«За_Пости Покликання». Про духовну боротьбу в пустелі та сучасному житті з Падре Сержем

Патріарша комісія УГКЦ у справах молоді проводить великопісні онлайн-реколекції «За_Пости Покликання» — духовний простір молитви, єдності та чесної розмови для молоді з різних країн світу. Цього разу до реколекцій долучився відомий священник і блогер отець Сергій Гончаров, знаний також як Падре Серж. Зустрічі відбуваються щосереди та щоп’ятниці о 21:00 за київським часом і транслюються українською, англійською, португальською та іспанською мовами, що дає змогу молоді з різних континентів бути частиною спільної молитви й духовного діалогу.

На початку зустрічі отець Сергій звернувся до постаті Авраама як до одного з найважливіших біблійних образів відречення. Саме на цьому прикладі, за його словами, будувалася аскетична традиція перших монахів. Отці пустелі, шукаючи у Святому Письмі дороговкази для духовного життя, бачили в Авраамові взірець людини, яка відповіла на Боже покликання радикальним виходом із звичного світу. Грецьке слово «апотаге», що означає відречення, стало для них одним із ключових понять у розумінні монашого шляху. Тобто людина, яка йде до монастиря, людина, яка починає жити духовним життям у радикальніший спосіб, вступає на дорогу відречення. Іншими словами — починає займатися аскезою.

Коли людина сама входить у свою внутрішню пустелю — а Великий піст дуже часто повертає нас саме до цього образу, до посту Христа в пустині, — тоді вона починає краще бачити саму себе. Саме в тиші, стриманості й відмові від звичного відкривається те, що в буденному ритмі життя часто лишається непоміченим.

Щоб пояснити цю духовну боротьбу, отець Сергій звернувся до уривка з Євангелія від Матея (12:43–45):

«А коли дух нечистий виходить із людини, то блукає місцями безводними, шукає відпочинку та не знаходить. Тоді він говорить: “Вернуся додому свого, звідки вийшов”. А як вернеться він, то хату знаходить порожню, заметену і прибрану. Тоді він іде та й приводить сімох духів інших, лютіших за себе. І входять вони та й живуть тут».

За словами реколектанта, цей євангельський образ відкриває дуже важливу тему внутрішньої боротьби. Фактично йдеться про вісім злих духів: один повертається і приводить із собою ще сімох. Саме про ці вісім злих помислів багато писали єгипетські пустельники, уважно спостерігаючи, як спокуси діють у людському серці, як вони вкорінюються в душі та як із ними боротися.

Та найважливіше питання, яке постає далі, — ким насправді є ці духи і як вони діють у людині. Відповідаючи на це, отець Сергій звернув увагу на досвід перших монахів, які, відмовляючись від світу, починали бачити себе набагато глибше, ніж раніше.

— Коли почали відрікатися від світу і виходили в пустиню, коли вони залишали за собою матеріальні способи і можливості грішити, то, приходячи в пустиню, почали бачити в собі ось ці оголені прив’язання, ось ці спокуси і гріхи — без можливості грішити. Саме в такій духовній пустелі людина раптом відкриває власні внутрішні залежності, пристрасті й приховані прив’язаності, які раніше могли залишатися непомітними за щоденним шумом життя. Наприклад, хтось був грошолюбний, і там, не маючи грошей, він починав спокушуватися різними образами багатства, різними помислами про багатство. Пробував, якби, збагатитися мінімальними речами, які є в пустині, — пояснив отець Сергій.

За словами священника, саме тому відмова від зовнішнього не завжди означає миттєву внутрішню свободу. Навпаки — саме тоді людина нерідко починає вперше ясно бачити, що насправді має над нею владу. Тобто людина, коли відходить від різних гріховних залежностей, починає бачити в собі ось ці слабкості, прив’язання і різні спокуси.

Цей механізм, наголосив отець Сергій, добре впізнаваний і в сучасному житті. Причому не лише в серйозних залежностях, а навіть у, здавалося б, дрібних звичках.

— Спробуйте навіть на прикладі кави це підставити. Коли людина починає змагатися зі своїми звичками, то це дуже непросто. Те, що довго сприймалося як щось незначне, у момент стриманості раптом виявляється чимось, що вже має силу впливати на людину. А коли гріховна звичка вкорінюється настільки, що починає сприйматися як частина характеру, Церква називає це пороком. Гріховна звичка називається пороком. Коли ми призвичаєні, коли вже другою нашою натурою стає гріх, то це називається пороком, — додав реколектант.

Особливо важливим спостереженням перших пустельників, за словами отця Сергія, стало те, що гріх майже ніколи не починається одразу з дії. Його початок — значно тонший і часто непомітний.

— Перші монахи помітили, що всі ці спокуси і пороки породжуються із думок. Тобто спочатку є помисл, з ним починається співпраця, і цей помисл, який входить у наше життя, починає втілюватися. І ми грішимо. Ми грішимо і до нього потім прив’язуємося. Саме тому духовна боротьба починається не в момент падіння, а значно раніше — тоді, коли людина ще тільки приймає або відкидає певну думку. Отож, добрим змаганням є змагання безпосередньо із помислом, аби не дати йому кинути нас з цієї гірки, з якої ми будемо котитися і грішити більше, і більше, і більше. Бо, вочевидь, один гріх тягне за собою інший.

Тож, аби не залишатися лише на рівні загальних міркувань, отець Сергій запропонував перейти до того, що отці пустелі називали вісьмома злими помислами — або, за грецькою традицією, логісмої. Саме через них, за вченням давніх подвижників, проходить уся духовна боротьба людини.

Отець Сергій поділився думками про злі помисли,  які також називають логісмої. 

— Єгипетські отці, перші монахи пустині, користали також зі здобутків філософської думки. Вони уважно спостерігали за людиною і говорили, що в людині діють три внутрішні сили душі. І це дуже важливо, бо саме ці сили допомагають нам або падати під натиском помислів, або, навпаки, правильно з ними боротися.

Отож, перша сила — це сила гніву.

І тут важливо одразу сказати, що гнів сам у собі не є гріхом. Це внутрішня сила, яка може бути дана людині на добро. Саме вона часто мотивує нас до життя, до рішучості, до захисту. Вона також допомагає нам відтинати небезпеки, бо людина може внутрішньо відкинути від себе зло, коли розпізнає його як загрозу.

Друга сила — це сила бажання.

Це та внутрішня сила, яка прагне наповнення. І в нормальному, гармонійному стані вона покликана насичуватися не будь-чим, а передусім Божою благодаттю. Бо в людині є глибоке прагнення повноти, любові, сенсу, життя — і це прагнення не повинно бути викривлене гріхом, а має знаходити своє справжнє сповнення в Богові.

І третя сила — це сила розумна, або розумна частина душі.

Вона покликана пізнавати істину, чути те, що говорить Господь, розпізнавати добро і зло, а в кінці кінців — доходити до того, щоби бачити не лише зовнішнє, а й речі невидимі: спершу сотворені, а по благодаті Божій — навіть торкатися того, що перевищує звичайне людське бачення.

Священник наголосив, що важливо запам’ятати — у людині є три сили душі: бажаюча, гнівна, розумна.

Отець Сергій пояснює: 

— Духовна боротьба людини не починається одразу з великих падінь чи видимих гріхів. Вона починається значно раніше — з того, що входить у серце через помисел, через внутрішню згоду з тим, що поволі відтягує людину від Бога. Саме тому отці пустелі так уважно вдивлялися у внутрішній світ людини і говорили про вісім злих помислів, які атакують різні сили душі. Саме через них проходить уся духовна боротьба людини. Перший з цих помислів називається обжерство, помисл обжерства. Це взагалі таке людське прагнення, котре хоче наповнювати внутрішню порожнечу чимось матеріальним. І це не тільки про їжу. Це може бути і про різні залежності. Люди хочуть наповнювати себе, наприклад, нікотином. Але це все вміщується в цей помисл — помисл обжерства.

У цьому поясненні йдеться не лише про надмір у їжі, а про значно ширше прагнення людини заповнити себе чимось зовнішнім, коли всередині бракує сенсу, миру чи благодаті. Саме тому, за словами священника, таке велике значення має піст — не як формальна церковна практика, а як спосіб побачити себе правдиво і повернути собі внутрішній порядок.

— Одна з тих речей, яка нас формує і дозволяє нам бачити ось це обжерство в собі, — це є піст, правда? Коли ми починаємо постримуватися, коли в нас якийсь порядок життя налагоджується… А що важливо для нас — це є порядок. Так, бо диявол і його помисли — вони такі хаотичні: все там летить і падає. І вони, як пси, один одного гризуть. Так біси починають людину мучити, і вона вже втрачає цей порядок, — зазначив отець Сергій.

Священник наголошує, що Боже життя завжди пов’язане з ритмом, впорядкованістю, постійністю, а зло завжди вносить безлад і розсипання. І саме тому аскеза не є чимось штучним чи вторинним — вона повертає людині здатність жити не хаосом, а ладом. А Господь створив світ упорядкований. Правда, сонце встає і заходить, весна, літо, осінь, зима. Тобто є якийсь ритм життя. Так і нам дано ритмічне серце, і нам треба цей ритм наслідувати. Тому є потреба також певної постійності.

Другим помислом, який, за словами священника, також атакує бажаючу силу душі, є грошолюбство, або сріблолюбство. І тут він одразу застерігає від спрощень: самі по собі гроші не є чимось злим.

— Що з цим грошолюбством не так? Взагалі гроші як такі — це не є погана річ. Це є певний інструмент, спосіб нашого життя. Я пригадаю, що і апостоли Христові, і сам Господь Ісус Христос грошима користуються, навіть податки платять. У них є скарбничка, де вони ці гроші збирають. Знаємо, що Юда також був відповідальний за цю скарбничку. Тобто навіть Господь і учні використовують ці гроші. Це є певний інструмент, — пояснив отець Сергій.

Проблема починається там, де гроші перестають бути засобом і стають ідолом — коли людина починає через них шукати не просто забезпечення, а владу, панування і внутрішнє самоствердження.

— Однак буває так, що людина починає грошима заміняти важливі речі в своєму житті. Вона робить немовби з них ідола і хоче через них почати панувати не тільки над своїм тілом, як це буває у випадку обжерства, а також насолоджуватися такою владою над матерією, яка є навколо. Бачите, як хитро взагалі проростає в людині гординя в цей момент, коли людина хоче панувати над матерією через це грошолюбство.

Проти цього помислу, як і проти попереднього, священник ставить не лише піст, а й дуже конкретну практику милосердя — вміння бачити не лише себе, а й потребу іншого.

— Що нам треба випрацьовувати в цьому випадку? То, чуєте, знову всі ці демони, які атакують бажаючу силу душі, мають зустрітися із практикою посту. Піст, стриманість — це та річ, яка нам є потрібна. І окрім того, також милосердя тут входить у гру. Треба вчитися власне допомагати фізично ближньому. Тобто бачити не тільки свої прагнення, але й потреби ближнього.

Третім помислом, який так само вражає прагнучу силу душі, отець Сергій називає розпусту. Але й тут він дуже чітко відділяє Божий дар від його спотворення. Він наголошує, що сама статевість є частиною Божого задуму про людину, а не чимось нечистим чи ворожим духовному життю.

— І власне дуже цікаво є, як диявол викривлює те, що Господь нам дав. Бо, вочевидь, статевість записана в нашу природу. Господь творить нас статевими, творить нас чоловіком або жінкою. І ми покликані до того, щоби реалізовувати себе як чоловік і як жінка, як брат, як батько, як дідо, як товариш, як той, хто сприймає цілком ось цей дар, яким є статевість.

Отець Сергій говорить про статевість не лише як про тілесність, а як про частину покликання до любові, подружжя, взаємності, відкритості на нове життя.

— Для людей, які люблять один одного і хочуть створювати родину, Господь Бог також відкриває такий дар, як статеві стосунки, які також покликані до того, щоби народжувалися нові люди, народжувалися діти. Це величезний дар Божий, який Господь дає чоловіку і жінці, який вони мають пізнавати в любові.

Саме тому диявол, за його словами, б’є не в сам факт людської статевості, а в її сенс — намагаючись відірвати її від любові, вірності та цілісності.

— Але проблема тут, бачите, є така: диявол по своїй диявольській природі хоче людину розірвати і ці статеві стосунки відірвати від любові, від вірності, від того, що насправді будує цілісність тих правдивих статевих стосунків. Хоче відірвати душу людську, духа людського від тіла. Тобто той, хто відірве душу людську від тіла, взагалі людину вб’є.

І додав ще гостріше: у цьому помислі інша людина перестає бути особою і починає сприйматися як тіло, яким хочуть володіти. Тобто ця статевість уже зовсім не має бути пов’язана через цей помисл із тим Божим покликанням, без любові, а тільки — володіти тілом іншої людини.

Допомога в цій боротьбі, за словами отця Сергія, знову приходить через аскезу, молитву і милосердя. Водночас отець застерігає, що ці помисли рідко існують окремо. Вони переплітаються, підсилюють один одного, і за одним часто стоїть інший.

— Я зараз поверхово не раз проходжуся по цих демонах, бо є така річ, що ці всі помисли можуть іще глибшати і бути пов’язаними. І за стіною пожадливості, розпусти можуть стояти інші демони, які до тих помислів нас кидають. Як попередньо цей образ уже вам подавав, ці демони, і святі отці їх так описують, подібні до свори псів, які можуть гризтися, один одному рвати, можна так образно сказати, нашу душу.

Після цього священник пояснив іншу силу душі — силу гніву, уточнивши, що сам гнів не є гріхом. Гріховним він стає тоді, коли людина починає його розпалювати, розкручувати і спрямовувати проти іншого. Водночас емоція гніву як така є природною і навіть необхідною для людського захисту.

— Бо гнів, як попередньо сказав, — це є річ нормальна сама в собі. Так, сила гніву, емоція гніву сидить нормально. І не треба себе, як дехто робить, засуджувати за гнів як такий. Бо, умовно, якщо я іду по вулиці і мене хтось штовхне, я відчую цей гнів. Або хтось на мене почне наговорювати і говорити про мене погані слова — я буду відчувати також гнів, бо гнів є емоцією оборони, такого захисту. І це є нормальна емоція. Це треба сприйняти. Емоція сама по собі не є гріхом.

Однак коли гнів починає підживлюватися осудженням і ненавистю, він швидко стає руйнівним — як у малих спільнотах, так і в масштабах суспільства. Щоб це пояснити, отець Сергій звертається до досвіду школи, де особливо виразно видно, як формується механізм колективної жорстокості.

— Умовно, я пригадую собі часи своєї школи. Там дуже яскраво виявляються ці першообрази людських гріхів. І зазвичай, знаєте, як буває: молоді люди збираються і не раз починають жити за такими подібними до диких, природних принципів, коли випрацьовуються якісь лідери групи, випрацьовується якийсь середній клас і випрацьовуються ті, яких не раз виштовхують. Тобто знаходять людину, над якою практикують булінг, над якою сміються, постійно щось знаходять, аби її образити.

І додав, що така ж сама логіка діє і в значно страшніших масштабах — у війні, в мові ненависті, в масовій маніпуляції.

— А подивіться, що умовно робиться в часі війни. Тобто якщо ми дивимося на накрутку гніву і ненависті до українців у російських засобах масової інформації перед війною, то той, хто це досліджує, може побачити, як маніпулюють людьми і накручують ось цю силу гріховного гніву, який пов’язаний із такою атакою на людину. І вони йдуть вбивати людей з ненавистю. Так, це така сила гніву. Вона навіть аж так може бути розкручена», — підкреслює отець Сергій.

Ще один приклад отець Сергій згадав зі свого дитинства — з досвіду родинної ворожнечі, яка роками живилася образами, підозрами і взаємним накручуванням.

— З мого дитинства пам’ятаю, коли приїздив до баби до села. А хутір був такий, де ворогували поміж собою в родині… І ось в такому гніві ніякого сенсу нема. Людина вже є в процесі, як людина, вже наповнена таким гнівом, і не знає, як з того вийти. Не хоче і не може. Саме тут людина особливо потребує не просто морального зусилля, а духовного виходу — способу не носити цей гнів у собі, а принести його перед Бога. Одним із найсильніших є псалми.

Я вам скажу так, що гнів… навіть собі пригадайте російське вторгнення до України повномасштабне — багато людей від себе молитву мали, тому що вони в псалмах собі знаходили місце для того, щоби виявити себе, цей гнів вилити, але не залишити його в собі, а являти його перед Господом Богом. Бо псалми мають в собі таку силу. Вони виводять з нас цей гнів, і ми можемо його відкрити перед Богом.

Після гніву, за його отця Сергія, дуже часто приходить інший стан — смуток, а згодом і униння, тобто глибоке внутрішнє виснаження, коли людина втрачає силу і сенс.

— Гнів нас випорожнює. Він атакує, він нас, коли ми самі себе гриземо, — і немовби стінки нашої душі тріскаються від цього гніву. І цей смуток… він переходить у третій помисл, який називається униння мовою слов’янською. В різний спосіб це можуть називати, але це не зовсім те саме, що нудьга. Униння — це не просто тимчасовий смуток, а стан, у якому людина ніби втрачає здатність жити духовно, молитися, підніматися.

Людина не може дати собі ради з цим гнівом. І цим гнівом просто б’є і мучить себе. Цей внутрішній гнів, який людина переживає в собі, висмоктує з людини сили. Униння у нас забирає силу. І не раз описували цей стан так: людина вже не має в собі сили, не бачить сенсу, не хоче молитися. Щось у ній є таке закрите, щось вона таке заблокувала, що не дозволяє їй навіть переживати молитву.

І тут небезпека в тому, що униння дуже легко вкидає людину назад у старі залежності — в обжерство, пожадливість, розпусту чи інші форми втечі від внутрішнього болю.

— Цей демон, або униння — цей церковний термін, — може вкидати людину в інші гріхи. Наприклад, в обжерство. Ось людина шукає просто хоч якоїсь можливості себе наповнити і від того внутрішнього, злого і тяжкого відчуття відійти. Або може впасти в розпусту. Тобто той чи інший гріх може і не бути окремим, бо за одним помислом іде інший.

Далі отець Сергій пояснював розумну частину душі, яка, за словами отців пустелі, пов’язана з боговіданням, тобто справжнім богопізнанням. Йдеться не лише про інтелект чи аналітичне мислення, а про здатність бачити речі такими, якими вони є.

— Оці отці пустині, які писали про цих духів, бачили, що боротьба з ними пов’язана з пізнанням правдивого Бога. Є також такий термін — боговідання, тобто богопізнання, пов’язане з розумінням Божих справ. Так, і розум — це не тільки аналітична здатність. Це також духовна частина в людині, яка може споглядати на речі, як вони є.

Священник звертається до біблійного образу Адама, який дає імена творінню, бо бачить його суть.

— Пригадайте собі, як Господь дав Адамові покликання називати творіння іменами. Дехто трактує це так, що він знав сутності тих створінь і тому міг їх назвати. Бо в єврейській традиції дати ім’я означає бачити суть. І отож розум починає бачити нарешті речі. Саме тому навернення часто переживається як перевернуте бачення світу — коли людина раптом починає бачити зло як зло, правду як правду, а Бога — як живу реальність. Знаєте, як людина приходить до Господа Бога — її бачення світу перевертається. Вона починає бачити те, чого ніколи до того не знала. Ніколи до того не бачила цього, а тут просто бачить, як воно є, і вже не може цього не бачити… Інакше бачимо світ, коли ми Бога пізнаємо. І наше очищення — це очищення очей нашого серця, аби бачити речі, як вони є.

Іноді, додає священник, Господь дає людині навіть особливі дари духовного бачення — як плід великого очищення.

— Насправді не раз так є, коли людина наближується до Бога, то Господь дає їй якісь особливі дари. Одного разу моя знайома монахиня, яка вчилася, говорила мені так, що пішла була до одного старця на духовну розмову. І коли вона до нього прийшла, то він почав їй оповідати її гріхи і плакати. Вона ще не встигла нічого сказати ні в сповіді, ні в духовній розмові, ні відкрити свого серця, але він уже бачив її гріхи, відкривав їх і оповідав їх. Це неймовірна річ. А це, власне, є один зі здобутків очищення. Господь може так обдарувати. Але це також дорога очищення.

Першим помислом, який атакує саме цю розумну частину душі, отець Сергій називає марнославство — прагнення бути побаченим, визнаним, прославленим.

— Марнославство — це шукання слави, як це слово і говорить,шукання гарної, але непотрібної слави. Аби я був тим, на кого дивляться люди. Аби було важливим, щоби мене бачили», — каже він. Коли аналізуєш марнославство, можна побачити глибокі зранення, до яких ці різні помисли вкорінюються. Ми бачимо людину, якій, можливо, бракувало в дитинстві уваги, і вона, пробуючи себе наповнити, шукає слави і марної слави також. І ніколи не знаходить цього зцілення серця.

Боротьба з марнославством полягає в тому, щоби вчитися робити добро не напоказ. Наприклад, дуже цінною є стриманість від того, аби показувати свої подвиги. Відмовлятися від марної слави.

Як приклад він наводить отця Богдана Пампуха, редемпториста, про якого ходили легенди, що він одного Великого посту взагалі нічого не їв.

— Я якось наважився до нього підійти і запитати: “Отче, а кажуть, що ви у Великий піст нічого не їли?” А він відмахнувся від мене і каже:  « о все гординя… »  І чи їв, чи не їв — це вже друга річ. Він не хотів, щоби про нього говорили. Це дуже гарний приклад. Якщо ти постиш — не показуй, що ти постиш. Якщо робиш якийсь подвиг — не треба про нього говорити. Господь бачить твої тайні речі. Коли ти даєш милостиню, Господь бачить це.

Ще один приклад він наводить із практики духовного усиновлення ненародженої дитини, яку пережив у день Благовіщення.

— У день Благовіщення є така практика, що люди приймають духовне усиновлення ненародженої дитини. Це практика на дев’ять місяців — від Благовіщення до Різдва Христового моляться за людину, якій загрожує смерть, тобто за ненароджену дитину, якій загрожує аборт. І вони моляться дев’ять місяців за якусь конкретну людину. Цікава є річ, що ніколи вони не дізнаються, що це за людина взагалі була. Ніколи вони не дізнаються і не почують від цієї людини «дякую».

Саме тому ця практика, на його думку, є дуже сильною школою внутрішньої чистоти. Отець Сергій пояснив, що це — дуже гарна, свята, цікава молитва за ненароджених дітей. І вона, власне, є такою, що дуже сильно б’є по марнославству. Бо ти робиш щось велике, але так, що тебе ніхто не бачить. 

Однак навіть після всього цього над людиною залишається ще один, найнебезпечніший демон — гординя.

— Гординя — матір чи батько всіх інших гріхів, як кажуть. Через гординю падає Люцифер. І саме вона, за його словами, найрадикальніше викривлює людину, її бачення Бога, світу і самої себе. Гординя настільки викривлює людину, її погляд на світ, на Господа, на сотворений світ, що коли гординя атакує людину, то вона немовби все вивертає. І людина вже не бачить речі, як вони є. Вона нічого не бачить, окрім себе. Вона бачить демонічні візії. Ось що бачить людина, коли вона повністю наповнюється гординею і починає бачити демонічно. Бо гординя відтинає людину від діалогу.

Отець Сергій підвів слухачів до найглибшого рівня духовної боротьби — не лише до боротьби з окремими спокусами, а до боротьби за саму правду про людину. На його думку, найбільшою небезпекою є стан, коли людина втрачає здатність до справжнього діалогу — з Богом, з ближнім і навіть із самою собою. Саме так діє гординя: вона ізолює, закриває і підміняє живе спілкування замкненістю у власному «я».

 
— Ось є тільки монолог. Є тільки роздуте, неправдиве «я». А ми всі, дорогі браття і сестри, сотворені в діалозі. Сотворені, увага, Словом, яке з нічого нас кличе до життя. І ми маємо відповідати. Тобто сама наша сутність — навіть по нашому обличчю видно, що ми логічні сотворіння. Ми один на одного дивимося, наші очі спрямовані вперед. Ми маємо бути в діалозі. Ми сотворені як спільнота. Господь спілкується з людиною, і спілкується також через Церкву. 

У цій логіці отець Сергій пояснює, що гординя не завжди виглядає як очевидна зверхність чи пиха. Часто вона ховається у переконанні, що власна думка є остаточною, що власне бачення — найправильніше, а власне духовне пережиття — найглибше. Саме тоді людина починає втрачати чутливість до правди, до корекції, до смиренного слухання.

 
— Отож ця віра в себе, що «моя думка є найкращою», «я є найрозумніший», «я є наймудріший», — це і є отрута гордині. І також людина навіть молячись може собі виображати, що вона вже є кимось великим. А коли бачить, що вже інші люди можуть іще й підтвердити цю думку, давати якісь псевдодуховні підтвердження, тоді це ще більше заражає.

Бо ці демони дуже підступні. Вони діють у людині навіть у духовній сфері. І може з’явитися думка, що ось інші вже нічого не бачать і не знають, а я вже бачу, знаю і відкриваю навіть такі духовні речі. І ось людина наповнюється все більше і більше гординею. І потім починає заражати гординею інших. 

Окремо священник наголосив, що гординя руйнує не лише особисту духовність, а й людські стосунки. Вона часто стоїть за конфліктами, образами, поділами та внутрішнім розламом у сім’ях і спільнотах. Саме тому протилежністю гордині є не зовнішня покірливість, а правдивість перед Богом і собою.

 
— І одна з причин розколів, розламів у родинах — це гординя. А проти цього є покора. Покора — це є неймовірно важлива річ. Покора невдавана. Не така вдавана покора, зі схиленою спиною, яка впадає в іншу крайність. Бо буває таке, що людина навіть принижує себе не з покори, а з викривлення. Справжня покора — це коли людина дійсно бачить себе правдиво. 

Саме тут, за словами священника, відкривається одна з найважливіших ознак духовного зростання: людина, яка наближається до Бога, не починає вважати себе кращою за інших — навпаки, вона починає чіткіше бачити власну слабкість, власні гріхи, власну потребу в милосерді.

 
— Дивіться, як у нормальному духовному житті відбувалося: до старця приходили люди, аби він їх не просто повчав, а провадив і лікував. І той, хто справді наближався до Бога, не казав: «Я вже щось велике», а казав: «Браття, я дуже вас прошу про молитву, бо я бачу, скільки в мені злих помислів, а я тільки зараз починаю каятися». Людина, яка наближується до Бога, починає бачити свої гріхи. Бо ми насправді, коли наближаємося до Бога, а Він починає нас освітлювати, тоді ми бачимо різні думки, які діють у нашому серці. І це є нормально — бачити свої гріхи. 

Щоб ще виразніше показати цю духовну логіку, отець Сергій наводить давній монаший приклад із апофтигмів — коротких повчальних історій перших християнських подвижників. Цей епізод особливо сильно підкреслює, що справжній духовний дар — це не бачити чужі помилки, а прозріти власне серце.

 
— Прийшов до одного старця його учень і каже: «Авво, я отримав від Господа дар — я бачу гріхи людей». І той старець став плакати. І каже: «Що ж ти наробив? Іди, кайся і плач, щоби Господь забрав від тебе цей дар бачити чужі гріхи, а дав тобі інший дар — аби ти бачив свої». Так. І це дуже важливо — бачити свої гріхи. І покора нас має провадити. 

Продовжуючи реколекційні роздуми, отець Сергій повертається до ширшого контексту всієї цієї духовної науки. Він нагадує, що боротьба зі злими помислами не є новою вигадкою чи абстрактною мораллю. Ще в IV столітті пустельники Єгипту намагалися описати, як саме в людині діють пристрасті, гріховні думки й духовні атаки. Саме тоді, зокрема в текстах Євагрія Понтійського, була сформована система восьми злих помислів, яка згодом вплинула і на пізніше вчення про сім головних гріхів.

 
— І отож увесь цей комплекс злих думок, слів, дій, які насправді хочуть отруїти людину, був систематизований ще в IV столітті в Єгипті. Євагрій Понтійський був тою людиною, яка написала такі книги, як, наприклад, «Гностичні глави». І, використовуючи цих вісім злих помислів, пізніше інші отці переводили це також у мову семи головних гріхів. І тепер, розуміючи це коріння, ми можемо якось іти у своє життя. Правда? Бо в нашому житті, напевно, кожен із цих демонів, можливо, на різний спосіб пробує нас атакувати. 

Однак цей аналіз не залишається лише на рівні теорії. Для отця Сергія принципово важливо показати, що християнська духовна боротьба має не тільки діагноз, а й шлях виходу. І цим шляхом він називає не силу волі сама по собі, а віру, молитву, піст і постійне внутрішнє навернення.

 
— І бачите, що каже Євангеліє від Матея, 17 глава. Це відбулося після того, як учні не могли вигнати біса, а Господь його вигнав. Тоді учні до Ісуса підійшли і запитали: «Чому ми не змогли його вигнати?» А Він відповів: «Через ваше маловір’я. Бо істинно кажу вам: коли будете мати віру, як зерно гірчиці…» Тоді скажете цій горі: «Перейди звідси туди», — і вона перейде. «І нічого не буде для вас неможливого. Цей же рід не виходить інакше, тільки молитвою і постом». 

Саме образ зерна гірчиці стає для нього особливо промовистим. І тут він переходить до дуже живого, майже побутового порівняння, яке робить цю духовну думку близькою й зрозумілою. Отець Сергій розповідає про горщик із мелісою, який він посадив, дбайливо виставив на сонце, а потім побачив, як усе зіпсував голуб. Але навіть після цього рослина не загинула — її можна було знову оживити, доглянути, підтримати.

 
— Потреба нам цього зернятка. Знаєте, у мене зараз стоїть такий великий горщик. Я там посадив мелісу. Люблю робити чаї і хочу її потім мати. Посадив собі цю мелісу, засипав туди зернятка, як треба. І був гарний день, і я це горнятко виставив назовні, щоби на нього світило сонце, щоби вітер його обдував. Але, наївний я, прилетів голуб і мені це все розмішав. Одним словом, поставив я цей горщик назад, залив трішечки, покрив плівкою знову — і дивлюся, воно далі живе і відживає. Ця проста сцена перетворюється у нього на глибоку метафору духовного життя. Віра, пояснює він, уже є посіяною в людині. Але вона потребує догляду, терпеливості, витривалості й постійного живлення. А коли на це життя приходять потрясіння, поранення, спокуси чи падіння — тоді особливого значення набуває покаяння. 

— Слухайте, мені здається, в нашому духовному житті ось Господь дає нам віру. Людина зі свого покликання є такою, що вірить. Ми зі свого покликання є релігійними. Інколи люди кажуть, правда, що вони невіруючі або нерелігійні. Але насправді треба би навчитися дати розвиватися цій вірі, як зернятку гірчичному. Треба дати розвиватися любові, милосердю, зрощувати чесноти і постійно, постійно підливати. Давати собі можливості чинити добре, давати собі можливості вставати на молитву. І коли вже прийдуть ці спокуси — цей голуб, який мені попорпав і покопав тут усе, — коли вже приходять такі зранення, то треба зволожувати себе водою сліз покаяння. Бо покаяння є правдивим початком зцілення духовного. Покаяння є правдивою дорогою духовною. Це є метаноя, зміна розуму. 

У цій думці — одна з центральних ідей усієї науки про аскезу: духовне життя не полягає лише в тому, щоб «бути добрим» чи «уникати поганого». Воно полягає в тому, щоб заново вчитися жити за Христом, шукати не лише власного комфорту, а власної правдивої дороги.

 
— Тобто ми маємо розуміти, що є нашою дорогою за Христом. Не тільки, що є добрим для мене, але, що є моєю дорогою за Христом, яка є правдива моя дорога, як я маю іти цією дорогою. І бачите, дати розвитися цьому зернятку, як у Писанні бачимо, пов’язано із молитвою і постом, які завжди мають бути спілкуванням, діалогом з Богом, і повстриманням від речей матеріальних заради речей духовних. 

І насамкінець отець Сергій вивів усю цю розмову до дуже простого, але сильного висновку: справжня духовна боротьба — це не замикання в собі, а відкриття. Вона не веде людину до ізоляції, а до Бога і до ближнього. Саме тому остаточний вибір, який стоїть перед людиною, — це вибір діалогу: з ким вона насправді говорить і кого впускає у своє серце.

 
— Ця дорога, дорогі браття і сестри, є також дорогою до ближнього. Вона вчить нас бачити ближнього, не бути замкненими тільки в собі. Вона нас відкриває. Тому, дорогі браття і сестри, закриваймося на діалог з дияволом і спокусами. А відкриваймося на діалог з Богом і з ближнім. І такою дорогою йдімо і змагаймося. 

Після основної науки про духовну боротьбу, з якою виступив отець Сергій, учасники зустрічі перейшли до запитань. І саме ця частина розмови показала, як давнє вчення отців пустелі напряму стосується сучасного життя — мови, конфліктів, образ, звичок і щоденних стосунків між людьми. 

Одне з перших запитань стосувалося теми, яка сьогодні болить багатьом, — лайки та звички до матюків, особливо серед молоді. Учасниця зустрічі зізналася, що її це дуже зачіпає і навіть внутрішньо ранить, коли вона чує таку мову на вулиці. У відповіді отець Сергій не зводив проблему лише до морального осуду, а спробував подивитися на неї глибше — як на поєднання звички, середовища, внутрішньої неоформленості людини та духовної вразливості.

 
— Насправді воно може бути пов’язане з тим, що людина екологічно не вміє виявити себе. Так може бути. Але, окрім того, це є звичка, яка випрацьовується в середовищі. Звичка так себе виражати випрацьовується разом із середовищем. Я пригадую свої шкільні роки. Я також, знаєте, не був тоді практикуючим християнином і матюкався собі в школі у товаристві своїх приятелів. Це вважалося нормальним. Це вважалося якоюсь ознакою дорослості. Але все ж таки воно будується спільнотою. 

На думку священника, тут надзвичайно важливу роль відіграє саме середовище. Якщо спільнота формує людину до вищого, тягне її морально вгору, тоді й сама мова очищується. Якщо ж лайка стає нормою — вона швидко закріплюється як спосіб реагування на світ.

 
— Ось якщо це не прийнято в спільноті, якщо спільнота тягне морально догори, то люди позбавляються тих речей, які є простішими. Бо простіше зматюкатися, аніж якось висловитися. Тобто це є таке спрощення мови і реакції. Тому так — це питання спільноти. Але я б не сказав, що тільки теперішня молодь цим займається. За моїх молодих часів це також була біда. І старші люди також нарікали на молодь, яка матюкається. 

Водночас отець Сергій підкреслив, що справа не лише у словах як таких. Навіть звичка до брутальної мови може відкривати серце на щось глибше і небезпечніше — на звикання до зла, до внутрішнього притуплення, до втрати чутливості. І саме тому, за його словами, навіть така, на перший погляд, «звичайна» річ має духовний вимір.

 
— Думаю, що можна пробувати будувати людей теж через свою внутрішню переміну. І, вочевидь, ось ці всі речі — коли ми говоримо про матюки — вони також не без лукавого, не без дії злого духа. Бо через ці речі зло може заходити в людину, в людське серце. Це трішечки так: коли ми ніби забавляємося зі злом у своєму житті, коли трішечки його приймаємо, то наше серце, наші внутрішні фільтри немовби витишуються. І тоді нам уже легше входять інші спокуси. Тому так, навіть на цьому рівні — звичайних, здавалося б, матюків — також є духовний вимір. 

Ще глибшим стало наступне запитання — про те, як поводитися християнинові, якщо поруч є людина, яка постійно живе в гніві, агресії чи внутрішньому злі. Це вже не теоретичне питання, а болісна реальність багатьох родин, робочих колективів і щоденних взаємин. І тут відповідь отця Сергія була особливо чесною: він не пропонував простих формул, а говорив про межі, неміч і постійну потребу повертатися до Бога.

 
— Бачите, це вже є непросте питання. Бо, звісно, нам легше промовчати або навіть так із певним постриманням щось сказати людині, яку ми один раз десь зустріли. Але коли ми постійно зустрічаємося з якимось конфліктом, правда, тоді інколи треба стати в правді перед собою і сказати: «Ну, я не раз не даю собі ради». Тобто перше — це знати свої слабкості і бачити, коли я сам починаю грішити ще більше, коли я сам уже заводжуся. Тобто треба себе знати. 

Ця відповідь дуже виразно показує, що: християнська реакція не починається з того, щоб «перевиховати» іншого, а з того, щоб пізнати себе, свої межі, свої точки зриву. Молитва в такій ситуації, за словами отця Сергія, — це не втеча від реальності, а повернення до внутрішнього миру, без якого неможливо ні правильно бачити людину, ні правильно їй відповісти.

 
— І молитва завжди є також про це — про повернення внутрішнього спокою. І це є також молитва, яка виявляє, що щодо іншої людини — якщо ти бачиш, що людина тобі близька і ти хочеш, щоб вона позбулася цього гріха, який, як ти бачиш, її нищить, і ти пробуєш їй це казати, а це не працює — то це дійсно трагедія. І це дуже сильно виявляє нам також нашу людську неміч і слабкість. І ще більше тоді потреба нам довір’я до Господа Бога. 

Водночас отець Сергій не романтизує ситуацію. Він прямо каже, що навіть при всіх добрих намірах не завжди вдається втримати спокій, не завжди вдається все зробити правильно. І саме тут знову з’являється дуже важливий для нього мотив — не ідеальність, а вірність у вставанні після падіння.

 
— Щодо способів, як гнів пробувати виражати, — ну, це вже радше така річ психологічна: способи діалогування, наскільки це важливо. Але теж скажу з великого свого досвіду: інколи просто не вдасться. І інколи ти вскипиш і підеш знову до сповіді. Головне, мені здається, — знову і знову вставати і шукати того милосердя. Можливо, це не до кінця відповідь, але це те, що я зараз також переживаю. 

У ще одному запитанні учасники торкнулися теми покори — як її реально виявляти в житті Церкви, у конфліктах, у непорозуміннях між людьми чи навіть між спільнотами. Тут відповідь отця Сергія вийшла за межі суто приватного рівня і торкнулася ширшого церковного досвіду. Він навів приклад покійного Любомира Гузара — як образу людини, яка справді мислила категоріями єдності, а не самоствердження.

 
— Цим мені згадався Любомир Гузар. Він говорив про тематику поєднання греко-католиків і православних, і сказав би, здається, що якби треба було для єдності Церкви, то він готовий свою посаду віддати. Щось такого мені згадалося. Ну, це було б щось неймовірне — міг так говорити. І я впевнений, що якби треба було, то він і зробив би. 

Але далі отець Сергій повертає цю високу тему до щоденної практики. Покора, пояснює він, не завжди означає мовчати чи відступати. Дуже часто вона означає мати відвагу говорити прямо, але не за спиною, а в чесному діалозі. Саме так він підсумовує думку про те, як лікувати рани, завдані гординею.

 
— Як нам виявляти покору? Ну, то не завжди просто. Слухайте, бо по-різному сперечаються, по-різному конфлікти організовуються. Але Блаженніший Святослав не раз говорив так: «Діалог лікує рани». Бо через гординю ми замикаємося, перестаємо спілкуватися з іншою людиною, а потім уже показуємо її в недоброму світлі, обговорюємо, а не проговорюємо. Тому обов’язковим і потрібним є діалог в чотири очі. Так — людина з людиною. А потім, якщо треба, вже спільнота зі спільнотою. Але перша річ — це потреба діалогу як такого. 

І саме ці слова, сказані вже в завершенні блоку запитань, звучать як дуже точний висновок до всієї попередньої розмови про духовну боротьбу. Бо боротьба з помислами, з пристрастями, з гнівом, гординею чи смутком — це, врешті, боротьба за здатність не замкнутися у власній темряві, а знову входити в живий стосунок — з Богом, із ближнім, із правдою.

Підготувала Наталія Павлишин