Голос, такий знайомий із концертів, радіопрограм і виступів на мітингах новітньої української революції. Нині розповідь відомої артистки записую в палаті з білими стінами. Вона вже понад два роки прикута до ліжка. Не зважаючи ні на що, на обличчі — усміх, а якщо й печаль, то від того, чим болить і хоче поділитися її душа.
— Пані Неоніло, ви почали говорити про голод 33–го перед сотнями й тисячами своїх слухачів ще в 1980–ті, коли в книжках і газетах цензура вилучала і згадку про нього. Як ви дізналися про «безкровну війну»?
— З маминих розповідей. Мені років дев’ятнадцять було, і в розмові з мамою я пригадала 1947–й, як мені, чотирирічній, хотілося тоді їсти, яке то страшне відчуття голоду. Бабуся товкла у ступі жолуді, додавала посічений спориш, кілька ложок борошенця і водички, щоб зліпилося, і запікала в печі. То були маторженики — такі гиденні, гіркі, в мене зуби від них почорніли… І я оце згадую з мамою, а вона каже: «Доцю, то був голод, але хіба ж такий страшний, як у 33–му?». І відтоді час від часу тихенько розповідала про «голодовку». Раніше боялася, щоб я не проговорилася десь поза домом. А коли я була вже геть дорослою, розповіла мені про ті роки детально. Ніби відчувала обов’язок поділитися. Та пам’ять їй пекла.
— Завдяки чому вона вижила?
— Мама казала, що з нашої родини жодна людина тоді не померла. У нас у дворі досі є глибоченний колодязь, метрів на двадцять. Коли дід Роман, баба Ярина і їхні старші діти побачили, що «активісти» ходять по дворах і забирають останню картоплину, то додумалися: в отой колодязь уночі спустили діда, він, стоячи на зрубі, вирив із двох боків ніші. Там помістили п’ять мішків пшениці й шість мішків картоплі. Кожної ночі діда спускали в колодязь, і він набирав пшенички і штук шість картоплин. Пшеничку вночі ж підсушували, товкли в ступі на крупу і варили баланду на велику родину. «Активісти» щоразу дивувалися — як це ви не вмираєте? Десятеро дітей! У вас щось заховане! Лазили, шукали по горищі, штрикали своїми списами під стріхою, кругом у стінах — і нічого не знаходили.
У нашому селі Попівка на Кіровоградщині після голоду залишилося менше половини жителів. Цвинтар зробили в центрі села, щоб недалеко, бо сили в людей не було. Ніхто не подужав і підняти померлого на бричку. Тому зняли якісь хатні двері, поклали донизу гладеньким боком, а брусами догори, туди й перекачували мертвих. До дверей впрягали конячку — теж ледь живу, і вона тягла цю ношу до ями. У яму вкидали по двоє, троє, ледь прикривали землею. Церкву на той час розвалили, зробили там клуб.
Мама розповідала, що ховали й напівживих людей. У Ларушківських хлопців померла мати. Вони викопали неглибоку ямку й поховали її, а Антипівські дві дівчини, в яких із сім’ї уже померло четверо братів і сестер (до речі, за кілька місяців і їх не стало) плакали, і просили їх не засипати яму, бо їхня мама от–от помре, а викопати нову яму дівчата не зможуть. Назавтра їхня мати мала вигляд померлої, її потягли на дверях до ями, а дівчата, ледь переставляючи ноги, ішли за конячкою. Як минали наш двір, моя мама (їй було років дев’ятнадцять) вийшла, щоб їх трішки підтримати, повела їх під руки. Дивиться — а на розвезеній дорозі, на грудках як підстрибнуть ті двері, так «мертва» мимоволі очима — кліп! — і швиденько зажмуриться. Дівчата впевнені, що вже мертву везуть, а вона ж жаліє дітей, бо чула їхні розмови про яму. Моя мама думала: чи сказати їм? Але ж вони як узнають, то попадають і обидві тут–таки помруть від жаху, що везли маму живу. Так її того дня поховали…
Не можна забувати, що і чому тоді сталося. Бо один забутий злочин народить десять наступних. Не було б Голодомору, якби не було розкуркулення. Не було б 37–го року і Чорнобильської катастрофи… Якби люди схаменулися, скажімо, у 1929 році, коли їх насильно гнали в колгоспи…
Довідка:
Неоніла Крюкова народилася 1943 року в селі Попівка Онуфріївського району. Після закінчення Київського театрального інституту працювала в літературному театрі «Слово», при Спілці письменників, — в один час з Олесем Гончарем, Ліною Костенко, Григором Тютюнником, Миколою Вінграновським, Василем Земляком, Євгеном Гуцалом. З 1975 року — артистка Національної філармонії України. Всупереч заборонам підготувала 17 сольних концертних програм за творами українських письменників. Актриса з принциповою громадянською позицією. У 1981 році разом із Галиною Менкуш Крюкова наважилася поставити моновиставу «Маруся Чурай» за забороненою поемою Ліни Костенко. У 1986 році Ніла Валеріївна однією з перших виступила в Чорнобилі перед ліквідаторами. Улюблениця політичних акцій протесту спочатку проти совєтської тоталітарної системи. У жовтні 1990–го приєдналася до «Революції на граніті» — студентського голодування на Майдані.
З 2006–го, після травми хребта, була прикута до лікарняного ліжка і візка.
Нагороджена званням Героя України.
Ніла Крюкова померла цього року. 5 жовтня.
