Обійми зцілюють. Українська молодь поділилася перед тями війни з Архиєпископом Болонії Кардиналом Маттео Марія Дзуппі

Під час духовно-просвітницької місії «Обійми зцілюють» відбулася вже традиційна і дуже символічна зустріч української молоді з Архиєпископом Болонії Кардиналом Маттео Марія Дзуппі.

Звертаючись до молоді, представники Католицької Акції представили надзвичайно зворушливу ініціативу:

— Ми маємо невелику ініціативу, яка народилася всередині Католицької Акції. Ми принесли вам листивід дітей 11–12 років, які цього літа, під час перебування в таборів, писали листи, роздумуючи про війну, конфлікт і мир. Вони думали про вас і написали листи саме про те почуття братерства, про яке згадував отець Маттео. Саме з цією думкою про братерство ми хочемо передати вам ці листи. Якщо вважатимете доречним — можете навіть відповісти їм.

 Марія Крістіна, представниця Католицької Акції, поділилася моментами підготування до зустрічі з українцями:

— Я тут, щоб розповісти вам гарну історію, яка почалася два-три роки тому, коли Католицька Акція вирішила підтримати цю чудову ініціативу. Цей досвід бачив також Його Еміненцію, кардинала, який завжди був поруч — активно, конкретно, допомагаючи приймати важливі рішення. Проєкт був реалізований саме тому, що Католицька Акція знала — за нею стоїть підтримка кардинала Дзуппі.

Цього року викликом було співпрацювати разом чотирьом єпархіям: Імоли, Равенни, Фаенци (яка є моєю) та Болоньї, представники якої сьогодні тут із нами.

Було чудово працювати разом, творити спільний проєкт. А ще прекрасним було те, що багато інших єпархій Емілії-Романьї приєдналися з фінансовою підтримкою, а й особливо — з молитвою. Це дуже зворушливо, бо весь регіон підтримав цю акцію. Було нелегко, але коли нам ставало важко, бо навколо триває війна, ми молилися, щоб ця ініціатива здійснилася. І ваша присутність тут — це вже здійснення тієї молитви.

Я вірю, що найбільший дар, який отримаємо сьогодні, — це ви, ваші історії, ваші життя.

І ще одна гарна річ — кольори вашого прапора — синій і жовтий — це ті самі кольори, що й у прапора Католицької Акції. Для мене це чудовий знак братерства.

З вітальним словом молоді звернувся також представник від Католицької Акції Італії:

— Для нас надзвичайно важливо продовжувати працювати разом. Після вашого повернення в Україну, отче Романе, знайте: ви вже є частиною нас, адже ми зустрічалися не раз — цього літа, під час ювілею молоді, і на площі Святої Марії в Валлічеллі, і в Святій Софії в Римі. Ми бачили, що креативність і надія — це риси, властиві українському народові.Тому, щоразу коли ми зустрічаємося, відчуваємо, що саме ви даєте надію нам.
Так, це правда — обійми зцілюють. Ви завжди будете бажаними гостями тут, в Італії, всюди, де є Католицька Акція.

Слово вдячності до кардинала Дзуппі звернувся заступник голови Патріаршої комісії у справах молоді отець Роман Демуш:

— Ваша Еміненціє, дозвольте мені представити цих молодих людей. Перед тим, як передати їм слово, хочу сказати, що одна з ваших мрій уже здійснилася.

Можливо, ми торкнулися лише чотирьох єпархій, але це вже гарний плід. Ми приїхали не лише з цим одним гуртом — ще один зараз перебуває у Венеції, бо ця ініціатива, започаткована Католицькою Акцією Болоньї, поширилася по всій Італії.

І це велика радість — адже ми всі цього потребуємо. Сподіваюся, що такі досвіди поширюватимуться ще більше, бо навіть після війни наші молоді люди, наші діти потребуватимуть зцілення — від видимих і невидимих ран нашого народу.

Тож я дякую вам і хочу сказати: ваші мрії та молитви вже здійснюються. Молімося, щоб здійснилося й головне бажання — мир, справжній і тривалий.

Представляючи українську молодь, отець Роман підкреслив, що такі свідчення — суть нашої віри. Бо, як кажуть, «слухання — це сучасна теологія».

— Сьогодні тут присутні юнаки й дівчата з різних регіонів України: Київщини, Донеччини, Харківщини, Одещини, Луцька — міст, що зазнали найбільших ударів війни.

Вони принесли з собою зображення — фотографії наслідків бомбардувань, що сталися лише за останні два місяці: школи, театри, церкви, дитячі садки, лікарні, житлові будинки.

Я хотів би, щоб ми вислухали їх — їхній досвід, їхні історії. І потім разом принесли це все в молитві, у роздумі.

Зустріти вас, Ваша Еміненціє, означає зустріти всю Італійську Церкву, якій ми щиро вдячні — за молитви, за підтримку, за всі численні ініціативи.

Ми хочемо, щоб ви відчули нашу вдячність — і передали її до парафій, єпархій, спільнот, навіть цивільних організацій. Ми не відчуваємо себе покинутими. Наша присутність тут означає: ми не забуті.

Сподіваюся, що наша присутність стане також голосом — криком про мир. Ми хочемо миру. Ми — мирний народ. Ми хочемо жити в мирі. І нам потрібна допомога, щоб цей мир збудувати.

А тепер — даємо слово нашим молодим людям.

Свідчення української молоді

Мене звати Анна, я з міста Біла Церква, біля Києва. У ніч з 2 вересня наше місто було атаковане 30 дронами. Тієї ночі ворог зруйнував дві житлові будівлі, два великі дев’ятиповерхові будинки, дев’ять машин, одну міську школу, а також пошкодив лікарню. Одна людина загинула, одна була поранена.

Усі наслідки цього бомбардування прибирали до четвертої години ночі. Таке у нас відбувається майже двічі на тиждень.

Одне підприємство вже тричі зазнало ударів у різні дні. І це все, що я хотіла сказати та поділитися з вами. 

Мене звати Андрій. Я родом із Вінниці, і на фото, яке ви бачите, показані наслідки одного з бомбардувань. Місто Вінниця розташоване досить далеко від столиці, але з початку війни його регулярно обстрілюють. Перший сильний бомбардування сталося 14 липня 2022 року.

Цього разу було атаковано будівлю, що називається «будівля жандармів». Російська пропаганда стверджувала, що це місце збору українських військових, але насправді там був театр. Там проводилися культурні заходи, різні церемонії, а також збиралися діти на творчі майстер-класи.

Всі постраждалі від бомбардування були цивільними. Загинуло 27 людей, серед них були діти. Для мене це стало знаком того, що навіть якщо війна відбувається за сотні кілометрів від мого міста, вона все одно може проникнути в мою домівку і торкнутися звичайних людей.

Під час війни я брав участь у волонтерській діяльності та працював із ветеранами. Я бачив, як вони намагалися відновлювати своє життя та зцілювати травми, отримані на фронті. Для багатьох із них терапія через малювання та інші заняття була можливістю висловити біль і страхи, які вони пережили. Їхні роботи були дуже сильними та вражаючими, часто зображували кров і руйнування, які вони бачили під час війни.

Я відчув глибоку потребу цих людей висловитися, розповісти про свій біль. Працювати з ними було для мене великою честю. Я пишаюся, що вони готові боронити нашу країну і захищати життя своїх співвітчизників. Я розумію, що зробив дуже мало для того, щоб їм допомогти, але я прагнув бути поруч і підтримати їх.

Це свідчення я хотів би передати вам, бо навіть після війни наші молоді люди та діти будуть потребувати допомоги, щоб зцілити видимі та невидимі рани нашого народу. Я сподіваюся, що молитви та підтримка людей у світі допоможуть нам відновити мир і безпеку.

Мене звати Марися — це зменшене від Марія. Я з міста Запоріжжя. Моє місто — майже на фронті. Ми живемо дуже близько до лінії бойових дій.

Я навіть не можу зосередитися лише на цих зображеннях, бо такі речі в моєму місті відбуваються щодня. Зазвичай по нас летять авіабомби. Це така зброя, яка може вбити десять людей за одну секунду.

Найстрашніше бомбардування, яке я пам’ятаю, — це удар по лікарні. Тоді загинуло десятеро людей —пацієнти й лікарі.

Я живу в одному з найобстрілюваніших районів Запоріжжя, тому що поруч є промислові підприємства. І люди, які живуть біля них,страждають найбільше.

Одне з останніх бомбардувань сталося три тижні тому — було зруйновано будинок мого хресного тата. На щастя, він і його сім’я вижили, але будинку більше немає. Так само, як і в багатьох моїх друзів.

Незважаючи на це, я залишилася в Запоріжжі від початку війни. Я горджуся тим, що живу у своєму місті. Мої друзі, моя молодь — дуже сильні. Попри щоденні обстріли, ми знаходимо сили молитися,ходити на недільну літургію, збиратися на молитву та розповідати світу про нашу реальність.

І це все, що я хотіла сказати. Дякую всім.

Кардинал поцікавився, де Марія навчається.

 Дівчина вчиться на психології. Вона пояснила, що в її університеті немає укриття, немає бункера. Їй сумно, бо хочеться навчатися у нормальних умовах.В університеті також є центр реабілітації ветеранів війни, і студенти допомагають там як волонтери.

Марія допомагала там під час терапевтичних занять.Вона розповіла, що малюнки ветеранів були дуже важкими — там було багато крові, сцен війни.

Але під час терапії вона бачила, як їм потрібно висловлюватися, як вони хочуть виговоритися.

— Мені було боляче це бачити, але гордилася, що ці люди готові захищати моє життя і життя моїх співвітчизників. Я вдячна їм.
І, хоч я зробила небагато, я щаслива, що могла хоч трохи допомогти.

Ваша Еміненціє, кардинале Зуппі, я дуже радий бачити Вас і мати можливість поспілкуватися. Мене звати Ілля. 21 березня ми приступили до нашої служби в Істокіо, а у червні 2021 року мене призвали на регулярну військову службу.

Я добре пам’ятаю ніч 24 лютого 2022 року — почалася російська інвазія. Солдати, яких я знав, були разом зі мною на позиції. Я пам’ятаю слова, які асоціюються у мене з початком війни, і ракету, що була націлена на Київ.

Я чергував на своїй службі, мені було 19 років. Дехто з моїх товаришів панікував, боявся, і я теж відчував страх, але молився. 

Молився, бо вірив, що Бог має план і для України, і для мого життя.

Перший місяць був дуже важким. Ми витримали і продовжуємо стояти, але це коштує дуже дорого — життям наших співвітчизників, молодих людей, які служили поряд зі мною. Ці хлопці віддали своє життя, захищаючи свої родини та Батьківщину. Я вдячний Богові, що живий і можу бути тут, говорити вам і всім нашим друзям в Італії.

Я хочу, щоб наша Церква і наш народ могли донести світу правду про те, в яких умовах ми живемо. Маємо розуміти, що існує велика загроза російської агресії в інших країнах Європи. Якщо Європа та світ ігноруватимуть це, молодь змушена буде брати зброю і захищати свою Батьківщину.

Тому ми повинні зробити все можливе, щоб зупинити цю війну і допомогти Україні. Ця війна дуже несправедлива і надзвичайно дорого коштує. Моя особиста проблема — роки моєї молодості я проводжу на службі, але віра в Бога дає надію, що буде перемога.

Молодь України продовжує жити в цих складних умовах: ходити до церкви, збиратися у громадах, свідчити про події війни. Сьогодні це мінімум, що я можу зробити — розповісти вам про це. І це мій мінімум. Дякую за цю можливість.

Мене звати Анна, я з Донецької області. З 2014 року я навчалася жити поруч із війною.

24 лютого 2022 року я втекла з університетського гуртожитку в Харкові. Відтоді я не мала можливості повернутися до свого університету. Мій молодший брат на той час мав лише сім років. Він народився в перший рік війни, і все його життя проходить у війні.

Зараз моє місто знаходиться лише за сім кілометрів від лінії фронту. 

Моя школа, моя церква, навіть околиці — повністю зруйновані. Я боюся сигналів тривоги і не можу спокійно спати ночами, навіть перебуваючи далеко від війни. Я прошу підтримки, але найголовніше — молитви за нас і за Україну. Ми маємо право жити в мирі, і це право повинно бути гарантоване для всіх.

Мене звати Яна. Я з міста Вінниця. Я приїхала з України — країни, де війна триває понад десять років.

У 2014 році росія вторглася на нашу територію. Спочатку була анексія Криму, потім війна на Донбасі. Тоді багато людей у світі не вірили, що це справжня війна. У деяких країнах її називали «конфліктом» чи «кризою», але для нас це завжди була інвазія, смерть і страх, що увійшов у наші міста і життя.

У 2022 році війна загострилася з новою силою. Я бачила зруйновані будинки, сім’ї, які втрачали все за одну ніч, дітей, які замість сонця малюють танки, чоловіків, які сплять у підземеллях, але вранці все одно йдуть волонтерити, працювати, підтримувати життя.

Я бачила, як у найважчі моменти народжується добро. Люди діляться останнім шматком хліба, віддають кров для поранених, підтримують словом. Ми пережили стільки болю, що важко передати словами. Але ми не просимо співчуття, ми просимо пам’ятати, що за кожним заголовком новини стоїть людське життя.

Ми хочемо, щоб пам’ятали: Україна платить ціну, щоб світ міг бути вільним. Ми вдячні всім, хто молиться за нас і не втомлюється говорити про Україну. Сьогодні Україна — це не лише біль, це приклад того, що люди можуть залишатися людьми навіть у жахливих умовах.

Я люблю Вінницю — місто, де я навчаюся. Там є найкрасивіший сад на світі, де я люблю читати книги. Мені дуже боляче дивитися на руйнування. Це страшно, і часом я боюся, що більше ніколи не побачу красу свого міста.

Мене звати Тетяна. Я приїхала з півночі України, з міста Житомир.

Хочу розповісти про один із найсильніших моментів для мешканців нашого міста під час війни.

4 березня 2022 року внаслідок бомбардування було зруйновано ліцей №25 у нашому місті. Під час обстрілу половина будівлі школи була знищена. Після цього навчання там стало неможливим, і учнів перевели до інших навчальних закладів.

Ця будівля залишалася зруйнованою протягом років — майже чотири роки — просто в центрі міста. Вона стала мовчазним свідком війни, пам’ятником того, що сталося.

Я була неподалік під час цього бомбардування, приблизно за кілометр від школи, разом із моєю сім’єю. Ми намагалися дістатися безпечнішого місця, проїжджаючи через центр міста. Сирени тоді не замовкали — на відміну від теперішніх коротких тривог, тоді вони лунали безупинно до самого кінця обстрілу.

Але найбільше мене вразив не сам момент вибуху, не звук ракети, а те, що сталося згодом — через кілька місяців — як маленькі хлопчики грали футбол на полі біля зруйнованої школи. Це стало для мене знаком. Що навіть у найважчих умовах українці — і дорослі, і діти — продовжують мріяти, сподіватися, любити. Війна зруйнувала будівлі, але не наш дух.

Після свідчень Архиєпископ Маттео Марія Дзуппі звернувся до молоді:

— Я хотів би продовжувати слухати вас. І я маю багато запитань. Бо, як раніше сказала Яна, є багато речей, які важко висловити. І це правда. І це дуже важливо.

Потім Яна сказала, що я її дуже дивую, бо вона дуже справжня, що багато не вірять. Бо важко пояснити, що хтось бачить, у що є задіяне. І що з певного аспекту здається неможливим, неймовірним.

Думаю, що на початку багато хто з вас думав про війну як про щось далеке, якусь неможливу річ. А потім «моя школа була зруйнована». Або… «мій родич, який десь далеко, і я не знаю, що з ним відбувається».

Два тижні тому я приїхав з першим заступником міністра приїхало багато жінок, у яких пропали безвісти рідні…

Тут, у Болоньї, є одна пані, можливо, яка більше року не має ніякої інформації про свого сина. Вона мене зустрічає і питає, чи є можливість дізнатися щось. Я передав її ім’я у російське посольство. Але вона нічого не знає. Щоразу, коли вона мене бачить, починає плакати.

І це причина, чому ми раді й вдячні за можливість обійняти вас. А отримати ваш обійми. І це, насправді, ті обійми, які зцілюють. Не тому, що ми вирішуємо якісь проблеми, а тому, що вони передають любов. І любов – це найважливіше, що ми маємо.

Але це відбувається тоді, коли є протиріччя. І коли все втрачається все в один момент. І коли діти більше не малюють сонця. І коли друзі Андрія завжди говорили про кров. Тому це важко висловити.

Обійми зцілюють. І це те, що у найважливіші моменти може народитися добро. Ми дуже в це віримо. І коли все здається темрявою, можна побачити світло Божої любов. І це світло, яке Господь засвітив у наших серцях.

Ми спробуємо знову побачити найкращий сад у Вінниці. 

Найкращий сад у світі. І перемогти війну. Це правда, що ці обійми лікують від ненависті та злоби. Бо війна породжує багато зла, породжує бажання помсти, насильство, страх, сум, песимізм, коли ти не хочеш нічого робити.

Бо коли хтось бачить ці речі, ту реальність. то не хочуть нічого робити. Немає сенсу. Тому обійми зцілюють. Тому не відчувайте себе покинутими. Відчуйте всю нашу любов до вас. Бо перші обійми — це ті обійми, які дає нам Господь. Бо є право на мир. І він починається з наших обіймів. Це сильний знак, який зцілює і допомагає дивитися у майбутнє.

Ми дуже молимося, щоб настав мир. І він буде. Мир настане у ваших містах. Але мир починається сьогодні. Мир починається з того, що ми дозволимо Ісусу обійняти нас, щоб позбавити тих хвороб, які породжує війна і вбиває серце. І навіть якщо навколо багато війни, ми хочемо, щоб народилося багато добра.

Вчора у Болоньї ми згадували священника, який під час війни допомагав усім. Це отець Іван. Він був дуже молодим священником — 28 років. І всі, хто його бачив, зрештою були однакові. І є ризик, що людина втрачає людяність. Всередині щось вмирає. А він не переставав бажати добра аж до кінця. І багато людей, які його бачили, відчували світло надії.

Ось що я відчуваю сьогодні — у темряві, навіть найбільшій темряві, засвітиться наше добро, наша доброта. І це добро переможе. Мир починається з нас і починається сьогодні. Це ті обійми, які ми хочемо вам дати. Сподіваємося, що дуже швидко ми будемо святкувати мир. Війна триває довго. В наших серцях вона не закінчиться в один день. Але обійми нам допоможуть. Ми не перестанемо обійматися. Бо це робить нас багатшими і кращими. За це я дякую Господу. 

За це світло, яке засвічується.

Ми ніколи не піддамося силі зла. Бо зло хоче заповнити нас страхом, помстою, злобою, щоб я відповідав злом на зло, насильством на насильство. Але наша сила — сила любові. І ми не хочемо, щоб вона коли-небудь згасла. І якщо ви не хочете, подумайте про ці обійми, які ми вам даруємо.

Тому ми дякуємо і бажаємо добра. І пам’ятайте, ми будемо показувати вам. Ми продовжуємо. Поїхали. Амінь.

Після спільної молитви владиці Дзуппі подарували книгу історії нашої Греко-Католицької Церкви.

Символічний дар від отця Романа —хрест, знак страждання, але також надії та воскресіння. І знак близькості та вдячності за підтримку українського народу.

І ще — невеликий подарунок: теплий худі, щоб нагадував про обійми.

  Автор: Наталія Павлишин