинившись до загоєння ран, розумієш важливість свого служіння, коли вони стають чи не найактивнішими амбасадорами нашої місії. 

Звісно, що серед розповсюджених викликів є різниця у політичних та соціяльних обставинах, у вихованні в родині, у шкільництві й освіті, у системі цінностей та життєвих координат. Проте універсальна мова любові здатна злагодити будь-які непорозуміння. 

Ювілей Молоді «Паломники Надії» — це зустріч поколінь та віри. Що хочете передати молоді саме зараз, у цей непростий час для України?

Спадають на думку два імперативи Патріярха Йосифа: «Великого бажайте!» і «Будь собою!» В такому ж ювілейному 1975 році у Римі він промовив слова, які не лише не втратили своєї актуальности сьогодні, а навпаки, ще гостріше звучать у часі війни: 

«Український Народе, стань уже раз собою! Позбудься своєї вікової недуги сварів і чварів, вислуговування чужим, підлещування і пониження, бо на встид і сором не бракує їх ще й нині в наших національних і церковних провідних кругах. Отрясися зі своїх вікових недостач, стань на свої ноги в Україні і на поселеннях! Нехай світ здумиться перед Твоєю силою, глибокою побожністю, красою і найвищою культурою! Час стати самим собою — і політично, і науково, і в мистецтві, і загалом культурно! (...). Будь одно, монолітом, і не шукай «чужих богів». Своєю українською Церквою, організацією, своєю політичною зрілістю, своєю культурою, наукою, письменством і мистецтвом Ти вже зазначив своє становище!»

Це завдання, яке кожен із нас — в Україні чи у діяспорі — має за моральний обов’язок реалізувати у своєму житті.

У чому, на Вашу думку, сила паломника надії сьогодні?

Сила віри, надії і любови. Віри, яка долає страх, коли Христос каже: «Не бійся, тільки віруй (Мк. 5, 36»); надії, якою ми спаслися (Рим. 8, 25), яка є тим двигуном, що спонукає творити, діяти, рухатися уперед і не зупинятися перед труднощами; і любови, яка ніколи не перестає (1 Кор. 13:8). Віра — наш щит (Ефес. 6:16); надія — наш рушій у перешкодах; любов — це Бог, і у Ньому наша сила.

Як розмовляти з молоддю про важкі теми: війну, втому, зневіру — не втрачаючи довіру, але залишаючи місце надії?

Змінюючи оптику. Війна — це одвічна світова онкологія, тому у Школі шляхетного юнацтва вдаємося до історії. Війна викарбувана на скрижалях історичної пам’яти кожного свідомого українця. Якщо дивитися на нашу столітню війну не з позиції «тут і зараз», а з ретроспективи, якщо дати молоді аналіз її першопричин, вони розуміють, що, як говорив Митрополит Андрей Шептицький, «знову перевернулася карта історії». Усе це уже було і ми вистояли. 

Втомитися не маємо права і святософійська молодь про це знає. Коли виходимо на відеозв’язок з нашими захисниками; коли бачимо умови, в яких вони воюють; коли спілкуємося з військовими капеланами й хлопцями, котрі перебувають на реабілітації у США після важких поранень, для втоми не залишається місця. Навпаки, їхній приклад незламности спонукає шукати способів стати частиною історії, яку вони сьогодні пишуть. Отож, готуємо для них святкові пакунки, надсилаємо листи, колядуємо, проводимо благодійні мистецькі заходи й тихі аукціони, прихід з яких передаємо на передову. Прапори та шеврони підрозділів, які підтримуємо, нагадують про те, що якщо вони незламні, то ми повинні бути невтомними.

Зневіру лікуємо катехизацією. Христос наказував: «Щоб ви не зневірилися!» (Ів. 16:1). Ставимо перед очима молоді постаті, які не піддалися випробуванням. Українська земля врожайна на цих духовних титанів, почавши від свмч. Йосафата Кунцевича, почерез блаженних новомучеників-жертв совєтського режиму і мільйонів невідомих мучеників, які не похитнулися у вірі і які є потужним прикладом надії на перемогу — духовну й історичну. І, очевидно, відвідуючи музейну кімнату Патріярха Йосифа Сліпого у домі ТССА, покріплюємося його пророчими словами: «Зло вічно тривати не буде!»

 Молитва св. Франциска

Господи, вчини мене знаряддям Твого миру:
 Щоб я міг сіяти любов там, де панує ненависть,
 Прощення — там, де панує кривда,
 Віру — там, де панує сумнів,
 Надію — там, де панує відчай,
 Радість — там, де панує смуток,
 Світло — там, де панує темрява,
 Дай мені, Господи:
 Втішати — а не чекати утішення
 Розуміти — а не чекати розуміння
 Любити — а не чекати любові.
 Бо даючи — отримуємо,
 прощаючи — отримуємо прощення;
 а помираючи — воскресаємо до вічного життя.
 Амінь

 Підготувала Наталія Павлишин