«За_Пости Покликання». Духовна подорож молоді за прикладом Авраама з Падре Сержем

Патріарша комісія УГКЦ у справах молоді організувала великопісні онлайн-реколекції «За_Пости Покликання» — духовний простір для молитви, єдності та чесного діалогу для молоді з усього світу. Реколекції продовжив відомий отець-блогер Падре Серж (Сергій Гончаров). Зустрічі проходять щосереди та щоп’ятниці о 21:00 за київським часом з трансляцією українською, англійською, португальською та іспанською мовами, що дає змогу молоді зі всіх континентів долучатися до духовного обміну та молитви.

― Понад усе хочемо, щоби єднав нас Дух Божий, який нас збирає і з нас робить Церкву, тобто спільноту. А цей Дух Божий також промовляє — промовляє до Церкви як до спільноти, але збирає цю спільноту і водночас промовляє безпосередньо до людини. Часом у дуже сильний спосіб промовляє до людей. Отож про це покликання, яким Господь нас наділяє, про покликання в історії прабатька, патріарха чи батька віри Авраама, хочу поділитися. У 12-тій главі Книги Буття, «Господь сказав до Авраама: “Вийди з землі твоєї, з твоєї рідні і з дому батька твого в край, що його я тобі покажу”».

Перший вірш насправді вміщує дуже багато гарних моментів, на які звертали увагу ще монахи Єгипту. Вони бачили в цьому покликанні, про яке ми зараз будемо говорити, кілька важливих пунктів. У цьому вірші — у покликанні Авраама — бачать три відречення. Взагалі для нас, і у Великому пості, і в християнському житті, дуже важливим є слово «відречення». Грецькою мовою слово «відречення» звучить як апотаксіс. Воно походить від слова апотасо, що означає виходити, щось залишати.

Умовно кажучи, якщо я зараз вийду з кімнати, то для вас, ніби, мене вже немає. Ви бачите порожню кімнату, і здається, що я зник. Але для мене, який виходить, відкривається зовсім інший світ. Так і людина, яка йде у відречення, тобто йде за Христом. Для інших вона, ніби, гине. Було в тебе якесь товариство, яке жило своїм блудним життям, а ти вирішив це життя залишити і змінитися. І для твоїх колишніх друзів, знайомих чи колег ти ніби зник — тебе, немовби, вже немає. Але для тебе відкривається інший світ — світ духа. Це зовсім інший світ, який часто людям є незрозумілий.

Отож увійти у відречення за часів перших монахів означало розпочати духовне життя. Тому в цьому покликанні Авраама ми можемо побачити три ступені відречення. Яке ж перше відречення Авраама? Що він має виконати, щоб піти за Божим покликанням? Він має вийти зі своєї землі.

Часто цей вихід із землі трактували як вихід зі звичаю, можна сказати — з традиції. Треба пояснити, що мається на увазі: різні країни і різні народи мають свої особливості, навіть особливості своїх гріхів.

Ви знаєте, що апостол Павло не раз писав до коринтян, викриваючи їх у різних гріхах. Місто Коринт, де була ця спільнота, було портовим і дуже багатим. А там, де є багатство, там часто з’являється і багато гріхів. Навіть існувало таке дієслово — «коринтитися», тобто жити грішним життям, як це було притаманно Коринту.

Так воно є і в поганських краях. Народ Божий не раз спокушався, розчиняючись у цьому поганстві. Тому вийти зі своєї землі означало також вийти з поганського способу життя. А з іншого боку, для нас це може означати інше. Навколо нас є світ, який ніби тисне на нас і хоче зробити з нас певну форму. Світ вимагає, щоби ми були такими, як усі.

Знаєте, я — мілленіал. Коли я вчився в школі, популярним був рух емо. Майже всі слухали таку музику. Я теж інколи слухав, але згодом зрозумів, що вона мені не подобається — моя тема тоді була рок. І пам’ятаю, як одного разу прийшов до мене мій друг і сказав: «Слухай, але ти маєш бути собою». Але що означає «бути собою»? Бути таким, як раніше, як мене звикли бачити? Але я тоді став собою — тільки це світу не сподобалося. І це для нас також виклик, бо мова не лише про смак у музиці.

Іноді проблеми виникають у школах, коли популярним стає атеїзм. Тоді дитині буває страшно визнати, що вона віруюча. Це справжній виклик — стати супроти натовпу.

Я пам’ятаю, що в нашій школі, як, мабуть, у кожній, були різні групи. Була й така група забіяк, які сиділи на задніх партах, постійно щось вигукували, стріляли папірцями з трубочок у інших. Одним словом — такі хулігани.

І коли приходив час читати вірші напам’ять, кожен із них ніби йшов на Голготу, щоб вийти і прочитати. Бо їм було легко сидіти позаду, сміятися і коментувати, але коли треба стати перед усіма — це вже страшно.

І насправді так є всередині кожного з нас: іноді нам страшно виступити проти натовпу. Але це і є одне з відречень. Відречення потребує відваги — відваги правди і відваги довіри.

Друге відречення — «Вийди з твоєї рідні».

Що означає рідня»? Можемо трохи пороздумувати. Рідня формує наші стосунки, наші реакції, спосіб спілкування, наше розуміння ієрархії.

Навіть я, коли прийшов до монастиря, відразу хотів усіх навколо розставити по тих самих полицях, як це було в моїй родині. Тобто є той, кого я буду слухати, є той, кого не буду слухати і так далі. Людина дивиться на світ через досвід своєї родини і не дозволяє йому себе змінювати.

Родина може приносити багато доброго. Але тут радше йдеться про негативні речі. Бо в родинах, наприклад, часто передаються і гріхи. Дуже просто: якщо хтось спробує кинути алкоголь у родині, де всі п’ють, то його часто будуть тягнути назад, щоб він не змінився. Така деструктивна родина не хоче змінюватися заради однієї людини, яка починає змінюватися. Тому тут швидше йдеться про внутрішню відвагу — змінити у своїй голові уявлення про світ.

Пам’ятаю одну ситуацію вже з монастиря. Коли живеш у монастирі, ти ніби на відкритій долоні: всі тебе бачать, знають твої слабкості, твої проблеми. І один із співбратів зауважив у мені річ, якої я сам не помічав. Він сказав мені: «Слухай, тобі треба трохи знизити планку очікувань — щодо себе і щодо інших». Бо я мав дуже високі вимоги і до себе, і до інших. І через це сильно страждав: не міг бути тим, ким хотів стати, і інші не відповідали тим високим планкам, які я їм ставив. А в монастирі треба вміти носити тягарі один одного. Так само, думаю, і в наших спільнотах, у наших церквах. Тобто є потреба нашої внутрішньої зміни.

Третє відречення дуже цікаве — «Вийди з дому батька твого».

Деякі тлумачі кажуть, що це означає залишити той спосіб віри, який людина успадкувала від батьків. Адже говориться, що Терах, батько Авраама, впав у язичництво. Можливо, це також пов’язано з тим, що образ Бога формується в нас у родині.

Я, працюючи в Українському католицькому університеті, не раз бачив одну цікаву річ. Я жив і працював у колегіумі УКУ — фактично в студентському гуртожитку. І туди приїжджали студенти з різних родин: з віруючих і практикуючих, з релігійних регіонів, а також із регіонів менш церковних. Я помітив цікаву закономірність. Чимало студентів удома, десь у селі, наприклад, у Стрийському районі, побожно ходили до церкви разом із батьками. Бо коли вони приїжджали додому, то слово мами чи бабці було вагомим аргументом — і людина йшла до церкви. Але коли вони приїжджали жити в колегіум, переставали ходити до церкви. Вони відчували свободу: батьки не тиснуть, аргументу вже немає. І це цікаво. Бо людина спочатку приймає віру батьків. Але ця віра має виштовхнути її до власного вибору.

Так само, як дитину спочатку одягають так, як хочуть батьки, дають їй їжу, яку вважають потрібною, ведуть на гуртки, які здаються правильними. Але зрештою вони мають виховати людину до свободи — щоб вона сама могла знайти Бога. Тому вихід із дому батька — це іноді залишення віри, яка не стала ще твоєю, і пошук власних відповідей. Нерідко буває, що вже в дорослому віці діти починають розуміти те, про що колись говорили батьки. І тоді кажуть: «моя мама так казала», «мій тато так казав», «моя бабця так казала». Через досвід людина починає розуміти те, чого раніше не розуміла. І, можливо, це нормально. Головне, щоб був фундамент, до якого можна повернутися.

Залишити образ Бога іноді означає також залишити ті образи, які ми самі носимо у своїй голові. Бо святі отці говорили про три ступені або три мотивації побожності.

Ось, наприклад, щодо мотивації. Якби я зараз захотів з’їсти щось солодке, то пішов би до магазину за 15 хвилин, купив би якусь шоколадку і з’їв би її. Але якби падав дощ чи сніг, то, мабуть, я б туди вже не пішов. Бо яка ж це мотивація — просто бажання солодкого. Але якби хтось із моєї родини хворів і потребував ліків, то я однозначно пішов би до аптеки, незважаючи на дощ, сніг чи будь-яку іншу погоду. Тому, що це вже зовсім інший рівень мотивації.

Отож нам потрібно подивитися на нашу внутрішню мотивацію, на мотивацію нашої віри. Бо мотивацією може бути страх. Наприклад, батьки прийшли додому, насварили дитину  і дитина пішла до церкви. Це страх. Або цей страх може виглядати інакше: як страх потрапити до пекла. Тобто людина йде до церкви, бо не хоче вічної смерті, не хоче, скажімо так, «смажитися у вогні пекельному».

І така мотивація теж буває. Іноді саме страх приводить людей до церкви. Але коли страх минає, що тоді? Тоді людина зникає і з церкви теж відходить. Була небезпека, прийшла хвороба — людина молилася. Хвороба минула — і людина пішла з церкви.

Є також інша мотивація — мотивація користі. Людина може ходити до церкви з користі. Що це означає? Вимолювати щось, просити, ніби торгуватися з Богом. Але коли ми говоримо про таку «торгівлю» з Богом, мусимо зрозуміти одну річ: Богу від нас нічого не потрібно. Він є Бог, Він усе створив. Що Він може потребувати від нас? Але ми часто так думаємо: «Я Тобі, Боже, піст. Я Тобі, Боже, п’ятнадцять молитов, а може й шістнадцяту. Я Тобі, Боже, зроблю те і те». Але Ти, Боже, дай мені те, чого я хочу. Наприклад, чоловіка чи дружину. І знаєте, яка проблема тут? Людина, яка живе в такій торгівлі, хоче потрапити до раю як до гарного і приємного місця. Але для Бога в тому раю може і не знайтися місця.

Це дивно, але так буває. Коли я питаю людину: «Уявіть собі, як виглядає рай», — вона каже: «Це гарне місце, там світло, там багато добрих людей, там гарна музика». Але про Бога там часто не згадують. Наче, Він не є найважливішим. Важливо лише, щоб місце було приємним.

Але рай без Бога неможливий. Бо саме перед Ним ми маємо стояти, Його прославляти, бути з Ним. Та не всі люди так уявляють собі рай. Найкраща і найвища мотивація — це синівська мотивація, мотивація любові. Бо що може бути поза любов’ю? У посланні апостола Івана читаємо: «Страху немає в любові, але досконала любов проганяє страх». Любов є правдивою мотивацією. Але любов може бути і дуже жертовною. Про це нас навчає сам Христос.

Тепер подивімося ще раз на Авраама. Він має все залишити: не тільки свою землю і все, що там мав, але навіть своє майбутнє.Бо коли ми живемо у звичній ситуації, у своїх домах, то більш-менш уявляємо своє майбутнє. А він мусить залишити навіть його, щоб піти за голосом, який його кличе. Я також раджу почитати вірші святого Івана Павла ІІ, у яких він описує історію Авраама — його покликання і жертву. Це дуже гарний твір — «Римський триптих».

Отже, Авраам залишає все. І тепер прочитаємо другий вірш: «Я виведу з тебе великий народ, поблагословлю тебе і зроблю великим твоє ім’я, і ти станеш благословенням. Благословлятиму тих, що тебе благословляють, і проклинатиму того, хто тебе проклинає. Тобою благословлятимуться всі племена землі».

Ми бачимо вже немолодого Авраама, який залишає все і йде за голосом, щоб стати благословенням. І ці слова звучать навіть для нас трохи абстрактно: стати благословенням, стати батьком великого народу.

Ми живемо у досить егоїстичному світі. І я іноді думаю: зараз стільки воєн. Якби був такий теоретичний вибір — хто з людей сказав би: «Я готовий пожертвувати собою, щоб війна зупинилася»? Можливо, хтось би наважився. Але думаю, що багато людей просто відмахнулися б. Якщо це стосується близьких — можливо. Але якщо далеких людей — не знаю. Ми живемо у світі, де нам бракує сили так любити. І саме тому перед нами стоїть любов Божа.

Коли говоримо про Авраама, треба зрозуміти ще одну важливу річ. Вона відкривається у 22-й главі Книги Буття. «Після того Бог випробував Авраама і сказав до нього: “Аврааме!” Той відповів: “Я тут”».

Якщо уважно читати Писання, то слова «ось я» або «я тут» часто з’являються в моменти, коли Господь кличе людину. Коли Бог питає пророка Ісаю: «Кого мені послати?», — Ісая відповідає: «Ось я, пошли мене». Коли через архангела Гавриїла Бог звіщає Богородиці, вона говорить: «Ось я, слугиня Господня». Ця позиція «ось я» перед Богом є неймовірно важливою. Це готовність піти за Ним.

Пригадаймо випробування Авраама. Господь каже йому: «Візьми сина твого, єдиного твого, якого ти любиш, Ісаака, і піди в землю Морія та принеси його там у жертву всепалення на одній із гір, що Я тобі покажу». Неймовірна річ. Бог просить принести в жертву саме того сина, якого Авраам любить. Адже раніше Бог обіцяв, що саме через цього сина з’явиться великий народ. І раптом — така вимога.

Я пригадую одну особисту історію. Коли я прийшов до монастиря, моя кузина була вагітна. І в своїй наївній побожності я думав: якщо я залишаю родину і йду до монастиря, то Бог обов’язково благословить мою родину — там народяться діти, а я буду молитися в монастирі.

Коли я прийшов до монастиря, ми ще не користувалися телефонами. І сестра написала мені листа, в якому повідомила, що втратила дитину. І питала: чому так сталося? А я що знаю, чому так сталося? Це дуже сильно вдарило по моєму уявленню про те, як Бог має діяти в житті. І поставило перед питанням страждання, на яке часто немає відповіді.

Я досі не знаю, чому це сталося. Єдине, що залишилося — це молитва. Можливо, для когось вона виглядає наївною. Ми молилися в монастирі святого Герарда Маєлли — святого, який є покровителем вагітних жінок. Через деякий час моя кузина знову завагітніла і народила сина. Потім ми поїхали до Італії, до санктуарію святого Герарда. Там є його мощі і маленька кімнатка, де люди залишають дитячі іграшки, шкарпетки та інші речі як подяку за його заступництво. Я стояв у цій кімнаті і думав: чи справді святий Герард допоміг? І моя молитва була дуже проста: «Якщо це так — дякую». 

Через кілька місяців сестра написала мені, що вона знову вагітна і народила доньку. Для мене це був знак. Знак того, що я — людина, яка дуже мало розуміє. І, можливо, іноді треба просто визнати це: я не розумію того, що Господь робить у моєму житті.

А Авраам, нагадаю, мав зробити страшну річ — принести в жертву свого сина. І що ми читаємо в третьому вірші 22-ї глави? «Встав Авраам рано вранці, осідлав свого осла, взяв із собою двох слуг та Ісаака, сина свого, наколов дров для всепалення і пішов на місце, яке призначив йому Бог». Тут ми, очевидно, бачимо алюзію на Отця Небесного, який веде на гору Свого Сина — того, хто віддає себе за нас у цій жертві. Але ця історія справді неймовірна. І чи це лише історія Авраама, коли людина має зробити такий крок?

Свого часу філософ К’єркегор назвав це «стрибком у віру». Цей образ пізніше широко використовували і католицькі теологи. Стрибок у невідомість, стрибок у віру. Бо коли ми говоримо про справжнє покликання, то дуже часто це і є стрибок у повну невідомість.

Я, наприклад, народився в Білорусі і за національністю є білорусом. Коли вирішив їхати до монастиря, апостольський адміністратор у 2011 році вислав мене до Львова, в Україну. 19 травня о 5:54 я ступив на львівську землю. І з того часу моє життя дуже тісно пов’язалося з Україною та Українською греко-католицькою церквою. Пам’ятаю один момент. У Мінську, столиці моєї батьківщини, відкрився монастир нашої провінції редемптористів. Туди поїхали два співбрати. Але через певний час один відійшов, а другий повернувся — бо не міг один вести монастир. Почалися проблеми з документами для іноземців, і туди вже не могли їхати нові люди. 

Я тоді був у великому розпачі, бо моя ідея була повернутися додому і проповідувати. Але я пішов на розмову до владики Богдана Дзюраха — нашого єпископа, який зараз служить у Мюнхені для Німеччини та Скандинавії. Він належить до тих духовників, за якими треба трохи побігати — бо постійно зайнятий. Але коли щось скаже, то дуже глибоко.І він сказав мені одну фразу: «Знаєш, усі хочуть збирати, але не всі хочуть сіяти. Усі хочуть збирати, але не всі хочуть сіяти». А потім додав: «Ти уявляєш собі своє майбутнє, але живеш сьогодні. І сьогодні твоє завдання — послужити Богові. Сьогодні ти йдеш на Літургію. Сьогодні ти вчишся. Сьогодні ти виконуєш свої обов’язки в монастирі. Тому сьогодні йди за Христом». 

І я стараюся так іти за Христом. Сьогодні я опинився в Польщі і є настоятелем української греко-католицької парафії. І ця дорога дуже дивним способом мене веде. Я ніколи не уявляв, що буду саме тут і робитиму саме це. Але Господь кожного з нас веде Своїми дорогами. Тому я залишу вас із образом Авраама. Це справді феноменальна і дуже важлива постать.

Залишу вас із усіма його відреченнями і з одним питанням, над яким варто подумати — а що отримав Авраам?

Коли я йшов до монастиря, власне, коли у мене з'явилася думка про монастир, мені один диякон тоді передав таку молитву: «Покажи мені, Господи, путь, в який я піду, і візьму до тебе душу мою». Це з псалма взято. І знаєте, взагалі в духовному навчанні, коли один одному передає якусь молитву чи духовність, коли ми читаємо ось цей текст, наприклад, приходять якісь учені до старця і просять навчити його молитися, і той йому говорить: «Так молися —  Господи, помилуй мене". І здається нам, що воно дуже просте, але коли передається досвід віри, молитва звучить зовсім інакше.

Я тоді почав дуже сильно цією молитвою молитися про розпізнання цієї дороги. Це було довге змагання. Одного вечора я 5 годин стояв з цією молитвою, щоб розпізнати цю дорогу. І тому іншої відповіді, яку сам Господь дає на дорозі покликання, я хіба не дам. Це дорога, в якій треба змагатись і шукати Його голосу. Тому вам також передаю цю молитву: «Покажи мені, Господи, дорогу, яку я маю піти, і взяти до тебе свою душу».

Щодо того, чи Бог діє повільно: Господь сотворив час, тому йому він підпорядкований. Може бути один день, а може бути багато років.

Якщо ми боїмося осудження батьків через покликання в семінарію, то любов справжня дає свободу іншому. Коли людина стає дорослою та відповідальною за свої вибори, Господь допомагає розставити все по місцях. Дорога за Христом потребує відваги, іноді конфліктів і незручностей, але покликання Христове важливіше за будь-які скандали. Навіть апостол Павло не був улюбленцем людей, а пророк Єремія страждав через Боже слово, але його покликання було сильнішим за труднощі. Тому завжди потрібно шукати голос Божий.

Щодо прийняття критики та важких ситуацій: коли залишаєшся сам на сам зі стражданням, важко. Але коли служиш ближньому або молишся, приходить спокій. Наприклад, під час хресної дороги я відчував спокій, хоч роздуми були серйозні. Коли обертаємо болі і неприйняття у молитву, стає легше.

Підготувала Наталія Павлишин