«За_Пости Покликання»: з отцем Андрієм Максимовичем молодь роздумувала над покликанням Якова

Патріарша комісія УГКЦ у справах молоді продовжує великопосні онлайн-реколекції «За_Пости Покликання» — духовний простір молитви, єдності та чесного діалогу для молоді з усього світу. Зустрічі відбуваються щосереди та щоп’ятниці о 21:00 за київським часом, а трансляції ведуться українською та різними іноземними мовами, що дає змогу молодим людям з різних континентів долучатися до спільної молитви та духовного пережиття Великого посту.

Цього разу реколектантом знову став отець Андрій Максимович, який продовжив біблійний цикл про покликання, розпочатий роздумами над постаттю Мойсея. У центрі нової зустрічі опинився Яків — одна з найцікавіших і водночас неоднозначних постатей Старого Завіту.

На початку зустрічі отець Андрій заохотив молодь не переживати Великий піст наодинці, а підтримувати одне одного у вірі, бодай через просте ділення внутрішнім досвідом.

Священник поділився, що теми цих реколекцій народилися для нього не лише з тексту Святого Письма, а й із молитви та споглядання ікони Неопалимої Купини.

― Перед тим, як готуватись до цих зустрічей, я не знав, про чиє покликання розповідати. Якось молився, споглядав на ікону Неопалимої Купини, яка висить у мене у вітальні. Ця ікона зі мною вже давно, її мені колись подарували. Я споглядав на неї, і мій погляд зупинився на чотирьох кутах ікони, де зображені чотири біблійні сцени. Я вирішив розповісти про двох із них, двох інших залишимо на наступний рік.

Минулої зустрічі учасники реколекцій роздумували над покликанням Мойсея — його зустріччю з Богом у палаючому, але незгоряючому кущі. Цього ж разу мова пішла про іншу сцену, пов’язану з тією ж іконою, — покликання Якова.

Щоб молодь краще увійшла в контекст, отець Андрій нагадав основні біблійні події, що передували історії Якова: обітницю, дану Авраамові, народження Ісаака та Божу дію в житті його родини. Особливу увагу священник звернув на силу молитви за ближнього, пояснюючи, що історія народження Якова і Ісава починається також із молитви Ісаака за свою неплідну дружину Ревеку.

Отець Андрій навів і приклад зі свого душпастирського служіння:

― Є історія, коли жінка прийшла до мене і казала, що її чоловік постійно п’є, і вона не знала, що робити. Я порадив їй молитися за чоловіка. Через деякий час вона повернулася і розповіла, що чоловік припинив пити і прийшов із нею до церкви. Це показує силу молитви однієї людини за іншу.

Так, ще до народження дітей Бог відкриває Ревеці, що молодший син правитиме над старшим. Ця деталь, за словами проповідника, є ключем до розуміння подальшої історії Якова.

Окремо отець Андрій зупинився на тому, що означало первородство в біблійному світі. Йшлося не лише про особливий статус у родині, а й про духовну та соціальну відповідальність. Первісток у старозавітній традиції був особливо посвячений Богові, ставав головним спадкоємцем у сім’ї та отримував подвійну частку спадщини. Саме тому боротьба за первородство в історії Якова та Ісава має не лише родинний чи психологічний вимір, а й глибоко символічний. Яків, як наголосив священник, ніби від самого початку життя прагнув того, що вважав своїм покликанням. Уже при народженні він, за біблійним описом, тримався за п’яту свого брата Ісава. Як пише Святе Письмо, він тримався за п’яту свого брата, немов хотів його випередити в лоні матері.

Священник також звернув увагу на деталі, які часто вислизають від читача: брати були не близнюками в сучасному розумінні, а радше двійнятами, кожен із виразно відмінним характером і способом життя. Ісав був людиною поля, праці та сили, тоді як Яків — людиною дому, ближчою до матері й більш схильною до роздумів та внутрішнього планування.

Одним із центральних моментів розмови стала сцена, в якій Яків отримує первородство від Ісава за миску сочевиці. Саме тут, за словами отця Андрія, постає складне, але дуже людське питання, чи може Бог діяти навіть через недосконалі, суперечливі людські рішення? Ісава, повернувшись із поля втомленим і голодним, знецінює дар первородства і легко віддає його в обмін на їжу. Натомість Яків виявляє цілеспрямованість, наполегливість і певну хитрість.

Проповідник запропонував не читати цю історію надто поверхово, не зводячи її лише до морального осуду одного чи іншого брата. Навпаки, він підвів молодь до думки, що покликання людини часто визріває не в ідеальних обставинах, а посеред неоднозначностей, боротьби, помилок і внутрішнього неспокою. Саме тому історія Якова не закінчується епізодом із первородством, а лише починається ним. Справжній перелом настає тоді, коли він виходить у дорогу, переживає самотність, страх і врешті зустрічається з Богом.

Отець Андрій підвів учасників до наступного етапу біблійної розповіді — зустрічі Якова з Богом, яка відбудеться через образ драбини, що поєднує землю і небо. Саме ця сцена, присутня в іконографії Неопалимої Купини, стане ключем до подальших роздумів про покликання як дорогу, на якій Бог відкривається людині поступово.

Священник зосередив увагу на одному з найдраматичніших моментів історії Якова — сцені, в якій він отримує батьківське благословення, призначене для Ісава. Саме цей епізод, за словами проповідника, відкриває складність людського серця, неоднозначність вибору і водночас глибину біблійного розуміння покликання.

У 27-му розділі книги Буття розповідається, що Ісаак постарів і втратив зір. Відчуваючи наближення старості, він покликав старшого сина Ісава і попросив його піти на лови, приготувати улюблену страву та принести її, щоб перед смертю отримати батьківське благословення. Попри те, що Ісава уже раніше віддав Якову первородство, Ісаак, очевидно, все ж хотів благословити саме первенця. Цю розмову почула Ревека, мати Якова. Вона негайно втрутилася і дала молодшому синові чіткий план: принести двоє козенят, з яких вона приготує страву для Ісаака, а сам Яків мав піти до батька замість брата й отримати благословення.

У цій сцені, як підкреслив отець Андрій, дуже виразно видно не лише хитрість, а й внутрішню напругу самого Якова. Він не діє бездумно, а одразу прораховує наслідки:

― Брат мій Ісаав волохатий, а я гладкошкірий. Якщо батько обмацає мене, то накличу на себе прокляття замість благословення. Цей страх показує, що Яків добре розумів благословення в біблійному світі — це не формальність і не символічний жест, а справжня духовна сила, яка визначає майбутнє людини. Саме тому він так серйозно ставиться до можливості не лише отримати благословення, а й втратити його через обман. Щоб задум вдався, Ревека продумує все до деталей: вона одягає Якова в одежу Ісава, а руки й шию обмотує козячими шкурами, щоб на дотик він здавався волохатим, як старший брат. Приготовану страву Яків несе до батька і, ставши перед ним, каже: «Я Ісаав, твій первенець». Це — відверта неправда. І, як наголосив отець Андрій, саме тут історія Якова постає без прикрас: він не є ідеальним героєм, а людиною, яка прагне благословення, але водночас іде до нього через слабкість, хитрість і гріх.

Отець Андрій звернув увагу й на ще одну деталь: Яків не лише видає себе за брата, а й намагається надати своєму вчинкові вигляду Божого проведіння. Коли Ісаак дивується, що син так швидко повернувся з ловів, Яків відповідає: «Те, що дав Господь Бог переді мною».

Тобто у цей момент брехня поєднується ще й із духовним виправданням власного вчинку. Саме тому цей епізод є таким сильним і водночас незручним для читача: він показує, як легко людина може прикривати свої рішення навіть Божим іменем. Попри всі сумніви, Ісаак усе ж не розпізнає обману. Він вагається, перевіряє, обмацує сина і промовляє одну з найвідоміших фраз цього уривка: «Голос — це голос Якова, а руки — руки Ісаава».

Ця сцена наповнена напругою: старий батько сумнівається до останнього, але дозволяє себе переконати. У підсумку він благословляє Якова, і саме в цій миті, за словами отця Андрія, відбувається щось надзвичайно важливе: слово, вимовлене в межах родинного й духовного авторитету, стає дієвим і незворотним.

Отець Андрій також звернув увагу на повторюваний у цій історії образ їжі, яка щоразу стає тлом для доленосних рішень. Спершу Ісав віддає первородство за миску сочевиці. Тепер же Яків отримує благословення через страву, яку приготувала мати. Зовні це виглядає майже несправедливо: поки Ісав тяжко працює й шукає дичину, Яків уже стоїть перед батьком із готовою їжею, здобутою не працею, а хитрістю. 

Проте реколектант запропонував дивитися на цей момент глибше — як на духовний символ. За його словами, у Святому Письмі їжа неодноразово стає місцем вибору, випробування і навіть союзу людини з Богом. Уже перша заповідь у книзі Буття стосувалася саме їжі — Бог заборонив Адаму і Єві їсти з дерева пізнання добра і зла. Натомість у Новому Завіті Христос дає нову заповідь, пов’язану з прийняттям Його Тіла і Крові.

Саме тому, наголосив отець Андрій, піст не можна зводити лише до дієти чи лише до внутрішніх переживань. Він завжди є єдністю духовного і тілесного досвіду, а ставлення до їжі в біблійній традиції має значно глибший сенс, ніж просто фізичне насичення.

Кульмінацією цієї сцени стає саме батьківське благословення. Ісаак, відчувши запах одежі Ісава, остаточно приймає Якова за старшого сина і промовляє над ним слова, які в біблійній традиції мають силу духовного заповіту:

― Ось запах мого сина, як запах багатого поля, котре Господь поблагословив. Нехай дасть тобі Бог від небесної роси, від багатства землі і багато пшениці та вина. Хай тобі служать народи і поклоняються князі. Будь володарем над своїми братами, і сини твого батька хай тобі поклоняться. Хто проклинає тебе — проклятий, хто благословляє — благословенний.

Як пояснив отець Андрій, у Біблії благословення — це не просто добрі побажання, а слово, яке має силу змінювати реальність. Воно не є порожнім звуком, а духовним актом, який визначає шлях людини.

Саме тому таке велике значення має благословення батьків для дітей. Проповідник зауважив, що ця традиція жива й в українській культурі — зокрема тоді, коли молодята перед вінчанням просять благословення у своїх батьків. Це не лише красива звичка, а знак глибокого духовного зв’язку поколінь.

Найгостріша розв’язка настає одразу після того, як Яків отримує благословення і виходить. Саме в цей момент з полювання повертається Ісава. Він приносить страву, як просив батько, і звертається до нього майже тими самими словами, що й Яків: «Встань, мій батьку, і їж дичину, аби мене поблагословила твоя душа». Але тепер усе змінюється. Ісаак, який уже поїв, розуміє, що перед ним стоїть інший син. Приголомшений, він запитує: «Хто ти?» Коли ж Ісав відповідає: «Я твій первенець», Ісаак переживає глибокий шок і жах. Саме в цю мить остаточно відкривається правда про те, що благословення вже віддане — і повернути його назад неможливо.

Цей епізод, за словами отця Андрія, є болючим, драматичним і навіть несправедливим на людський погляд. Однак саме в цій напрузі Святе Письмо відкриває ще одну важливу правду ― Бог діє не лише через бездоганні людські рішення, а й посеред заплутаних історій, конфліктів, слабкостей і недосконалості. І саме тому історія Якова так близька сучасній людині. Вона показує, що покликання часто починається не з досконалості, а з внутрішньої боротьби — і лише згодом веде людину до справжньої зустрічі з Богом.

Отець Андрій звернув увагу на ще одну принципову деталь, що перед приходом Ісава Ісаак уже встиг поїсти й благословити Якова, а отже те, що сталося, вже не можна було повернути назад. Важливим у цій історії є не лише сам факт вимовленого благословення, а й те, що воно відбулося в конкретному ритуальному і родинному контексті — через приготовану страву, спожиту їжу та батьківське слово.

За словами проповідника, Ісаак у цьому епізоді постає як людина слова те, що він промовляє, набирає сили не лише через його батьківський авторитет, а насамперед через Божу дію. Саме тому благословення, раз дане, вже не можна було скасувати — навіть якщо воно було здобуте через обман. Коли ж Ісав повернувся з полювання, приготував страву й приніс її батькові, відкрилася вся правда. Почувши, що благословення вже віддане іншому, він з болем вигукнув: «Поблагословиш і мене, батьку?»

У цій сцені, як наголосив отець Андрій, відкривається не лише людська трагедія, а й глибина біблійного розуміння слова. Ісав розуміє, що йдеться не просто про емоційний жест чи побажання, а про реальне духовне спадкоємство, яке вже перейшло до Якова. Звідси й його гірке зізнання: «Справедливо дано йому ім’я Яків, бо він обманув мене вдруге: забрав первородство і тепер моє благословення».

Це — кульмінація конфлікту між братами. І хоча людськи ця сцена виглядає глибоко несправедливою, саме тут біблійна історія показує щось більше, ніж родинну драму ― слово благословення вже визначило долю Якова.

Попри те, що головне благословення вже було віддане, Ісав не перестає благати батька хоча б про якесь слово для себе. У відповідь Ісаак промовляє над ним інше, значно важче благословення, у якому звучить і біль, і майбутня боротьба:

«Від багатства землі та небесної роси буде твоє житло. Ти житимеш зі свого меча і служитимеш братові, але колись зламаєш ярмо його шиї».

Цей момент стає точкою неповернення. Саме після нього між братами народжується відкрите ворогування. Ісав переживає не лише втрату, а й приниження, і в його серці зароджується бажання помсти.

Саме тому, за словами отця Андрія, у цій історії Ревека знову постає як надзвичайно передбачлива і рішуча жінка. Вона розуміє, що тепер життя Якова опиняється під реальною загрозою, і наказує йому тікати до Месопотамії, до її брата Лавана, щоб перечекати гнів Ісава. Втеча Якова — це вже не просто зміна місця проживання. Це початок дороги, на якій він поступово перестане бути лише хитрим юнаком і почне ставати людиною зустрічі з Богом.

Ревека не лише рятує сина від помсти брата, а й дбає про його майбутнє. Вона хоче, щоб Яків не взяв собі дружину з місцевих, ханаанських жінок, а залишився в межах родинної та духовної традиції, в якій уже діяв Божий задум.

Тому Ісаак вдруге благословляє Якова і дає йому чітке доручення: вирушити до родини матері та знайти там собі дружину. У цьому благословенні звучить уже не просто батьківська воля, а пряме продовження обітниці, даної Богом Авраамові: «Не бери дружини з дочок Ханаанських. Йди в Месопотамію до Ватуїла, батька твоєї матері, і візьми дружину з дочок Лавана. Мій Бог поблагословить тебе, зробить великим і розмножить тебе, і ти станеш громадою народів».

Саме тут, за словами отця Андрія, стає особливо помітно: попри весь драматизм попередніх подій, Бог не відмовляється від свого задуму. Благословення Авраама переходить до Ісаака, а через нього — до Якова. І навіть людський гріх не виявляється сильнішим за Божу вірність.

Справжній перелом у житті Якова настає вже в дорозі. Самотній, втікач, позбавлений звичного дому і захисту, він зупиняється на нічліг просто неба. Підклавши собі під голову камінь, засинає — і саме в цій уразливості Бог входить у його життя особливим способом. У сні Яків бачить драбину, що стоїть на землі, а її верх сягає неба. Божі ангели піднімаються й спускаються по ній, а Господь промовляє до нього слова, які стають центром усієї цієї історії: «Я Господь, Бог твого батька Авраама і Бог Ісаака. Не бійся, землю, на якій спиш, дам її тобі та твоїм нащадкам. Твої нащадки будуть численні, і всі племена землі благословенні в тобі та твоїх нащадках. Я оберігатиму тебе і поверну в цю землю, доки не виконаю все, що обіцяв».

Для отця Андрія ця сцена є не просто гарним біблійним образом, а справжнім моментом покликання Якова. Саме тут людина, яка ще недавно хитрувала, боялася і втікала, вперше по-справжньому переживає Божу присутність.

Прокинувшись, Яків вигукує: «Є Господь на цьому місці, а я й не знав». Це, за словами священника, — момент внутрішнього пробудження. Яків не стає миттєво святим чи бездоганним, але саме тут починається його дорога навернення. Він уперше усвідомлює, що Бог є не лише Богом його предків, а Богом, який входить у його власну історію.

Після цього сну Яків робить жест, який має глибокий духовний зміст: камінь, що служив йому підголівником, він ставить як стовп, виливає на нього олію й означує це місце як «дім Божий».

Це вже не просто емоційна реакція на сильне пережиття. Це — перший свідомий акт відповіді на Божу присутність. Саме тут, як пояснив отець Андрій, Яків починає входити у справжні стосунки з Богом. Він також складає обітницю: якщо Господь буде з ним, охоронятиме його в дорозі й поверне додому, то він визнаватиме Його своїм Богом і віддаватиме Йому десятину від усього, що отримає. Цей момент дуже важливий, бо показує: покликання не означає миттєвої досконалості. Воно починається з досвіду зустрічі, який поступово змінює людину. Яків ще не завершений, ще не очищений, ще не безгрішний — але він уже в дорозі. 

Саме це, за словами отця Андрія, є одним із найсильніших уроків цієї біблійної історії ― Бог не чекає ідеальних людей, щоб через них діяти. Він обирає не тих, хто вже все правильно зрозумів і ніколи не помилявся, а тих, хто, попри свою недосконалість, здатен увійти в дорогу зміни. У цьому сенсі Яків є дуже близьким сучасній людині: він не є бездоганним героєм, але є людиною, яку Бог веде, формує і поступово очищує.

Отець Андрій зауважив, що така логіка Божого вибору проходить через усе Святе Письмо. Так само Господь колись покликав і святого Павла, який спершу був переслідувачем християн, але згодом став одним із найбільших апостолів. Це ще раз підтверджує: Божа дія часто починається саме там, де людськи все виглядає суперечливо або навіть зламано.

У підсумку отець Андрій запропонував подивитися на відмінність між Ісавом і Яковом не лише з моральної точки зору, а значно глибше — як на різницю двох внутрішніх постав. Ісава знецінює первородство, промінявши його на миттєве насичення — на миску їжі. Він обирає те, що дає швидкий результат, але не має тривалої вартості.

Яків, навпаки, хоч і діє грішно та неправильно, усе ж не зневажає благословення. Він прагне його, бореться за нього, хоч і робить це спотвореним способом. Але саме це прагнення, за словами проповідника, згодом стає простором, у якому Бог починає його очищати й формувати. Саме тому історія Якова — це не виправдання обману, а свідчення того, що Бог здатен увійти навіть у людську недосконалість і перемінити її на шлях спасіння.

На завершення зустрічі отець Андрій повернувся до ікони Неопалимої Купини, з якої й почалися ці роздуми. Саме на ній, поруч із Богородицею, присутній і образ драбини Якова, який має особливе значення в християнській традиції.

Священник звернув увагу, що в церковних молебнях, акафістах і піснеспівах Пресвяту Богородицю часто називають «драбиною небесною». Це образ, який безпосередньо відсилає до сну Якова: драбина з’єднує небо і землю, Боже і людське. Через Богородицю, пояснив отець Андрій, Бог зійшов до людини, став людиною, увійшов у світ. А тому в богословській традиції Марія є тією, через яку небесне торкнулося земного. У цьому сенсі драбина Якова стає не лише образом його особистого покликання, а й глибоким символом Воплочення, а отже — ще одним ключем до розуміння самої ікони Неопалимої Купини.

Підсумовуючи роздуми, отець Андрій наголосив: історія Якова вчить, що покликання починається не з ідеальності, а з моменту, коли людина раптом усвідомлює: Бог є поруч. Це може статися не в момент сили, а в момент втечі. Не тоді, коли людина вже все зрозуміла, а тоді, коли вона лише починає шукати. Не після безпомилкового життя, а посеред заплутаної історії, де багато страху, недосконалості й болю. І саме тому ця біблійна постать так промовисто звучить для молоді сьогодні: Бог не шукає готових, Він формує тих, хто дозволяє Йому діяти у своєму житті.

У завершальній частині зустрічі учасники реколекцій мали змогу поставити запитання, і одна з тем, яка викликала особливий інтерес, стосувалася дієвості благословення і дійсності таїнств. Відповідаючи на запитання, отець Андрій пояснив, що в церковному житті важливо розрізняти дві речі: коли благодать Божа діє через встановлений Богом порядок, і коли зовнішня форма ще не означає, що таїнство насправді відбулося.

Він навів приклад хрещення в небезпеці смерті: у католицькій традиції в особливих обставинах навіть не священник, а будь-який християнин може уділити хрещення, якщо є реальна загроза для життя. І таке таїнство буде дійсним. Натомість існують ситуації, коли зовні все виглядає правильно, але самого таїнства фактично не відбулося. Найчастіше, як пояснив священник, це питання виникає щодо подружжя. Саме тому в церковному середовищі так часто говорять не про «розлучення», а про визнання шлюбу недійсним.

Отець Андрій наголосив, що коли Церква визнає шлюб недійсним, це не означає, що він перестав існувати. Це означає, що таїнства не було від самого початку, хоч зовні все могло виглядати як справжнє вінчання. Для кращого розуміння він навів життєвий приклад: хлопець і дівчина можуть вступити в шлюб не через любов чи вільне рішення, а під тиском батьків, родини, обставин або через вигоду. Такі історії, зауважив священник, траплялися не лише колись, а навіть у ХХ столітті.

Якщо людина була змушена до шлюбу, а згодом може чесно засвідчити, що не мала свободи прийняти це рішення, тоді основа таїнства виявляється відсутньою. Саме тому ключем до християнського подружжя є не лише сама присяга, а вільна й свідома згода наречених.

Священник пояснив, що багато людей вважають найважливішим моментом у вінчанні слова: «беру тебе за чоловіка» або «беру тебе за дружину». Проте в церковному розумінні вирішальним є те, що передує цьому — відповідь на запитання про вільну волю взяти цю людину за чоловіка або дружину. Якщо цієї свободи не було, або якщо люди свідомо збрехали, то тоді йдеться не про зруйнований шлюб, а про те, що справжнього шлюбу ніколи не існувало.

Окремо отець Андрій наголосив на важливому церковному принципі: у Католицькій Церкві немає поняття розлучення щодо дійсного сакраментального шлюбу. Якщо подружжя справді уклало шлюб вільно, свідомо і дійсно, то такий союз є нерозривним і триває все життя. Церква може лише досліджувати, чи таїнство взагалі відбулося. Тому, коли йдеться про церковний процес у таких випадках, насправді питання звучить не так: «Чи можна цей шлюб розірвати?», а так: «Чи цей шлюб справді був укладений?»

Саме це розрізнення, за словами священника, є надзвичайно важливим для правильного розуміння церковного вчення про подружжя.

Водночас отець Андрій зауважив і моральний вимір такої ситуації: якщо люди жили разом у стосунках, які зовні вважалися шлюбом, але насправді не були дійсним подружжям, то це не означає автоматично, що все було духовно нейтральним. Питання відповідальності, гріха, інтимного життя і совісті в таких випадках також потребують духовного осмислення і сповіді.

Ще одне запитання стосувалося самого біблійного тексту. Чому Ісава, хоч і не отримав головного благословення, усе ж не залишився без жодного слова від батька? Отець Андрій пояснив, що тут важливо розуміти культурний контекст біблійної епохи. У тогочасному суспільстві первісток мав особливе місце в родині, інший статус, іншу відповідальність і особливе право на спадщину. Це не означає, що Бог любив одного більше, а радше те, що Бог промовляв до людей мовою й у формах, які були зрозумілі для їхнього часу. «Бог говорить до людей у спосіб, зрозумілий їм тоді, а не так, як ми б зрозуміли сьогодні». Тому благословення первістка слід читати не лише через сучасну чутливість, а й через реалії того світу, в якому жила біблійна родина.

Коли Ісава, заплакавши, просить батька благословити і його, Ісаак усе ж промовляє над ним слова, які теж мають вагу, хоча й зовсім інший характер: «Ось від багатства землі та від небесної роси зверху буде твоє житло. Ти житимеш зі свого меча і служитимеш своєму братові. Але колись і зламаєш та скинеш ярмо з шиї».

За словами отця Андрія, навіть якщо це благословення звучить суворо, воно не є прокляттям у буквальному сенсі. Йдеться радше про інший життєвий шлях — важчий, пов’язаний із боротьбою, працею, землею, силою і необхідністю самому здобувати свій добробут. 

У цьому контексті священник звернув увагу й на різні українські переклади Святого Письма, які інколи дещо по-різному передають окремі формулювання, але зберігають спільний сенс тексту. Під час зустрічі отець Андрій також коротко поділився міркуванням про сучасні біблійні переклади, адже для молоді це питання часто є практичним: який текст краще читати, щоб справді розуміти Писання.

Він зауважив, що в катехизі послуговувався перекладом о. Івана Хоменка та сучасним перекладом о. Рафаїла Турконяка, наголошуючи, що останній особливо зручний для сучасного читача через зрозумілішу мову й ясніше подання змісту. Попри певні стилістичні відмінності між перекладами, сенс біблійного тексту залишається той самий ― Бог діє в історії людини вірно, навіть тоді, коли сама ця історія є складною, болісною чи неоднозначною.

Підготувала Наталія Павлишин