На День студента по-капеланськи 15 листопада у Гарнізонному храмі свв. апп. Петра і Павла зібралася молодь і викладачі з різних університетів Львова. Тут після спільної літургії відбулася розмова з настоятелем храму, головою Центру військового капеланства, синкелом у справах капеланства військових, ув’язнених, студентів та дітей сиріт отцем Степаном Сусом.
Сенс життя
Священик ще в проповіді зачепив питання сенсу нашого життя. Наголосив, що з цим питанням до нього звертаються люди різного віку і соціального статусу.
— Сенс життя в тому, щоб його прожити. Іншого формату нема. Інших сенсів — нема. Ми не знаємо, що буде завтра, але знаємо, що є сьогодні. Найкращий час — той у якому живеш. Найкращі люди — ті, які нас оточують. І найкращий план — те, чим займаємося зараз. Через три-п’ять років це все стане спогадами. І тоді ви будете згадувати: як класно було бути студентом чи викладачем. Ми повинні в житті вміти помічати те, що нас вчить, що спонукає рухатися далі. Також мусимо пам’ятати, що Господь прощає все, окрім тих гріхів, що ми не визнали і за які не розкаялися.
Так, у своєму повсякденні ми бачимо різні речі — і добрі, і злі — це наш досвід. Навіть Ісус Христос зустрічав різних людей — добрих і злих, чесних і обманливих, тих, які йшли за ним і тих, які плювали йому в очі. І справді, чи ми застраховані від того, що зустрінемо людей, які будуть незадоволені? Ні! Чи ми застраховані від різних спокус? Теж ні. Але для нас сенсом є прожити життя правильно і добре, щоб почуватися щасливими і щоб люди поруч із нами були щасливими. І найважливіше — не боятися звертатися до Бога з тим, що нас турбує.
Ті, що змінюють
Пригадую, як у розпал Революції Гідності ми сиділи з хлопцями тут, в цьому храмі, і дивлячись на них, — із пластиковими будівельними касками і дерев’яними щитами, — я розумів, що це сидить майбутнє військо нашої держави. Вони виглядали тоді досить дивно, але їхали боротися за нашу гідність. І ці діти— з дерев’яними щитами і пластиковими касками, перед снайперами були безстрашними. Ці люди стояли за те, щоб ми з вами бачили сенс свого життя, щоб ми не боялися мріяти, хотіли жити, навіть тоді, коли думаємо: „а як може допомогти пластикова каска і дерев’яний щит“. Але бажання і зусилля здатні на багато.
Нині говорять про кризу авторитетів. І це мало б спонукати нас працювати ще більше. Пам’ятайте, що завжди є ті, з кого варто взяти за приклад. Навіть у світі, де є криза авторитетів, все одно є люди, які не бояться ставати кращими і змінювати світ.
Тому не бійтеся найперше формулювати запитання — „ який мій сенс життя і що я в нього вкладаю?“ — найперше для себе. Не бійтеся бути успішними. Бо це нагода зреалізувати свої мрії, а не чекати, що хтось за вас влаштує ваше життя. Для цього треба робити те, чого інші не роблять — розвиватися і бачити перспективу. Якщо хтось вважає, що нині освіта не має змісту — ви вчіться.
І пам’ятайте: життя — це Божий дар. І найгірше, коли ми його змарнуємо. Завжди, коли з’являються сумніви, пригадуйте людей, які віддали свої життя, щоб ми не промарнували свої шанси і можливості.
Бути поруч
Цьогоріч студенти не надто були говіркими і не задавали безліч запитань. Але, те, що їх цікавило було по-особливому глибоким.
Найперше запитали про те, як Церква сприймає тих воїнів УПА і сучасної російсько-української війни, які в розпалах бою чи й згодом покінчили життя самогубством.
— Ми ніколи не знаємо, чому люди вирішують вчинити самогубство. Щодо воїнів, то в одних може бути почуття провини, що друзі загинули, а він залишився живим. В інших — розуміння: якщо потрапить у полон і здасть інформацію, то інші загинуть.
У таких обставинах ми віддаємо цих людей в опіку Божого милосердя, яке є значно більшим, ніж у всіх нас разом узятих. Ми молимося за них. Ми співчуваємо і жалкуємо, що не були в ту хвилину поруч, щоб сказати, що життя має сенс. Це інше ставлення, ніж коли людина просто через алкогольну залежність чи через інші обставини так вчиняє.
Ще одне питання стосувалося роботи з батьками, які втратили своїх дітей на війні.
— Є моменти, коли нічого не треба говорити. Є ситуації, коли ми не можемо нічого змінити. Не можна сказати: „я розумію твою втрату“, бо насправді — не розуміємо, а лише співчуваємо. Тому важливо просто бути поруч. Так і ми, капелани, стараємося бути поруч із батьками, які втратили своїх дітей на війні. І це сьогодні привело до того, що три родини усиновили дітей. Так нещодавно мали зустріч із батьками одного зі загиблих воїнів, і вони зразу з храму поїхали усиновляти хлопчика.
І ви в житті, коли трапляється щось безповоротне, щось складне в когось, не намагайтеся говорити. Є обставини, коли краще мовчати. Але бути поруч. Не в інтернеті, не телефоном, а на живо. Нам, людям, потрібно, щоб хтось був поруч біля нас у найскладніших ситуаціях.
Наталія ПАВЛИШИН
