«За_Пости Покликання»: як слухати Божий голос і відкривати своє серце — зустріч із отцем Тарасом Бровді

Патріарша комісія УГКЦ у справах молоді запрошує на великопосні онлайн-реколекції «За_Пости Покликання» — духовний простір молитви, єдності та чесного діалогу для молоді з усього світу. Реколекції вже стартували, а перша зустріч відбулася з отцем-блогером Тарасом Бровді. Зустрічі відбуваються щосереди та щоп’ятниці о 21:00 за київським часом. Трансляцію ведуть українською, англійською, португальською та іспанською мовами, що дає змогу молоді зі всіх континентів долучатися до духовного обміну та молитви.

Отець Тарас розкривав тему покликання.

— Може виникнути спокуса думати, що я вже більш-менш визначився, ким маю бути або як рухатися далі. Проте навіть якщо ми розглядаємо якийсь уривок образно, наприклад, для тих, хто готується до одруження, то все одно корисно слухати і тим, хто вже 90 років у шлюбі. Чому? Бо слово Боже — це слово Боже. Воно промовляє до нас, благословляє нас, скеровує. Тема покликання — це постійна тема, яка допомагає зрозуміти, куди ми рухаємося, чи не втрачаємо керунок і де ми знаходимося.

Дуже рекомендую перечитати першу книгу Самуїла, 16-ту і 17-ту глави. Саме там можна знайти шість основних етапів покликання Давида. Можна говорити і про 15 етапів, або ще більше, але ці шість пунктів є найбільш соковитими та промовляють до нас конкретно. Перший етап — Божий вибір, тобто вибір Бога. Бог обирає Давида за серцем, а не за зовнішністю. У сучасній культурі зовнішність часто є важливою, адже ми підбираємо найкращі фото для Instagram чи TikTok, стараємося виглядати бездоганно. А Бог дивиться на серце, а не на обличчя чи зовнішні досягнення.

Коли пророк Самуїл шукав нового царя після того, як перший цар Саул згрішив, Бог сказав йому: «Я вибрав собі людину по своєму серцю». Це Давид. Самуїл прийшов до дому Давида, побачив Еліява і подумав, що саме він буде обраним, бо Еліав був високий і статний. Але Бог сказав: «Не дивися на його вид. Я дивлюсь на серце». Це важлива новина для кожного — Бог не оцінює наші зовнішні недоліки чи помилки, Він дивиться на серце. Коли Господь кличе, Він робить це за серцем людини, а не за талантами чи досягненнями. Таланти та благословення приходять уже після того, як Бог обирає.

Це дуже красиво показано у фільмі про Томаса Бекета. Він був веселим, гуляв із королем Генріхом I, і раптом став головою англійської церкви. Бекет не змінився у своєму характері, але Бог дав йому кваліфікацію для служіння. Це ще раз підтверджує: Бог обирає людину за серцем, а вже потім благословляє її даром та талантом. Бог любить нас без умов і безкорисливо. Він бачить наше справжнє «я», незалежно від гріхів, недоліків чи невдач.

Другий етап — помазання Давида. Пророк Самуїл взяв ріг із олією та помазав Давида перед його братами. Дух Господній зійшов на Давида, і це стало джерелом сили для служіння, життя та самовідданості. Покликання — це не наші зусилля, а співпраця з Божою благодаттю. Святе таїнство миропомазання колись уділяли лише царям, пророкам і священникам. Кожен з нас, хто має це таїнство, отримує і царське, і пророче, і священниче покликання.

Пророче покликання не обов'язково означає передбачати майбутнє, воно полягає у проголошенні Божої істини. Важливо усвідомлювати свої таланти як олію, яку Бог вливає для певної мети. Наскільки ми наповнені цією олією, настільки можемо служити як цар, пророк чи священник. Маленькі, непомітні справи мають велике значення, якщо робляться з любов’ю. Свята Мати Тереза наголошувала, що важливо не обсяг справ, а любов, з якою ми їх робимо. Навіть якщо ти цар або маєш велике покликання, не варто боятися виконувати прості, буденні завдання, чекаючи Божого часу для великих справ.

Смирення Давида також є важливим уроком. Коли він мав змогу вбити царя Саула, він цього не зробив, бо любив його і знав, що Бог також його любить. Це смирення — розуміння, що у Бога немає малої роботи. Для Бога важливі навіть маленькі справи, які люди вважають непомітними чи другорядними. Як сказано в одному вірші: те, що у людей велике, для Бога огидне, тоді як невеликі справи, виконані з любов’ю, мають величезну цінність. 

Чому для пастушків? Бо одна з найважливіших речей — пастушки тоді були при тій роботі, при якій мали бути. Це так важливо не втікати від того, що я повинен робити. У посланні до Галатів, у шостій главі, є один дуже дивний вірш, точніше навіть два. У першому ми чуємо слова: «Носіть тягарі один одного», а через два вірші — «Бо кожен свій тягар понесе». Як це так?

Бо в першому випадку вжито грецьке слово, яке говорить про скелю, просто про якусь каменюку, яка тебе роздавлює. Тобто треба справді нести тягар одне одного. А в другому випадку, коли йдеться про тягар, мається на увазі такий, як рюкзак — серйозний, навантажений, але твій особистий. Це те, що ти повинен робити сам, не перекладаючи відповідальність на іншого.

І насправді Господь дуже цінує, коли навіть маленькі справи виконуються з любов’ю. Ти робиш справи невеликі, але вірно. Не глобальні, а послідовно. Це називається дисципліна.

В одному з останніх інтерв’ю нашого боксера Усика запитали, звідки в нього береться мотивація ходити на тренування кілька разів на тиждень. Він сказав, що мотивація — це не про професійний спорт. У професійному спорті є лише дисципліна. Дисципліна — це не питання хочу чи не хочуу. Це коли ти повинен, тобто я маю або я повинен.

Четвертий пункт — випробування, а саме вірність у дрібницях. Зверніть увагу на формацію Давида. Перш ніж зустріти Голіафа, він захищав овець від левів і ведмедів. Це його приватна формація, приватні вправи, можливо без свідків, які укріпили його в розумінні, що Господь діє з ним, і він здатен на великі справи разом із Ним.

Коли Давид виступив проти Голіафа, він використав пращу — два шнурочки, з’єднані в кінці невеличкою торбинкою, в яку ставиться камінь. Потрібно було правильно розкрутити, відпустити камінь у правильний момент, і він летить із величезною швидкістю, майже як куля. Що означає, що Давид поцілив із першого разу? Це означає лише одне — він багато разів практикувався. Практика — знову і знову, зранку, ввечері, вночі, потихеньку. Навіть у повсякденному житті практика важлива. Потихеньку, стабільно робити щодня те, що благословенне, добре, гарне, естетичне і виконує волю Божу, навіть якщо це найменші дрібниці.

Подумайте про одну рутинну справу, яку ви не можете терпіти, яку відкладаєте як "жабу". Візьміться за неї першою. Почніть сприймати навіть рутинні справи як богослужіння.

Апостол Павло у Першому посланні до Коринтян 10:31 каже: «Чи ви їсте, чи п’єте, чи що-небудь робите, усе робіть на славу Божу». Це означає, що навіть їжа, пиття, підмітання хати, миття посуду чи збір павуків по хаті можуть бути богослужінням, якщо робити їх із правильним ставленням. Навіть без великої радості ці дрібниці виконують волю Божу.

Ми не мусимо робити це із суперзахопленням. Не обов’язково, але коли ти це робиш для Бога або на славу Божу, то вітаю тебе — ти робиш богослужіння. Фантастика.

Дуже важливий наступний пункт — відмова від чужих обладунків. Це вельми цікавий момент, коли цар Саул погоджується, щоб Давид вийшов проти Голіафа, бо більше не було добровольців. Саул дає Давидові всі свої обладунки: шолом, нагрудники, нарукавники, щось на ноги, кольчугу, спис, меч. Але Давид — пастух. І він, зваживши на всі ці важкі речі, знімає їх. Чому? Він показує нам, що покликання вимагає автентичності.

Господь кличе тебе не обов’язково через твої суперздібності. Коли Він кличе — дає ресурси, щоб служити, але важливо не ламати тебе. Апостоли теж мали свої специфічні риси, і Господь не ламав їхній характер, а направляв їхню ревність і запальність. Це надзвичайно важлива Божа риса: Він формує нас, аби ми були собою.

Практичне питання — у яких сферах життя я намагаюся носити чужі обладунки, імітуючи спосіб життя, служіння, працю чи молитву інших замість того, щоби діяти відповідно до дарів, які мені дав Господь. Пам’ятайте, у момент хрещення та миропомазання Господь дав повноту дарів — більше отримати неможливо. Питання лише в тому, чи ми їх вирощуємо. Як казав проповідник Кантдаламесса, всі таланти й дари даються як зерна, а чи виростимо ми їх — наше завдання.

Шостий пункт — останній урок від Давида — перемога іменем Господнім, перемога силою Божою. Давид виходить проти Голіафа не з мечем, а з присутнім Богом. Він знає, що Господь діє і працює.

Запитайте себе, де сьогодні чи вчора ви бачили дію Бога? Де Господь був із вами, вів вас, допомагав? Наприклад, я одного разу допомагав жінці повезти речі до циганського табору. Це були прості дії — завантажити, повезти, розвантажити — але очі тих людей, їхня радість показали мені, що це була Божа дія. Я став святим Миколаєм для когось, безкоштовно, і це було проявом Божої присутності.

Це нагадує, що коли в житті з’являється «Голіаф» — величезна проблема, страх чи виклик — якщо ми не закарбували в пам’яті, що Господь діяв раніше, ми можемо не впоратися. Якщо ж ми пам’ятаємо Його дію, ми виходимо з Богом, як Давид, і перемога стає можливою.

Остання вправа практична: назвіть свій страх або виклик, який сьогодні стоїть перед вами. Промовте його вголос: «Я йду на тебе в ім’я Господа і разом з ним». Це конкретний крок назустріч виклику і спосіб перевірити, на що ви реально опираєтесь — на власні сили чи на Бога, який вас любить.

Нагадаю слова Августина: одного Бога достатньо.